Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 14 квітня 2021 року

Декоративна жінка

Переглядів: 26345
Додано: 18.05.2009 Додав: Volynyanyn  текстів: 85
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: журнал Сучасність
Валерій ШЕВЧУК
ДЕКОРАТИВНА ЖІНКА

Повість

Присвячую К. Я.
Автор

1

Не відаю, хто назвав «декоративною» мою матір, але я це означення чув ще коли навчався у школі, і свого часу, пам’ятаю, це мене вражало, очевидно тому, що відповідало материному образу, хоч я ще нетвердо знав (власне, тільки прочував) значення цього слова. Навіть узяв словника і прочитав, що походить од французького decoratif, а це — від латинського decoro — прикрашаю, тобто те, що служить для оздоблення, декор при тому — сукупність прикрашувальних елементів, а декоративні рослини — це вазони і ті, що використовуються в парках та садах також для прикраси, а не плодів. Але вразило мене не те (це я знав і без словника, як і те, що слово значить «показний» чи «виставний»), а переносно: декорація — пишна оздоба, що не відповідає дійсності, власне, зовнішньо приваблива, але й таке, що приховує неприродну суть чогось.

Декоративних жінок можна зустріти в кожному місті; вони чомусь люблять виходити на центральну вулицю й безцільно там дефілювати, звертаючи на себе очі не лише чоловічого, але й жіночого племені — це ніби стрілки якогось особливого годинника, що, проте, не вказує на час, а моду, красу, взірець, до чого жінки рівняються, а чоловіки не просто зваблюються, а творять свої чуттєво-умоглядні ідеали вибраниць. Зрештою, коли приходить до практичного вибору, дуже рідко вибирають саме декоративних, очевидно, підсвідомо враховуючи переносне значення того слова, відтак і остережуються, але милуватися подібними жінками не перестають, бо вони, як правило, бездоганно вдягнені, бездоганно стрункі, бездоганно гарні, хоча в кожної в очах стоїть загусла порожнеча, світлі чи темні ті очі, щось крижане й непорушне, що й зумовлює їхню неприступність.

Коли ж говорити про мене, то я продукт особливий: син чоловіка, який перейшов цю межу і зважився декоративну жінку звоювати, від цього акту я й був пущений у світ, ніби бридке каченя, бо з самого початку мого свідомого життя материна краса по-особливому вражала мене, чинила з мене песика, якого веде на тоненькому повідку ота красуня, і песик у цьому світі нічого іншого не відає, як безвідмовно покорятися господині й постійно її улещувати.

Так, мушу визнати, що належу до категорії матусиних синів; щодо цього є й інші виразні слова: мамій, мамсин, але мені зовсім не підходять означення: мазун чи мазунчик, хоч я й був твердо, на повідку, навіть жорстко підпорядкований своїй декоративній матері, але вона мене ніколи не пестила, тобто я не був, фігурально кажучи, мазаним пиріжком, милованцем, мазієм, балуваним чи й мазепою — до речі, як філолог-мовник я знаю, що останнє слово має означення саме таке, як первинне, тобто мазун, балуванець долі, а не щось негативне, подібне до «замазури», як це часом подають; зрештою, негативне значення не раз заступає у слові позитивне, як приміром, і у слові «декоративний».

Уже тепер, коли мені двадцять чотири, розмірковуючи над своїм становищем у світі (я поки що нежонатий, зрештою, не так уже того й прагну), я дійшов висновку, що мати виховувала з мене не людину житейського чину, яка має щось у цьому житті зробити, досягти чи здобути власне місце під сонцем, а свого раба-підніжка, житейський простір якого був настільки звужений, що я в ньому не раз задихався. Тобто я жив не як вільна рослина, а як вазон, засаджений до тісного горщика, — цей вазон уважно й ретельно поливався, але його корені поза межі череп’яної стіни не мали змоги поширитися, а живі дощі не давали природного харчу і не обливали листя, хоча те й обтиралося, ніби й лагідно, вогкою ганчірочкою. Через це я й ріс кволим і маловольним. Мої стосунки із зовнішнім світом суворо реґламентувалися, і я не міг, наприклад, сказати матері, що мені сподобалася якась дівчинка. Одного разу таке вчинив, тоді в нашій тісній двокімнатній квартирі на третьому поверсі розігралася така буря, що я закаявся про такі речі з нею говорити: більше того, вона і без бурі обривала в зачатку дружні стосунки і з хлопцями. Отож, коли заводив приятеля, то чинив це тайкома; зрештою, чи атмосфера була навколо мене така, чи щось інше, але чомусь таке приятелювання довго не тривало — з маміями хлопці дружити не люблять і не бажають.

