Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року

Зниклий поїзд (історія третя)

Джерело: Чорнобилянка


Валерій та Наталія Лапікури

Зниклий поїзд.
(історія третя)

       Кажуть, рецепт так званої мармурової кави полягає в тому, що вершки не хлюпають у чашку, а обережно видушують з кондитерського шприца, опущеного в посуд на саме дно. Собача маячня! У мене особисто самі ці слова «мармур» чи «мармуровий» викликають єдину асоціацію: запльоване, переповнене людьми та кишеньковими злодіями київське метро.

З рецептів Олекси Сироти.

1.



       Від автора: Я вже згадував колись, що мої зустрічі з Олексою Сиротою були переважно спонтанними. Так обох нас доля розставила на своїй шахівниці, що працювали ми неподалік один від одного — він на Богдана, а я на Хрещатику. Обидва любили каву, а дві чи три точки на увесь Київ, де цю каву таки варили, а не паскудили, знову ж таки вмостилися навколо центральної магістралі. Другий поверх дієтичного гастроному, підземний перехід на тодішньому Майдані Жовтневої революції, закуток у «Кулінарії» та ще кав’ярня в готелі «Дніпро». От і всі місця, де київські кавомани могли одержати своє маленьке задоволення. Що поробиш! Київ семидесятих у цьому відношенні ганебно програвав Ужгороду, де каву, справжню каву, — «експрес»! — варили і подавали мало не на кожному кроці. Щоправда, не в порцелянових чи керамічних чашках, а в звичайнісіньких шкляних гранчаках. Бо порядний посуд крали польські туристи і заїжджі з Росії. Проте, кава у гранчаку все одно була стовідсотково справжнісінькою і навіть парувала. Так то ж в Ужгороді. На той момент у них в Закарпатті радянська влада існувала ледь-ледь тридцять років. А у нас, над Дніпром? Не встигли до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в Києві набудувати кав’яреньок з кафе-шантанами включно по всьому Хрещатику і прилеглих вулицях, як приперся з революційного Пітера матрос Желєзняков на своєму бронепоїзді і почав шмаляти по всій цій красі з трьохдюймовок!
       Пригадую, коли ми з Олексою добряче набирали в чуби, то починали співати дуетом старовинну блатну ростовську: «Я просто вор, мой стаж с семнадцатого года и воровать я начал с давних детских лет, когда на Балтике красавицы «Аврора» шмаляла в Зимний, выбивая в ём кадет...» В цьому, напевне, і полягала переможна хода Великої Жовтневої революції: в столиці лупили по Зимовому палацу із шестидюймовки, а в провінції, відповідно, вдвічі меншим калібром по кав’ярням. Часом думається: а якби кава відприроди була не чорною, а червоною — чи врятувало б це її від пролетарського гніву?
       Хоча — з іншого боку, кажуть, що у Єревані в численних кав’ярнях не просто варять хорошу каву по-турецькому, а й змагаються один перед одним — у кого смачніша. Тож єреванське жіноцтво без перешкод віддається улюбленій справі — ворожінню на кавовій гущі. Дивна річ! У них там, у Вірменії радянську владу впровадили фактично водночас із нами, українцями. На додачу віддали туркам священну гору Арарат, а от знищити культуру кавопиття і кон’яковаріння (до речі, а кон’як варять чи гонять?) так і не змогли.
       Пробачте, знову відволікся. Отже, як зараз пам’ятаю, був день, такий собі день. Точнісінько як у «Записках божевільного» М.В.Гоголя — без числа, чорт його зна, що за день. На роботі справ для мене не знайшлося, зате накотила чергова хвиля зміцнення трудової дисципліни. Крім уже звичних журналів реєстрації «Прийшов-пішов» і традиційних ранково-вечірніх засідок кадровиків у кущах біля головного входу, цього разу впровадили ще й так званий «Реєстр внутрішніх відряджень». В ньому належало фіксувати всі свої переміщення з редакційного корпусу в апаратно-студійний, а особливо короткочасні вилазки за прохідну. Наші начальники прекрасно розуміли, що журналістика не висиджується за казенним столом, а редакція — то не бухгалтерія, проте і вони терпіли і нам терпіти веліли.
       Того дня мій особистий терпець увірвався. Я написав у тому притиреному реєстрі: «Пішов на три літери», поставив точний до хвилини час відбуття, розписався і випав на Хрещатик. Конкретно — на другий поверх «Дієти», себто, дієтичного гастроному, де каву ще подавали, але пити вже, здається, доводилося навстоячки. Проте, там якраз «викинули» київські торти фабрики Карла Маркса (завважте, не хлібзаводу номер чотири!) і сотні озвірілих людей з тупою приреченістю штурмували кондитерський відділ в надії здобути оте маленьке солодке щастя простого радянського громадянина. Аби прорватися через цей оскаженілий натовп до кутка з кавоваркою годі було й мріяти.
       В «Кулінарії» влаштували позачерговий санітарний день. Доки єдина бабуся-прибиральниця ліниво вецькала брудною ганчіркою по підлозі, персонал розбився на групи за інтересами і жваво пліткував.
       В готелі «Дніпро» годували комплексним сніданком якусь численну делегацію представників обласної ланки, тому двері зсередини було зачинено не лише на ключ, а й на швабру. Залишалося йти до підземного переходу. Там клієнтів було трохи менше, аніж у «Дієті», зате настрій панував приблизно такий же. Нова буфетниця, заслана у наше підземелля з ресторану «Динамо» за якісь там провини, бридливо жбурляла страждущим недомиті чашки з недовареною кавою. Страждущі зривало зло на ній і один на одному.
       Я розглядав увесь цей гармидер, а сам думав: чи наша старша кадровичка (колишній майор НКВС) вже забрала наш «Реєстр внутрішніх відряджень», а якщо забрала, то чи вже вчитується в графу «Мета відрядження», чи просто зводить баланс наявності та відсутності персоналу.
       — Ти стовідсотково правий, мій друже Гораціо, — почувся ззаду знайомий голос, — на світі ще чимало такого, що й не снилося нашим мудрагелям.
       Єдиним з моїх знайомих, хто став би цитувати Шекспіра у підземному переході об одинадцятій ранку був Олекса Cирота, старший інспектор київського кримінального розшуку, мій друг і також великий любитель кави. Ситуацію він оцінив професійно:
       — Якби сьогодні була Тамара, то розжилися б парою чашок поза чергою. А ця навіть стрихніну наліво не дасть, змусить вистояти. Ти в «Дніпрі» вже був?
       — Скрізь був. В «Дніпрі» спецобслуговування, в «Кулінарії» санітарний день, в «Дієті» провінція київські торти хапає.
       — А кажуть, що в бульйонній навпроти метро знову варять?
       — Варять, куштував... має присмак і запах сечі із сусіднього громадського клозету.
       — Ситуація, — погодився Олекса, — а на роботі в тебе що?..
       — Зміцнення трудової дисципліни. Кадровики навіть до туалетів заскакують аби перевірити чи ми там, чи десь здиміли. Слухай, а у вас «Реєстр внутрішніх відряджень» є?
       — Обов’язково! Як тільки одержуємо інформацію про виявлення чергового неопізнаного трупу чоловічої статі, так одразу дивимося у цей реєстр — чи то випадково не наш співробітник вибрався у ті місця по справах. Добре! Вважай, що ти мене умовив. Ходім до мене додому, вип’ємо по-людському. А на роботу подзвони і скажи, що тебе затримали свідком дорожньо-транспортної пригоди. Довідку я тобі дам. Хай її кадровики засклять і на стінку у себе повісять.
       Я навмисне переказую у всіх деталях події того ранку. Вони ажніяк не були пов’язані з наступною розповіддю мого друга Сироти. Але я хочу аби молоді читачі зрозуміли, як складно було в ті далекі радянські часи двом нормальним дорослим людям спокійно посидіти і погомоніти годинку-другу за кавою, в теплі і затишку. Можливо, саме такі от побутові дрібнички, а не прагнення до високих ідеалів, з часом накопичувались аби врешті викликати в головах людей думку, що далі так жити не можна.
               Олекса з мамою займали двокімнатну квартиру майже в центрі Києва у старому дореволюційному «прибутковому» будинку. Ця споруда пережила чимало потрясінь і катаклізмів. Її кілька разів перебудовували. Спочатку із розкішних квартир робили комуналки, потім комуналки перепланували на окремі квартири зі стандартним радянським метражем. Тому Олексова обитель мала чудернацький вигляд: з невеличкої прихожої троє дверей вели до житлових кімнат і туалету, а от до ванної і кухні треба було ще йти довжелезним коридорчиком завширшки з метр. Щоправда, кухня була несподівано просторою і до того ж мала балкон. Його спорудив хтось із попередників Олекси, якесь велике цабе. Бо балкон і високі скляні двері з вікнами були єдиними на глухій стіні брандмауєра і здалеку нагадували гніздо якогось чудернацького птаха.
       На цій кухні Олекса і проводив майже весь свій вільний час, а в маленькій кімнатці, схожій на цигаркову коробку, лише спав. Я одразу зрозумів, що мого друга щось гнітило. Він був не втомленим чи збудженим, а саме пригніченим. Заварив міцнющу каву, відсьорбнув за один раз півчашки, скривився, допив, мовчки встав, помив чашки і джезву, запарив нову порцію і раптом запитав:
       — Ти теж вважаєш, що я несповна розуму?
       Я намагався звести все на жартики, мовляв, як щось і помічав у свого друга Олекси, то виключно надмір інтелекту, а не його відсутність. Проте, Сирота відмахнувся і нарешті сказав своє знамените:
       — Слухай!


