Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 14 квітня 2021 року

/Не співайте мені сеї пісні/

Переглядів: 1648
Додано: 25.07.2013 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

«НЕ СПІВАЙТЕ МЕНІ СЕЇ ПІСНІ.. .»

Ми їхали в таксі, веселий шофер насвистував пісеньку. Катя від¬кинулась на спинку сидіння, Володя читав уголос Сарояна, ми смі¬ялися до сліз, шофер теж сміявся: шоферу це дуже подобалось. А коли ми вилізли і він повіз Катю далі, то став голосно дивуватися, як це вона зуміла звабити таких симпатичних юнаків і до того ж двох. Катя не сміялася, а коли вийшла з машини, то побігла додому і ста¬ла плакати. А коли вона розповіла це мені, я сміявся, Володя смі¬явся також, а вона дивилася уважно на нас і намагалася щось збагнути.
— Це тебе не обходить?
— Ні.
— Ти дивний якийсь...
Ми знову стали читати вголос книжку. Це були «Пригоди Веслі Джексона», було смішно і радісно. А потім я подумав, що коли жит¬тя підсовує нам щось хороше чи навіть чудесне:, то на якого біса нам його пропускати. Врешті, це своєрідне обмеження...
Ми їздили з Катею по місту, вона мала незрівнянне почуття гумору і сміялася, зовсім не1 стримуючись. А коли не розуміла, то довго і питально дивилася і лише потім сміялася,
... Було* літо, ми сиділи на лавці, мали багато вільного часу, там далеко розкривалась голуба неозорість, вітер куйовдив Катин чубок, воїна мовчала і щось думала, а потім подивилася на мене, і ми усміх¬нулись.
— Я хотіла б поїхати за місто, — сказала вона. І ми поїхали за місто. Старий трамвай поторохкував колесами. Їхати було дуже довго і нудно, я щось розказував Каті, а вона дивилася на мене і вибачли- Ео посміхалася. Я замовк і став слухати, як стукають колеса. За вік¬ном пропливала зелень, а колеса стукали і стукали: я сказав про це Каті, і вона хитнула мені головою.
А потім ми зійшли з трамваю і потрапили в поле. Я замуркотів романс: «Не співайте мені сеї пісні». Катя засміялась і спитала, де я його роздобув.
— Це Леся Українка, — сказав я, і Катя хитнула головою.
Вітер шарудів Катиним платтям, вона тримала його рукою, трава
була оксамитово-зелена, і ми лягли послухати жайворонка. А потім я сів і побачив Катині ноги, загорілі ноги серед зеленої трави. Я гля¬нув На її обличчя: вона лежала, заплющивши очі, і вуста серйозно затисли травинку.
— А знаєш, — сказала вона, — можливо, був час,, коли я і не ві¬рила в любов.
Я ліг біля неї і відгорнув від лоба чубик.
— Хочеться завжди мати вісімнадцять років, — сказала, не роз¬плющуючи очей, Катя.
— Мені двадцять два.
— Ти мужчина.
Я усміхнувся і поцілував Катю в губи. Вони були прохолодні і м'які.
— Ми багато читали про любов, — сказала Катя. — Ми все це вже відчували, відчували безліч разів: переживання, сльози, пере¬живання. Вони були якісь оранжерейні, кволі і нереальні. А коли ці почуття приходять до нас з життям, ми зустрічаємо їх, як щось ненове.
Вона сіла і поправила волосся.
— Все це, що називається гидким: перша ніч, медовий місяць, — про це книги чи брешуть, чи соромливо замовчують ...
— Може, не потрібно про це? — сказав я.
— Не знаю, — відповіла вона, — може, не потрібно...
— Все це дурниці, — сказав я. — Найкраще — це тоді, коли розу¬мієш людину з півслова.
— Так, — сказала Катя. — А моя старенька добра мамуня ду¬має, що я нічогої не знаю, вона не радить мені ходити на фільми, де написано: «Дітям до шістнадцяти років ...»
— І ти ідеш сама на ті?
— Звичайно.
Ми засміялися, потім замовкли і дивилися у небо. Воно поступово міняло колір. Був вечір. Над землею проповзла синявість, тепло па¬хла земля, тепло пахли руки: Катині, що гладили моє волосся. Ми дивилися у вечір, ми відчували що,сь дуже хороше, хотілося всміхас тися і мовчати. А коли ми глянули одне на одного, то> засміялися раптово і кинулись в обійми ...