Я завжди був чистенько вдягнений, вимитий, причесаний і цілком не так, як інші в моєму класі, що теж відсторонювало мене від дітей, поступово я до того звик, як і до насмішок, і знаходив більше задоволення на самоті, аніж на колективних гулях чи виправах, тобто беручи участь у компаніях при відзначенні днів народження, при якихось виїздах на природу, у туристичних мандрах чи походах, які часом організовували вчителі чи й самі діти — все це мені рішуче заборонялося без пояснення причин, а коли намагався на чомусь настояти, одержував ляпаса чи потиличника, але не більше. Загалом, це траплялося рідко і ставало чимось особливим у наших стосунках. Мати тримала мене в послуху іншими засобами: гострим позиром, а коли це не допомагало, через нудні й довгі нотації, які були наче система шпильок чи шпичок, що боляче вганялися в мої слухові перетинки, мозок, серце, печінку, шлунок, шкіру — витримати довго таких тортур не міг. Тож знову безвідмовно підлягав її волі, і наші стосунки переходили в мирну стадію за майже повної погоджености.

Може, тому, признаюся, мене дратує солодкава апологія матері, яка чи не щодня ллється з репродукторів: всі оці віршики й пісеньки про матір як про щось неземне, божественне, за чим тужать і чого прагнуть, чому моляться, — від цього банального сиропу мене аж нудить, і я вимикаю радіо чи телевізора, які безконечно й одноманітно про те ячать — хай вибачать мені ці апологети, можливо, у них стосунки з матерями, коли не лукавлять, були і є інакші, ніж у мене, але в мене вони напевно не такі.

Часом мені матері жаль. Одне те, що вона народилася красунею, виділило її серед людей, відтак і її декоративність — не більше, як форма відчуження від світу. Коли б була легковажною кокеткою, яка любить крутити хлопцями, її життя перетворилося б на різноманітну і принадну гру — вертихвістки живуть легко, бо життя для них ніби танець, де постійно міняють партнера. Вертихвістки можуть бути й прегарні, вони як метелики, котрі кружляють, доки кружляється і танцюється. Потім життя того метелика зловить, помне його крильця, тобто вертихвістка, нарешті, вийде заміж, у клопотах при дітях поступово втратить і своє вертихвістство й красу, переходячи в стан гусениць чи курей, у яких безліч турбот. А ті, котрі хочуть своє вертихвіство продовжити, то це може протривати довший чи коротший час, адже краса в цьому світі плинна й короткочасна, ніби подих вітру, чи існування квітки, хоча деякі з красунь усю силу тратять, аби красу зберегти, вживаючи до того всі можливі засоби, бо краса їхня часто єдине чудове, чим їх природа обдарувала. Ось чому існує вагомий і точний вираз «раб краси», отже, красуні, й меншою мірою красунчики, стають рабами власної вроди, яка, зрештою, і з’їдає їхні душі: часом вони перетворюються на живих манекенів, модельок, професійних чи ні, байдуже, тим і тратять себе задля збереження власної декоративности.