Олекса Сирота.


       — Слухай і одразу забувай. Бо у мене ситуація, як у тій дитячій казці. Розкажеш, що у царя роги ростуть — відрубають голову. Не розкажеш — луснеш, як та булька. Я не жартую. Бо як хтось сторонній дізнається, що я тобі все розповів, можна спокійно застрелитися. Але якщо промовчу, то лише комісують зі служби — щоправда, через психушку. Про цю установу я недаремно згадав, бо саме з неї все почалось.
       Про мого друга Бориса — психіатра — я тобі розповідав ще коли за «вовкулакою» ганявся. Так от, дзвонить він мені якось і просить зайти до нього додому, у Пасаж. Заскакую. Дивлюсь — мій флегматик Борис добряче спантеличений. Подумав: чи не встряв він у якусь халепу з криміналом, скажімо, на грунті психіатричної експертизи. З’ясувалося — ще страшніше. Хоча, що може бути страшнішим за злочин.
       Отже, є у Борисовому дурдомі одне відділення, котре міліція охороняє. Про нього багато хто чув, але, хвалити Бога, мало хто там відлежувався. То медична в’язниця для людей, котрі здійснили злочин, будучи психічнохворими. В результаті опинилися за гратами, проте, на лікуванні. До повного одужання... згідно результатів анатомічного розтину. Це половина контингенту. А друга — ті, хто «косить дурку» аби замість «сім-шістдесят два» в потилицю дістати довічне ув’язнення у тій же психушці. От вони там і відлежуються, доки мудрі експерти не встановлять: чи то справді хвора психіка, чи то його тато з мамою ніколи не читали праць Антона Семеновича Макаренка.
       Природньо, що в отого спецконтингенту крім міліцейської охорони свої спецлікарі, спецмедсестри і спецсанітари. З персоналом лікарні, з тими, що нормальних психів лікують, у спеців ніякого контакту. Виключно на рівні головлікаря. Така собі лікарня в лікарні чи маленька зона посеред великого дурдому на території ще більшої психушки, котра називається Радянський Союз.
       Але останніми роками у цьому спецвідділенні виникли свої спецпроблеми. Спочатку вийшла якась вказівка надсилати на перевірку і експертизу не тільки тих, у кого була міцна підозра на «тю-тю», а всіх без вийнятку підозрюваних у скоєнні важких злочинів. Плюс усіх неповнолітніх правопорушників, котрі «загули під дієз». Пацієнтів виразно додалось, отже додалось і роботи. Тому, що деякі хитрозаді начальнички дуже швидко збагнули, що вбивство, скажімо, із заздалегідь обдуманими намірами — це великий клістир на килимі у начальства, а те ж саме вбивство, але скоєне, наприклад, на грунті хворої психіки, то щонайбільше привід для філософських розмов на тему, запропоновану поетом-хуліганом Барковим ще двісті років тому. Тобто, «мелки пошли в наш век людишки». Ну, вбивство — це ще півбіди. А то ж почали пачками прибувати на психекспертизу «тіньовики», спекулянти і навіть кишенькові злодії. Останніх подавали як клептоманів. І потихеньку-помаленьку елітарне спецвідділення перетворилося у звичайнісінький дурдом. Лікарі хапалися за голову, зате наші начальнички, котрі все це придумали, відверто раділи. Бо це ж не життя настало, а малина! То раніше тебе викликали в партійні органи і, постукуючи олівчиком по столу, казали приблизно таке:
       — А куди ж ви, товаришу майор, чи полковник, чи радник юстиції такого-то класу дивитесь, що у вас живі злочинці ходять вулицями і навіть вбивають радянських людей?
       І пішло, і поїхало! Доки калюжу під себе не напудиш, з килимка не відпускають. Так було... А тепер товариш майор чи полковник, чи радник юстиції без ризику підмочити власну репутацію, казенне обмундирування і компартійний килимок лише розводить руками і скрушно каже:
       — А що поробиш, коли вищезгадані живі злочинці насправді виявилися психічно хворими людьми? Це вже не кримінал, а жарти природи, проти якої, як відомо, навіть Лисенко з Мічуріним виявилися безсилими. Проти неї не попреш! І якщо вже й питати з когось стосовно профілактики, то не з правоохоронних органів, а з працівників системи охорони здоров’я.
       Повертаючись до теми: якщо спочатку на роботу до спецвідділення можна було втрапити лише по великому блату, то після перебору з пацієнтами наші «специ» почали не те що розбігатися, а виразно сачкувати. Оце, власне, і було тим підгрунтям, на якому вибудувана вся моя наступна розповідь.
       
