Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 18 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Жовтень, місяць, сад...

Переглядів: 3094
Додано: 25.07.2013 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

ЖОВТЕНЬ, МІСЯЦЬ, САД...

Я перейшов вулицю, зайшов у маґазин, взяв булочку і, жуючи її, став дивитися, як метушаться люди. Сьогодні у мене особливий на¬стрій. Хотілося трохи позбутися звичайних клопотів, хотілося від¬чути жиггтя з іншого боку, трохи новішого, і, може, тому в даний момент кращого.
Я перейшов через сад і, сівши на лаві, став дивитися на пожов¬клі дерева. Всі ми трохи ліричні, і я відчув якусь теплу хвилю в грудях, вона підіймала і захоплювала.
Старі на лавках грали в доміно і шахи. Вони грають так цілий рік, і, може, цим хочуть ствердити факт, що вони вже віджили, що вони вже виходять з життя. Втім, я не знаю, що вони думають, ме¬ні, двадцятип'ятирічному, важко заглядати їм у душі...
А осінь жила. Жила, і її неспокій вливався в мене. Я підвівся з лави і, перейшовши вулицю, хотів іти додому. Я не люблю копирса¬тись у настроях, я люблю чимсь займатися, щось видумувати. Але була осінь. Був жовтень місяць, і сад був засипаний листям.
Таня виходила з двору.
— На побачення?
— Яке там побачення? Ти ж знаєш, що я вільна.
— А до мене тебе ніхто не ревнує?
— Хто його зна.
— Що ти хотіла б зараз? Хотіла б кудись піти і говорити про най- безконфліктніші речі?
— Можливо. Підемо в сад?
Я взяв її під руку, і ми ввійшли в сад.
Таня була моїм другом. Ми бігали з нею в парі, ми сиділи за од¬нією партою, аж доки стали дорослими. А потім Таня стала ходити до хлопців, а я до дівчат. А коли я пішов в армію, ми трохи листу¬вались. У неї була велика любов, яка кінчилась, як і всі «великі лю- бови», поразкою.
Я дивився на гарних дівчат, вона дивилася на гарних хлопців, і на цьому все поки що кінчалося...
Ми ввійшли в гущавину і сіли на лаву. Терпко пахнуло листям. Мі¬сяць і далекі ліхтарі робили кольори приглушено жовтими. Ми за¬нурювались у цю жовтавість, ми слухали звуки і відчували запахи, їй-богу, це було добре. А потім я подивився на Танк». Вона зморщила перенісся і щось думала. Я взяв її руку і відчув тонке дівоче тепло. Мені стало на мить душно. Я відчув дівчину, і, як не дивно, відчув її в Тані, в тій, яку я за дівчину і не вважав, з якою я поводився аб¬солютно по-хлопчачому.
— Гаілка, говорячи про тебе, багатозначно глянула на мене, — сказала повільно Таня. — А Юлька вважає нас «законною парою».
Я засміявся і, схопившись з лави, потягнув її в глибину саду. Ме¬ні стало надзвичайно весело. Я брав в оберемки жовте сухе листя і висипав його на Таню. Вона тікала, вона голосно сміялася, і ми за¬були про все. А потім, коли ми статечно йшли садом, я подумав, що, може, це я підставив замість Тані свій неіснуючий ідеал, що, може, я граюсь сьогодні в закоханого. Врешті, може, це все згадка, згадка «великої» любови;, після якої ліньки шукати нову.
Стало сумно і весело водночас. Я знову взяв Таню під руку, ми про щось говорили, а я відчував, що мені все це подобається: і сад, і багатозначні погляди сусідок у наш бік, коли ми проходимо по дво¬ру, і те, що все це даремно
А потім ми знову сиділи, і закохіаіні пари вважали нас своїми, а потім ми знову ходили, і. гра дедалі більше захоплювала мене. Було надзвичайно добре. А коли ми виходили з саду, коли ми проходили повз старих, які продовжували грати в доміно і шахи, я подумав,, що коли зайти дуже далеко, то я — чого доброго — ще закохаюсь. Але мені стало смішно, і я знову згадав, що сусіди дивляться на нас розуміюче, що сусіди нас надзвичайно тонко розуміють. І я відчув, що цього' не буде, бо коли б це сталося, я втратив би останню ниточ¬ку, яка зв'язувала б мене з юністю, з усім тим, що не варто і не хо¬четься губити і що губиться обов'язково.
Ми попрощались біля її під'їзду. Ми глянули одне одному в вічі і усміхнулись. Я МІЦНО потис їй руку.