Моя мати була така й не така. Також безліч часу віддавала на убори, макіяжі, зачіски; любила взяти мене, мамсина, так само якнайретельніше убраного, за руку й вивести на центральну вулицю, але цим і обмежувалася. Позирав на неї під ту хвилю: холодна, горда краса струмувала з її лиця, збираючи з вулиці очі; здається, це давало їй особливу сатисфакцію, потрібну, як наркотик наркоманові, а пияку алкоголь, але вертихвісткою, яка прагла б зальотів, гострих вражень, захоплень, фліртів, кокетства, її годі назвати, а коли хто й намагався до неї загравати, відшивала нахабу гостро й гнівно, при тому так результативно, що охочий до ігор нітився і зникав. Отож, крім краси, рабинею якої вона була, існувало й інше — те, що робило ту красу холодною, а ще якась не до кінця збагненна скрижанілість, темний холод, що випливав з її нутра — він і робив її неприступно-застиглою. Саме тому й почував до неї жаль — можливо, це була така форма моєї любови до неї, не відаю, але в глибині душі лишався переконаний, що вона по-своєму нещасна. І саме в такі хвилі я починав невідь-чому думати про свого батька, того, який з нами, може, колись і жив, але не за моєї свідомої пам’яті. Годі твердити, що я в неї не розпитував про батька, але обривала мову гостро й нещадно, коротко звіщаючи, що батько в мене був негідником і що в цьому домі, тобто квартирі, про це не говориться.

2

Отже, тут була таємниця, тобто те, чого знати я не мав. Чому? Можливо, мати хотіла оберегти мене від речей, що лежали постійно в ній неприємним тяжарем, але це тільки часткове пояснення. Припустімо, думав я, вже подорослівшавши, історія тут проста: жінка з якихось причин розлучилася з чоловіком, та й усе. Вдруге йти заміж не збиралася, принаймні, моя пам’ять не фіксує жодного випадку, коли б у матері з’являлися залицяльники. Вона ніколи не затримувалася на роботі (працювала касиркою попереднього продажу автобусних квитків, де завжди черги, отже, й відлучатися з роботи годі) і відразу ж бігла додому, де чекав на неї я. Коли був малий, зі мною після школи (в групі подовженого дня мене не залишали) сиділа її сестра Надія, тітка, яка не працювала, при цьому приводила двоюрідну сестру Таню, меншу від мене на три роки, часом забирала мене до себе. Дивно те, що тітка аніскілечки не подобала на матір: звичайна, тлуста, кругловида, але очі в сестер були майже однакові, тобто однакового розрізу й волошкові, тільки в тітки вони чомусь не здавалися гарними, а що не були холодними, як у матері, то вже напевне. Обидві — світлорусі, але тітка про зачіску дбала мало, як і про одежу — можливо, саме це й створювало їхню неподібність. Таня ж пішла в батька: чорнява, з миґдалевидними, майже чорними очима. Її батька я мало бачив, бо працював і то часто на виїздах, подобав цілком на цигана: смуглявий, з розтріпаним, кучерявим волоссям, на мене уваги не звертав, коли бував у них і випадково його заставав, але до нас не приходив ніколи, навіть на сімейні свята; мій день народження чи материн ми відзначали в присутності тітки Надії, яка мала ту особливість, що безперестанно торохкотіла, при тому слова сипалися так швидко, що я не встигав їх уловлювати; зрештою, не було й чого, бо йшлося про цілком нецікаві для мене речі. Мати ж моя говірлива не була, зронювала одне чи друге слово чи речення, та й тих не було куди всунути в потік тітчиних, а загалом мовчки дивилася на сестру чудовими очима, в яких не було ані інтересу, ані захвату від оповідуваного, що тітку, зрештою, не обходило. Ми з Танею за столом довго не сиділи, а бігли в мою кімнатку, де гралися з іграшками, яких у мене було достатньо — мати тут не скупилася, але цілком хлопчачих не було: зброї, машин чи чогось подібного, а всілякі пухнасті звірі чи тварини: лисиці, вовк, лев, колекція ведмедиків, киці, зайці, кролики, губка, курка на круглій площинці із ниточками і з кулькою внизу: коли нею хитати, курка на площинці дзьобала пластмасове насіння, на площинці приклеєне. Були дзиґа, лото, всілякі карткові ігри, кубики. Щоправда, одну машину я мав — потяг на рейках (з батарейками) — рейки розкладались у коло, і я мав змогу, запустивши, довго дивитися, як він бігає. Інколи мати з тіткою про щось шепотілися, але тітка не могла витримати шепоту і заговорювала голосно, мати її обривала — можливо, тоді йшлося про їхніх чоловіків; зрештою, я не дуже прислухався