       Від автора: вищезгадані Мічурін та Лисенко добряче в’їлися в печінки нашому з Сиротою поколінню. Ці два «перетворювачі природи» — так їх офіційно називали радянські шкільні підручники — вирішили довести на практиці, що ніякої спадковості у представників чи то флори, чи то фауни не існує. Все це вигадки реакційного монаха Менделя. А генетика — то взагалі відверто антирадянська контрреволюційна доктрина, замаскована під псевдонаукові терміни. Товариш Сталін дуже любив обох перетворювачів. Ім’ям Мічуріна було ще за його життя назване старовинне російське місто Козлов, а на академіка Т.Д.Лисенка вчепили стільки орденів, що його здаля і в темряві приймали за маршала Жукова не тільки недосвідчені салаги, а й навіть бойові генерали. Зі смертю «пахана» закотилися зірки і обох селекціонерів. Про Мічуріна, щоправда, ще за інерцією щось там розказували у шкільних підручниках часів Хрущова — про те, як він, начебто, схрестив грушу з яблуком. Діти сприймали це, як анекдот. А от дорослі... я знав одного старого придурка, персонального пенсіонера місцевого значення, котрий свого часу — ще в молоді роки — спокусився назвою саджанця «груша бере зимова Мічуріна» і посадив це одоробло в своєму садку. Воно плодоносило начебто звичайними собі грушками, але ... ними можна було хіба що забивати гвіздки. Вони залишалися твердючими восени, до морозів, під час морозів. Минали роки, молодий придурок поступово ставав старим придурком, потім вийшов на пенсію, з мічурінських дерев, як і належало, злітало листя, однак твердокам’яні плоди продовжували висіти на гілках навіть у люті морози, викликаючи шок у випадкових перехожих.


Олекса Сирота.