А потім рушили назад,
— А те, прої ЩО' ти говорила, називається, очевидно, моральною гігієною...
— А шофер таксі теж гігієніст, — сказала. Катя.
— Всі люди гігієністи: медичні, моральні, содіяльні чи як там ще є. Вони вважають, що найвища правда — це вони самі. Через це бать¬ки завжди хочуть, щоб їхні діти були схожі на них.
Катя слухала уважно, потім довго мовчала, а потім сказала: «Це справді так». «Але навіщої це?» — сіпитав я. «Хто його знає. Може1, тому, що людина живе один раз?» — «Може», — сказав я і подивив¬ся на Катю. Вона, була страшенно1 юна, страшенно дитинна, таке миле дівчаткоі, як це воно почало ходити з хлопцями, як це воно навчилося так мислити? Мати не радила їй ходити на фільми, куди «діти до шістнадцяти років не допускалися», але вона ходила тільки на них, бо людина якось протестує, людину ображає надмірне піклу¬вання . ..
— Мені немаї вісімнадцяти років, — сказала, дивлячись на мене, Катя. — Я неправду сказала.
— Ай-яй-яй, — похитав я головою.
— Мені здавалося, що ти будеш дивитися на мене1, як на дитину. А це ображає. Ти розумієш?
— Так, — сказав я. — Ти на диво цікава дівчина.
— А ти віриш, що душі можуть бути спорідненими?
— Вірю, — сказав я.
Ми засміялися, можливо,, від того, що нам було просто хороше1, а можливо, від радрсти, що не потрібно витрачати багато' слів. Вреш¬ті, обидва поняття не виключають одне одного ...
Ми сіли в трамвай, довго їхали, я провів Катю додому, був розкіш¬ний широчезний вечір, дихалось надзвичайно легко, Катині очі бли¬щали, вона усміхалася, я замуркотів романс «Не співайте мені сеї пісні». Катя вклала свої рученята: в мої руки і жалібно на мене поди¬вилася. «А знаєш, — сказала вона, — мені дуже набридли всі ці гігієни».
— Нічого, — сказав я. — Найкраще те, що ми так чудово одне одного розуміємо. Люди не можуть так розуміти, через це вони ви¬думали гігієни.
— Ти не проводь мене до будинку,, — сказала Катя.
— Гігієна? — спитав я.
— Так, — зідхнула Катя і, вивільнивши свої руки, попрощалась. Я трохи постояв, вона не поверталася і не озиралася. Повільно1, лі¬ниво ішов я вулицями, десь між них загубилася моя Катя, звичай¬на і дуже юна дівчинка, це було дуже добре, що я її стрів, ми зу¬стрічалися, незнайомі люди — так чітко розумілося кожне слово. Я дивлюся на стіни, навколо безліч стін, видимі і невидимі, потрібні і непотрібні. Як це було б чудесно, щоб їх не було, щоб залишалися тільки стіни будівель, стіни, що захищають не від людей, а від негоди, як це прекрасно було б жити в скляних прозорих будинках: хай див¬ляться, хай дивляться всі, я нічого не ховаю, тоді не треба безглуз¬дих табличок: «Дітям до шістнадцяти років ...». Але, ні. Це однобо¬ко і не зовсім розумно. Але як добре розумілися Катині слова! Спо¬рідненість душ і неспорідненість душ. Люди сваряться, і кожен пра¬вий. Це дуже цікаво, це надзвичайно складно.. .
Не співайте мені сеї пісні, Не вражайте серденька мого ...
Я сів у тролейбус, дома застав Володю, він сидів і читав книжку.
— Ну, як любов? — спитав він.
— Добре, — відповів я.
— Хороша дівчина, — сказав Володя.
— Так,, — відповів я.
— Щось сентиментальний я сьогодні. Думав, що канікулам ско¬ро кінець. Тобі легше,
Я засміявся. Потягнув його на вулицю. Такий розкішний сьогодні вечір. Широкий і теплий. Зі сміхом пробігли дівчата.
— Чого ви сумуєте, хлопці? — крикнула одна.
Вони ще гучніше зареготали і зникли за рогом.
Ми подивилися один на одного й посміхнулись.

 
Наші Друзі: Новини Львова