— Здрастуйте, — багатозначно кивнула в наш бік Галка.
Я знову подивився на Таню, і ми раптом голосно засміялись...
... Я сьогодні все згадала. І ту осінь, коли він мені говорив най¬кращі слова, і ту Еєсну, коли він мені нічого не говорив ..
До матері прийшла сусідка і вони розвели безнадійну розмову про фгсони. Я підвелася з крісла і, одягнувши пальто, вийшла. Вре¬шті, фасони цікавили, як кожну порядну дівчину, і мене, але сьогод¬ні був особливий настрій, сьогодні не хотілося фасонів, хоч я й була записана на курси крою та шиття. По дорозі мене здибала Галка і почала про щось швидко, захлинаючись, тараторити. Вона згадала свого Вітьку, згадала, що він запропонував їй одружитись. А потім вона згадала Петра і розуміюче глянула на мене. Мені стало трохи неприємно. З Петром ми дружили, дружили ще з дитинства, але «чо¬гось такого» в наїс не було. Я попрощалася з Галкою, сказавши, що поспішаю, і вийшла з двору. Неприємне почуття не проходило. На¬проти нашого будинку жовто палав у сутінках сад. «Там чудово», — подумала я і побачила Петра. Він переходив вулицю з якимось бай¬дужим виразом. Плащ був застібнутий на один ґузик, і то не на той, іцо треба. Коли ми зустрілися і говорили, я помітила Юльку, яка вважала мене своєю подругою і була твердо переконана, що ми з Петром «законна пара». Я їй не заперечувала, і вона багатозначно хитала головою, коли бачила нас разом.
Ось і зараз вона тонко всміхнулась, і мені знову стало неприємно. А потім Петро взяв мене під руку, і ми пішли в сад. Тут ми бігали ще дітьми. Потім стали дорослими, і в кожного стало багато свого. Він мав дівчину, в нього щось там з нею не вийшло, а потім пішов в армію і мені інколи писав. Тоді я ходила з Борисом. Борис якось прочитав його лист і пильно на мене подивився. Я пояснила йому, але він не зрозумів. Правда, тоді він говорив мені найкращі слова, але я відчувала, що він ревнує мене до Петра. Це було сміттю і боляче. Я дивувалася, як це можна. Невже взаємини хлопця з дівчиною по¬винні впиратися в одне. Звичайно, все це звучить дуже по-дитячому, але так не хочеться, щоб зникало це дитяче, ця безпосередність і дружність ...
Сад був сьогодні чудовим. Кольори в сутінках набирали дивної м'якости, листя пахло, десь в глибині чувся розмірений шелест... Іїєтро взяв мою руку. А потім я сказала йому про Галку і Юльку. Про те, що вони дивляться на нас багатозначно. Він став сміятись і потяг мене в темряву. Він набирав обмеремки листя і обсипав мене. І я раптом розвеселилась. Борис був дуже високим. А тоді було ба¬гато-багато листя. Він брав його оберемками і обсипав мене. Він був великий, незграбний і дуже смішно сміявся ...
А потім я подумала, що вважала Петра Борисом, і мені стало тро¬хи страшно. Я не була впевнена, що Петро може зберегти нашу ди¬тячу платонічність, але мені дуже вже не хотілося, щоб ця дитячість зникала. Я подивилася на Петра. Його очі були ясними, і в них не світилось нічого «іншого». Я трохи заспокоїлась, аїле тривога ніе проходила. В саду було багато закоханих. Вони не звертали на нас жодної уваги. І це ще більше мене заспокоювало.
— Може, підемо вже? — спитала я і знову подивилася на| Петра. Він сприйняв це за звичайне. Ми вийшли з саду. Старі на виході грали в доміно і шахи. Вони грають тут щодня. Внучки їм приносять їжу, і тільки пізно ввечері вони повертаються додому. Може, вони бояться оамотности, а, може, між молодими їм бути не зовсім при¬ємно. Бо це нагадує їм... Врешті, хто його знає, як там у них. Ми прощалися біля мого під'їзду. Я подивилась на Петра і раптом поба¬чила, що він дивиться на мене тим же очікувальним поглядом. Я усміхнулася, і він раптом дивно зрадів. Невже ми думали про одне? Я із задоволенням відповіла на його потиск.
Мимо проходила Галка. Вона багатозначно до нас привіталася, хоч бачила сьогодні обох.

 
Наші Друзі: Новини Львова