       —
Так ото ж, викликали мого друга Бориса до головного лікаря всієї психлікарні, взяли з нього підписку про нерозголошення і повідомили страшну таємницю. В зв’язку з вищезгаданим різким збільшенням кількості пацієнтів керівництво спецвідділення послабило контроль за персоналом. Цим скористалися деякі окремі несумлінні працівники середньої ланки. Було зафіксовано поодинокі факти виносу і привласнення дефіцитних ліків. Більше того — один із працівників з корисливою метою здійснив незаконний контакт між пацієнтами, що проходили психіатричну експертизу згідно рішення генпрокуратури і певними особами поза межами лікарні. Це, як ви здогадалися, колего, дуже ускладнило роботу правоохоронних органів.
       Мій друг Борис завдяки знайомству зі мною одразу розшифрував усю цю бюрократичну абракадабру. По-перше, вже давно ходили чутки, що саме зі спецвідділення йдуть наліво не якісь там дефіцитні ліки, а справжнісінькі наркотики. А по-друге, мій друг Борис, як і переважна більшість радянських інтелігентів ночами слухав Бі-бі-сі. І то не лише музичні програми Сєви Новгородцева, а й усе підряд. Тому він добре знав, що криється за словами «незаконний контакт».
       Справа в тому, що у київській психушці дисидентів, як правило, не тримали. Для них існувала спеціальна установа десь на півдні республіки. Здається, в Дніпропетровську. Хоча і не впевнений... Так от, того року, коли все це діялося, в дисидентській психушці влаштували капітальний ремонт. А хворих розкидали по нормальних лікарнях, де перебивався з хліба на воду звичайнісінький кримінальний елемент, не вплутаний у політику. І от у цьому гармидері з переїздами, переповненими палатами, сезоном літніх відпусток і курсів підвищення кваліфікації персоналу хтось із тимчасових відсидентів київського спецвідділення передав на волю свій щоденник. Записи потай вивезли за кордон, де професійні антирадянщики зняли навколо них велику бучу, а в одній країні навіть побили вікна в радянському посольстві.
       Якби дисиденти мали у київській психлікарні постійну прописку, то було б непереливки всім, починаючи з головлікаря. А так лише перевели у відділення для старих маразматиків усю зміну, на чийому чергуванні це сталося, плюс вліпили добрячий строк фельдшеру, котрий крав наркотики. І отут з’ясувалося, що після заслужених покарань у спецвідділенні виявився гострий дефіцит лікарських кадрів. Тому одну з дірок вирішили тимчасово заткнути моїм другом Борисом. Конкретно — призначили тимчасово виконуючим обов’язки старшого зміни з тимчасовою доплатою за шкідливі умови виробництва.
       — Ви не хвилюйтеся, — сказали Борису. — Отих тимчасово відряджених пацієнтів у нас вже забрали. Нехай вони тепер свої «Записки божевільного» за постійним місцем лікування пишуть. То вже не наш клопіт. Для вас, колего, головне — навести порядок у видачі та обліку ліків. А головне — контроль і дисципліна, дисципліна і контроль. Як тільки народ повернеться з відпусток і курсів, ми вас покладемо, де взяли.
       Слухав я свого друга психіатра, слухав, а потім перебив:
       — Я не розумію, докторе, що вам муляє? Матеріально відповідальним вас не призначили? Ні? Ну, так нехай хоч і всі наркотики вкрадуть — відбудетеся легким переляком. Крім підписки про нерозголошення вам більше ніяких документів не підсовували? Ні? І слава Богу! Ви мені краще скажіть: хтось сторонній у кабінеті головлікаря був?
       Сидів, відповідає, біля вікна хтось незнайомий у білому халаті. Підтягнутий такий, можливо, із Міськздороввідділу.
       Отепер все стало на свої місця. Ані головлікарю, ані міській медицині Борисова розписка не потрібна. То єдина організація має таку паскудну звичку підстраховуватися — контора з Володимирської, котра навпроти Міністерства геології. Теж копає — і то дуже глибоко. Але, як кажуть мої знайомі євреї, запитується запитання: нащо тобі їхати на Куренівку до міської психушки, якщо там уже немає твоїх дисидентів? Отут мій зануда-друг перейшов нарешті до суті справи. Виявляється, «тимчасово прикомандированих» забрали, та не всіх. Одна жертва капітального ремонту таки залишилася в Києві. Бориса одразу попередили: цей хворий ніякого відношення до спецконтингенту не має, за грати потрапив випадково в результаті помилкового діагнозу, а тому зараз вирішується питання про переведення його на стаціонар до нормальних божевільних. Мій друг спочатку хотів пожартувати на тему нормальних і ненормальних психічно хворих, але вчасно прикусив язика. Вирішив з’ясувати все самотужки.
        Отут і почались надзвичайно цікаві речі.
       Я вже, здається, згадував, що мій друг Борис — людина хороша. Але зануда. Він чомусь вважає, що всі його співрозмовники знають латину на рівні професора медінституту. А тому дуже любить пересипати свої розповіді виразами з саме цієї мертвої мови. Я так нічого і не второпав стосовно справжнього діагнозу отого дядька, котрий випадково не до тієї психушки втрапив. Кажучи по-простому, у хлопа остаточно полетіли клепки і він став буйнопомішаним. На додачу — повністю втратив пам’ять. Ні, він не одягав штани через голову, проте свого минулого ніяк не міг пригадати до того моменту, коли його знайшли посеред ночі на залізничничних коліях товарної станції «Максим Горький», що на околиці Волгограду. Він стояв, кліпав очима і питав — де це він опинився? Хоча на п’яного не виглядав. Та коли станційні запитали у нього, звідки він тут узявся, то почули приблизно таке: «Сів у метро, задрімав, почув крізь сон, як оголошують його зупинку, вискочив з вагону в останню секунду, озирнувся і побачив якийсь зовсім незнайомий пейзаж». Залізничники відвели його до міліції, а та вже викликала місцеву психбригаду. Бо навіть не фахівець зрозумів би, що тут якась хвороблива маячня — звідки у Волгограді метро? На додачу, коли у дядька поцікавилися, де він живе, він назвав вулицю, якої у місті над Волгою не було навіть за тих часів, коли воно називалося Царицином. Вже потім медицина спеціально перевірила і встановила, що більше того — немає такої вулиці в жодному з населених пунктів області. Тим часом знайда, мов заведений, і далі торочив своє: сів у метро, задрімав, прокинувся, вискочив... замість станції «Жовтневої» чомусь опинився на «Максим Горький»-товарна. На додачу, сідати у «швидку» не захотів, вчинив опір... довелося силоміць вводити транквілізатор. У відділенні психлікарні бушував, поводився агресивно, вимагав негайно випустити або принаймні подзвонити додому його рідним. Знову ж таки, називав номер телефону, якого у Волгограді не існувало, навіть підстанції такої не було. Зрештою, заробив посилений курс шокової терапії. Як казав про це діло мій друг Борис, ворогу такого задоволення не побажаєш.
       Гріх котити бочку на волгоградську міліцію, бо у них своїх проблем вистачає. Кримінальні маю на увазі. Проте, справу на знайду вони згідно інструкції завели, як належно. Доки таємничого знайду шокували ліками та електрикою у психушці, відділ розшуку спочатку переглянув дані на всіх зниклих громадян області. Потім вивчили «орієнтировки» на всіх осіб чоловічої статі, заявлених у всесоюзний розшук. Більше того — погортали справи не лише на порядних громадян, котрі раптом здиміли з горизонту життя невідомо, чому. Глянули, і то уважно, групу товаришів, які проходили у міліцейських справах під спільним псевдонімом «їх розшукує міліція». І не для того, між іншим, розшукує, аби повернути в лоно сім’ї чи трудового колективу, а щоб притягнути їх до відповідальності згідно кримінального кодексу Російської Федерації та інших союзних республік. Результат — нуль. Тоді волгоградські колеги оформили самого знайду для ідентифікації у всесоюзному масштабі і навіть зробили відповідні фотографії. Але щось їм перешкодило чи відволікло бо протягом наступних місяців, висловлюючись казенною мовою службових зведень, «оперативно-розшукових заходів по справі не проводилось».
       Тим часом найпередовіша у світі радянська психіатрія наполегливо продовжувала докопуватися до глибин підсвідомості безіменного пацієнта. Виходячи з історії хвороби, лікування проходило успішно. Напади агресивності і синдром постійних скарг вдалося блокувати, що зайве підтверджувало правильність обраного курсу лікувалиних процедур. Останньою зникла нав’язлива ідея щодо якогось метро в околицях міста-героя Волгограда. Щоправда, пам’ять до громадянина вперто не поверталася. З чиєїсь подачі його почали звати Максимом Горьким і він з часом охоче відгукувався на це прізвисько.
       Мій приятель Борис ще в перші дні нашого знайомства розповів про таких от хворих, котрі в практиці психлікарень є тим, що міліціонери називають висяками. Як правило, їх віднаходять на вокзалах без документів, особистих речей, грошей і ознак пам’яті. Знову ж таки, як правило, вони втрапляють до психлікарень і в переважній більшості своїй залишаються там до смерті. І справа не тільки в тому, що ці бідолаги не можуть назвати свого імені та прізвища, а в тому, що їх ніхто з рідні не шукає. Це або самотні старики, у яких нікого з близьких не залишилось, або ж їх свідомо спровадила світ за очі власна родина. Методика була проста — дідуся чи бабусю приводили на залізничну станцію, брали найдешевший квиток куди-небудь подалі і брехали провідникам, що десь там у Києві, Унгенах чи Сиктивкарі їх обов’язково зустрічатимуть діти чи онуки. Ви, мовляв, тільки висадіть їх на перон, а вже там все буде гаразд. Поїзд приходив, немічних стариків висаджували на перон, поїзд ішов далі, а по нещасних ніхто і не з’являвся. Бо нікому було. Не проживали у цьому місті бодай якісь родичі. Далі розгублені, перелякані старі втрапляли на око вокзальній міліції, та викликала психбригаду і... найчастіше життя цих сивих зозуленят невдовзі обривалося в лікарні або спецінтернаті для престарілих.

       Від автора: явище, про яке розповів Олексі Сироті його приятель-психіатр було досить поширеним в країні розвиненого соціалізму. Що характерно — розкидали немічних дідів та бабусь по всій неосяжній батьківщині. Але відправною точкою, як правило, була Росія.
       Зараз уже якось навіть прізвисько цих бідолаг призабулося: «батьки для метражу». І що це означало? А означало це ось що: світлу і важкодосяжну мрію кожної радянської сім’ї — окрему квартиру — давали не просто так, а з розрахунку певної кількості квадратних метрів на кожного члена родини. Тому незадовго перед одержанням заповітного ордеру з рідних сіл та селищ до великих міст дітоньки терміново привозили старих тата з мамою або діда з бабою — хто на кого був багатий. Привозили і прописували на займаній площі. Якщо ж щастило і хтось із «батьків для метражу» ще й інвалідність мав, бажано першої групи, то у держави можна було видерти не просто якісь там зайві п’ять-сім метрів, а навіть додаткову кімнату. Задля цього варто було якийсь час терпіти присутність старої, непристосованої до міського життя людини, котра мала на додачу повний комплект вікових та набутих хвороб.
       Коли заповітна мета була досягнута і новосілля відбуте, «батьків для метражу» швиденько позбувалися в різноманітний спосіб аби пожити у просторій квартирі в своє задоволення. В Україні цих бідолаг по блату, а то й за хабар прилаштовували в інтернати для престарілих. Або ж здавали в психушку зі стандартним діагнозом «старечий маразм». В Росії ж не обтяжували себе зайвим гуманізмом і примітивно купували набридлим старикам квиточок подашевше і подалі. Бо чого боятися? Божого суду? Так його ж іще в сімнадцятому відмінили.

Олекса Сирота:

       Про те, що виробляють зі старими, немічними людьми їхні дітоньки в нашому найгуманнішому у світі суспільстві, я добре знав і без мого друга-психіатра. Навіть у деталях. Наприклад, те, що засандалювати своїх батьків в поїзди далекого слідування було суто расєйською специфікою, бо, скажімо, в Україні їх намагалися прилаштувати під лікарський нагляд. Але не скрізь і не всім так щастило. Бо вистачало і таких синочків та донечок, що татові з мамою і порошечки у страву підсипали, і смертельні падіння зі сходів організовували... надивився я на все це у карному розшуку. Пам’ятаю — один високоосвічений, талановитий, зі вченим ступенем нагодував татуся конячою дозою снотворного, а коли той заснув, перетяг на кухню, увімкнув старечою рукою газ, а на конфорку поставив повнесенького чайника. Все до складу і до ладу. Мовляв, спочатку старий переплутав, скільки йому і яких пігулок на ніч випити, а потім заснув, недочекавшись, доки вода закипить. А вона, клята, закипіла і залила горілку. Тут йому і кінець. Все врахувала, паскуда доцентська, крім одного. Наш судмедексперт одразу водичку на смак спробував, а вона виявилася сирою.
       Тож не звернув би мій друг психіатр ніякої уваги на чергового залізничного знайду, якби не дві обставини. По перше, хворий попри тривале успішне лікування все ще виглядав на свій вік — не більше, як п’ятдесят років. А всі оті симптоми, з котрих складається діагноз старечого маразму, проявляються десь за сімдесят. Не мав він і ознак хронічного алкоголізму. Отже, щось не сходилося. З іншого боку, в наш неспокійний час, кажуть, усі хвороби молодшають. То чому б старечому маразму не вигулькнути у когось задовго до фізичної старості. Та тут бентежила обставина номер два. Як тільки стан здоров’я невідомого почав входити в норму, його раптом перевели з обласної психлікарні у спеціалізовану. І влаштували там таку інтенсивну терапію електрошоком, після якої паціент перетворюється в бліду подобу людини і навіть до туалету його треба вести попід руки і годувати з ложки, як малу дитину.
       Була ще одна обставина, котра мене, як сискаря зацікавила найбільше. Ані до спецвідділень нормальних психушок, ані до секретних спеціалізованих людина з вулиці чи зі звичайної поліклініки потрапити не могла. Тут відлежувалася виключно клієнтура правоохоронців: з направленнями від міліції, прокуратури, суду або ж «контори».
       — Ти щось подібне пам’ятаєш? — запитую у Бориса-психіатра.
       — Близько не було. Міліцейська справа теляча — передати знайду нам, оголосити розшук і бувайте здорові. Що я, перший рік із цим контингентом справу маю? А тут, бачиш, розшуку не оголосили, справу встановлення особи кинули на півдорозі, зате звідкись виринула відома установа на три славетні літери і взяла хворого в роботу, аж дим пішов.
       — Слухай, Борисе, а може цей дядько, як кажуть кримінальники, «дурку косить»?
       — Маєш на увазі: симулює втрату пам’яті аби заховатися у психушці щоб його за якийсь злочин не коцнули? Ні, не схожий на такого, мій друже Холмс. Ніяких наколок — ані блатних, ані дитбудинківських. І взагалі, подивишся на мозолі на його руках і зрозумієш: пролетарій, гегемон. Конкретно — металіст. Ще конкретніше — слюсар високої кваліфікації.
       — Слухайте, лікарю, хто з нас у ментах ходить? Ви чи я? Звідки така точність у судженнях?
       — А це я, інспекторе, від вас набрався. За роки нашої спільної праці і спільного розпивання кави. У нього на руках в шкіру мікрочастинки металу в’їлися. Але не такі, як при токарній обробці, не стружка, а пил. Він не різцем, а напильниками працює та надфілями. Питання є?
       — Одне єдине. «Контора» — це тобі не ментура. Захочуть, то й з мумії єгипетського фараона показання виб’ють. У письмовій формі. Щось їм вдалося встановити? Має ж якась інформація від них в історії хвороби фігурувати.
       — Олексо, ти ж добре знаєш, що ця установа не любить відповідати на чиїсь запитання. Не той профіль. І взагалі, за законом у цього дядька мало бути дві історії хвороби. З волгоградської обласної лікарні і зі спеціальної. Та от, перша історія є, а замість другої лежить, кажучи по-культурному, резюме з переліком процедур та курсів лікування. Сто-рі-ноч-ка! Одна штука! І все. До речі, ось тобі ще одна цікава обставина, товаришу інспекторе: руки у нього робочі, а зуби золоті. Виходить, добре заробляв. По найвищому розряду.
       — Борисе, якщо ти все знаєш, то якого біса ти мені морочиш голову котру годину підряд? Слово честі, я тобі зараз запропоную сісти на моє місце в розшуку, а я зодягну твого халата і піду доводити психів до стану нормального будівника комунізму. Бо я вже від твоїх розмов так наблатикався, що, здається, можу і діагнози ставити, і лікування призначати і навіть інвалідність оформляти.
       — Еге ж, розігнався. Попрацюй з моє — тобі ж інвалідність оформлять.
       — Налякав Дон-Жуана аліментами, а мене інвалідністю. Якщо не помиляюсь і не все забув, чому в Університеті вчили, то «інвалід» в дослівному перекладі означає «неправильний». А я і є неправильний мент. Замість пити горілку і читати «Советский спорт» я читаю Альберта Камю, щоправда. В польському перекладі і п’ю каву з представниками гнилої інтелігенції.
       — Якщо, інспекторе, ти вже вирішив виявити ерудицію на знання іноземних мов, то мушу нагадати, що в даному випадку декому більше пасує визначення "ідіот", себто, грецькою мовою, «незалежний».
       — Добалакалися, — погодився я. Однак за звичкою вирішив, що моє має бути таки зверху. — Не проймайся, Борисе отим металістом із золотими зубами. Ти ж мені сам казав, що там був помилковий діагноз, що людину уже вивели із спецконтингенту в розряд звичайних психів, яких у світі мільйони. Забереш його у своє відділення, пролікуєш по-людському. Потім він пригадає, що звуть його Іван Іванович Іванов, родом із села Мочилово Погостівського району колишньої Царицинської губернії. І поїде він до свого тричі перейменованого міста-героя і знову стане ударником п’ятирічки, а то й орден заробить. І навіть не знатиме, що колись його «контора» мотузила. Зараз, хвалити Бога, не сталінські часи! І «контора», як бачиш, свої помилки визнає. Сам розумієш, замість пайку кайлом виколупувати твого металіста в нормальну лікарню переводять. Ще й з тебе підписку беруть, щоб не розляпав зайвого. На просту радянську людину, лікарю, не повинна впасти навіть тінь необгрунтованої підозри.
       — Ви все сказали, товаришу Вишинський? — єхидно поцікавився Борис. — Як все, то я додам. Ні до якого Волгограду мого металіста не треба відправляти вже сьогодні. Можу обгрунтовано стверджувати, ще до початку нормального лікування, що прізвище хворого все ж таки не Максим Горький, а скоріше Андрій Головко. І що народився він, жив і працював далеченько від того місця, де його знайшли. Не на Волзі, а на Дніпрі. Точніше — в Києві. Конкретно — на Шулявці. І саме там згорьована родина чекає-недочекається свого годувальника.
       Треба сказати, психіатр мене дістав. Ні, я вже не раз мав змогу переконатися, що інтуіція у Бориса — на рівні нашого Старого. Але Шулявкою він мене остаточно добив, закопав і напис написав: «Тут лежить дурний мент Сирота О.С.»
       — То може ти, лебедику в білому халаті, мені ще й вулицю назвеш про всяк випадок, а також номер будинку і квартири?
       — Будь ласка. Вулиця Лагерна. Будинок і квартиру уточню тільки після тебе, як ти припиниш свої дурні лягавські жарти.
       — Воістину, схоже на правду. Бо наплодили таборів, як того гною — від піонерських до «суворого режиму». А вулиця справді одна така. Звідки дізнався? Невже він сам сказав під гіпнозом? Коли ти встиг?
       — Сказав. Тільки не мені, бо я за нього ще не брався. Твоїм йолопам-колегам з волгоградської залізничної міліції. Одразу після таємничої появи на товарній станції. Тільки ці кретини чомусь вирішили: раз у Волгограді Лагерної вулиці немає, то у людини в голові ку-ку. У Волгограді справді немає, а в Києві є. Тільки не пришивай своєї політики, бо вона Лагерна ще з дореволюційних часів, тут щоліта кадетські корпуси таборами стояли. Звідси й назва: «Лагерная». А потім за часів чергової українізації якийсь мудрагель замість «Табірна» нове слово придумав: «Лагерна»! Так воно і пішло. До речі, вимова у цього Максима Горького типово шулявська. Щоправда, у волгоградській міліції випускників російського філфаку немає, тож з цього боку у мене ніяких претензій до солдатів правопорядку. Я, до речі, сам у цьому районі виріс і цього діалекту дуже довго позбавлявся аби не ганьбитися в пристойному товаристві.
       Я дуже не любив, коли моїм писком витирали калюжу, яку не я напудив, навіть професіонали на взірець Старого. Що вже казати про ганебний програш любителю. Тому я ще трохи повидригувався, переважно з принципових міркувань:
       — Ну добре, аби ще десь крім Києва була Лагерна вулиця, я й справді не чув. Але ж Лагерна — то хоч і не вулиця Леніна, котра є в кожній Кобиздохівці, але і не Хрещатик чи Поділ.
       — Хрещатик є в Боярці, вулиця маю на увазі. Є ще населений пункт — нижче по Дніпру. У річників навіть загадка є: скільки кілометрів від Києва до Хрещатика. А Поділ — то стара частина не тільки Києва, а й, скажімо, Чорнобиля. Книжки читати треба, товаришу інспекторе, а не тільки протоколи. До речі, може десь іще існує вулиця «Лагерная»,навіть у тих містах, де є метро. Але такого поєднання: метро поряд з Лагерною та ще й станція «Жовтнева» (завваж: не Жовтневої революції, а саме Жовтнева) — оцього вже точно більше немає ніде крім Києва.
       — В книжках прочитав?
       — Навіщо? Дзвінок другу в Москву, Ленінград, Свердловськ і Новосибірськ. І взагалі, мій друже Олексо, кажу вам як професійний знавець людської психіки: найчистісінька правда дуже часто виглядає стовідсотковою брехнею. І навпаки... якби мій золотий металіст вийшов у Києві зі станції метро «Жовтнева» і чомусь забув, в який бік повертати на Лагерну, то ніхто б йому психбригаду не викликав. Узяли б під руки і відвели додому, бо це недалеко. Під самі двері.
       Отут уже мені недобре стало, як тому «Максиму Горькому» на чужій станції під Волгоградом:
       — Так ти що хочеш сказати? Що то все не маячня і не втрата пам’яті?
       — Я хочу сказати тільки те, що він справді сів у київське метро, задрімав, почув крізь сон: станція «Жовтнева», вискочив в останню секунду... а от що було далі... можливо, щось би він та й згадав, але мої колеги благополучно і, боюсь, остаточно відбили у нього пам’ять інсуліновими шоками. Або є ще один варіант, про який би мені не хотілося думати: у спецлікарні з нього витягли-таки всю правду, а потім професійно загнали її на такі глибини, що можна спокійно списати клієнта у рядовий дурдом.
       — Стривай-стривай, я, здається, збагнув, що ти маєш на увазі. Якщо я у Москві, стоячи посеред вулиці Горького, запитаю у перехожих, як мені пройти до Кремля, то мені спокійнісінько пояснять або навіть проведуть. Але якщо я пророблю те ж саме посеред вулиці Горького у Києві, то мені навіть даїшники зроблять ку-ку з відповідним жестом і порадять виспатись. А якщо я наполягатиму?..
       — Викличуть психбригаду. Інспекторе, мені подобається хід ваших думок.

       Від автора: спеціально для молодого покоління. Після розпаду СРСР вулиці Горького у Москві повернуто її первісну назву — Тверська. Характерно, що стара київська вулиця з тією ж назвою після сорокарічного фігурування як вулиця Патриса Лумумби знову стала Тверською, а вулиця Горького у тому ж таки Києві повернула собі стару назву Кузнєцовська. Як там колишній нижегородський міщанин Олексій Пєшков перевертається в могилі — можна лише уявити.
       

Олекса Сирота:

       Ми з моїм другом Борисом помовчали, потім ще випили. Він сто грамів кон’яку, я — півшклянки. Після чого до мене повернулися дедуктивні здібності. І асоціативне мислення.
       — Я особисто, докторе, знаю лише один випадок таємничого перенесення радянської людини за тисячу кілометрів від його домівки. Це коли одного дуже відомого композитора-пісняра його колеги впоїли до анабіозу в ресторані московського аеропорту Шереметьево, потім власним коштом завантажили в літак і він прийшов до тями у Петропавловську-на Камчатці. Без грошей, але в дружній компанії з потужним бодуном. Якщо ти вже взявся гратися у детектива, то може поясниш мені, ідіоту-інваліду, свою версію?
       — Прошу. З метро «Жовтнева» на вулицю Лагерну можна йти двома шляхами. Перший — вгору сходами, а потім під ліхтарями повз гастроном-пошту-хімчистку до самого під’їзду. Зручно, але довше. А можна низом через парк. Фактично без сходів, у темряві, зате швидше. Наш пролетарій обирає другий варіант. Пізній вечір, хоч в око стрель, з паркової флори виходить паркова фауна — місцеві хулігани. Ударник одержує в голову, у нього все вигрібають з кишень і лише після цього думають, що з ним робити далі. На «мокре» не підуть — ще не доросли, але залишати на місці небезпечно, раптом хтось наткнеться. Момент істини: за сто метрів вниз по схилу залізнична гілка. Через Петрівку-товарну, Дарницю, далі — на схід чи північ. Там час від часу зупиняються товарні поїзди. Непритомного чолов’ягу тягнуть вниз, закидають у порожній вагон чи на платформу — і вперед! Якщо били на совість — отямиться лише вранці. Вдень товарняки йдуть, як правило, без зупинок. Доки прийшов до тями, доки зорієнтувався, доки поїзд зупинився — ось тобі і станція «Максим Горький». Як професіонал-психіатр можу навести тобі сотні прикладів неадекватної поведінки людини після міцного удару по голові. Бувало, що люди раптом забували рідну мову, зате починали вільно говорити якою-небудь екзотичною іноземною. Запитання є?
       — Дорогий мій Ватсоне, ти, звичайно, рідкісний зануда і з будь-якої нормальної людини зробиш свого пацієнта. Але... якщо ти такий розумний, якщо все так елементарно, то чому б тобі не зняти трубочку і не подзвонити до нас в міську управу в відділ розшуку тих, що зникли безвісти. Поділився б із ними своїми аналітичними розробками, тобі б іще велике спасибі сказали. Ну, і відро сліз від вдячних родичів теж забезпечено: така радість, така радість. Але є у мене одна мале-е-е-сенька підозра: якби все було так просто, то ти б мені битий вечір голову не морочив. Бо як радянський лікар і десь навіть знавець людської психіки цінував би мій час. Так що ж там насправді?
       — Та так. Як ти кажеш — дрібничка. Зате суттєва. Бо ставить усю цю ситуацію в позу, абсолютно неприпустиму для радянської моралі. Розумієш, Олексо, моя версія прекрасно пояснює переміщення в просторі. Але не в часі.
       — А це ще як?
       — А так, що він сів, якщо вірити тому, що записано в основній історії хвороби у київське метро рівно за чотири роки до того, як вийшов з нього на станції «Максим Горький-товарна» Приволзької залізниці і плюс рік у лікарні. Так чорним по білому і записано: «Глибока амнезія (себто, втрата пам’яті) повністю перекриває всі спогади про події останніх п’яти років життя пацієнта. Хворий детально описує факти з власної біографії, а також основні політичні та соціальні події в житті держави, які відбувалися рівно п’ять років тому, наводить численні подробиці, характерні для так званої оперативної пам’яті, однак не може пояснити, в який спосіб він зі свого, так званого метро опинився на під’їздних коліях залізничної станції». Кінець цитати. Отак, Олексо, повний провал в пам’яті! Відпрацював зміну, вийшов, сів у метро, задрімав, почув оголошення, прокинувся, вискочив... далі чорна діра у спогадах на цілу п’ятирічку.
       Професіонал у мої підсвідомості ніяк не міг примиритися з поразкою. А тому я сміливо втрутився до Борисової професійної царини:
       — А може, він п’ять років тому втратив пам’ять, потім його весь цей час десь носило по світу, аж доки однієї ночі щось у голові клацнуло і він отямився посеред чужого пейзажу.
       — Ну, по перше при нашій системі охорони здоров’я, а особливо системі міліцейської прописки п’ять років не побомжуєш. Обов’язково відловлять і прилаштують. Вилікувати не вилікують, але особу встановлять. Ти ж краще мене знаєш: тут он місяць без роботи походиш і вже дільничний вовком дивиться: що це тут за нероба-дармоїд на його території тиняється? А ти кажеш — п’ять років!

       Від автора: варто нагадати, знову ж таки, молодим читачам, що так зване ухиляння від суспільно-корисної праці строком більше трьох місяців вважалося в Радянському Союзі кримінальним злочином. І тягло за собою серйозні наслідки, включно з позбавленням волі. Всякі посилання на бажання знайти роботу згідно уподобання вважалися антирадянською пропагандою. Що ж до моднього, на жаль, зараз терміну «бомж», себто, особа «без определенного места жительства», то це досить давня міліцейська абревіатура. Так у офіційних документах іменували громадян, котрі насмілювалися порушити ще один наріжний закон радянського ладу: прописку. Те, що цей закон грубо порушував право людини на свободу місцепроживання, пересування, а заразом і права на ВИБІР роботи — радянських церберів не хвилювало. Цікаво, що за часів Брежнєва, десь у середині семидесятих років минулого століття Радянський Союз підписав і ратифікував «Хельсинські угоди», в яких зобов’язався відмінити інститут обов’язкової прописки, як антидемократичний. Проте, ні сам Леонід Ілліч, ні його наступники до перебудовника Горбачова включно і не збиралися цього робити.

Олекса Сирота:

       Сказати, що у мене одразу було передчуття майбутньої величезної халепи, в яку я вскочу добровільно, з ентузіазмом і десь навіть з піснями — означало б збрехати. Можливо, цього разу мене підвела інтуіція, а можливо, у мене її не було взагалі. Просто Його Величність Випадок з одного боку і доброзичливе ставлення Старого з другого досі дозволяли мені раз-пораз балансувати над прірвою, з якої нормальні люди не вибираються.
       — Слухай, ти мене вже дістав із цим своїм пацієнтом. Ще раз скажи: сів у метро, задрімав, почув, прокинувся, вискочив — і я завию. Правду кажуть, що міліціонер, котрий багато років спілкується переважно зі злочинцями, стає чимсь на них схожий. Напевне, та ж історія і з психіатрами, тобі не здається? Бо замість того, щоб зняти трубку і подзвонити в довідкову аби дізнатися номер телефона квартири того металіста ти обдзвонюєш половину Радянського Союзу, будиш посеред ночі своїх колег, потім приходиш до мене і влаштовуєш тригодинний сеанс тихого занудства і все це для чого? Аби вибудувати таку кримінальну конструкцію щоб твій друг інспектор Сирота від заздрості повісився на власній форменній краватці. Зрозумій же, дурило моє медичне, що Шерлока Холмса із людини без спеціальної освіти і постійної практики не вийде. Хіба що доктор Ватсон. Експеримент уже був, ти знаєш. Такий собі Євген Катаєв, котрий ганебно провалився на посаді дільничного міліціонера, зате уславився як письменник Євген Петров... А до речі, говорили-балакали, розказували, аж плакали. Десь же там, у першій історії хвороби має бути його прізвище, котре він назвав при затриманні?

 
Наші Друзі: Новини Львова