Вихідні мати проводила тільки зі мною, ми кудись ішли: на дитячу залізницю, атракціони, де каталася разом зі мною, в парк, кіно, інколи в ляльковий чи дорослий театр, але на дитячі вистави, часто — в маґазини. Коли купувалося щось мені, інтереса мав, а коли рилась у жіночому мотлосі, нудився. Зарплатню мала невелику, отож такі купівлі бували нечасті. Загалом, здебільшого шила собі сама, не раз перешиваючи те, що мала. Отож, на моє переконання, для залицяльників у її житті місця бракувало, і я правду сказав: вертихвісткою її не назвеш. Пізніше мені здавалося (це коли підріс), що вона сторониться чоловіків чи має до них відразу.

Інтерес до батька в мене однак не зникав, але до певного часу був ніби притлумлений, можливо, тому, що й сам ріс із притлумленою волею під недремним материним диктатом, а ще й перейняв її замкнуту вдачу і звик почуттів своїх не виявляти. Але часом у мені спалахувало щось недозволене, і перше з того недозволеного було не так думки, як прочування батька. Саме тоді моя пам’ять та уява повертали чи відтворювали єдиного епізода, в якому батько був присутній. Він — жахкий. І я довго не розумів, що тоді сталося. Інколи той епізод приходить до мене уві сні, але, звісно, знереалений, однак, прокинувшися, напевне знав: напевне той.

Мав я років сім, так, сім, бо ходив до першого класу. Мати, як щодня, прочитала мені перед сном розділа повісти-казки про Карлсона, який жив на даху, — казка мені надзвичайно подобалася. Поцілувала звичним холодним поцілунком, поправила ковдру (теж звичайний репертуар), вимкнула світло та й вийшла.

Сталося те взимку, випало тоді безліч снігу: я в той день сидів перед вікном, бо тітка чомусь не прийшла, і дивився, як іде той сніг і як згрібають його снігоочисні машини. Було мені печально й самотньо, і я тоді, чи не вперше, покликав батька. Пам’ятаю й досьогодні (стояв на кухні): малий, сціплений у грудочку хлопець із волошковими, як у матері, очима, з ясним, майже білим волоссям, раптом відчув, що його нутро заливається синюватим, півпрозорим світлом, яке, можливо, струмувало від того снігопаду і від згорнутих білих пагорбів. Одного з таких пагорбів було насипано під нашим кухонним вікном, і я по-дурному думав (ще перед тим, коли в мене полилося світло), що коли б стрибнути туди з третього поверху, нічого б зі мною не сталося. І мені жахливо захотілося відчинити вікно і таки стрибнути, бо здалося (знову-таки, чи не вперше), що в такий спосіб вирвався б із замкненого простору, в якому живу, наче вазон, із іншим вазоном — декоративною моєю матір’ю. І може б, подумав тоді я: стрибаючи, я б не впав на снігову гору, а полетів би, як птах, у цей біло-розсинений простір, і тому льотові не було б кінця.

І я відчинив вікно. Відчинив і злякався, бо раптом збагнув, що не просто прагну полетіти в безвідь, а до батька. Саме тоді в мене й полилося те світло, і я не так зрозумів, як знову-таки відчув, що в мого батька немає, як у мене, замкнутого простору, а коли так, він навчить мене жити в просторі незамкнутому. Якась сила звела мене, я підтяг стільця до вікна, став на нього, звідти ступив на підвіконня і заплющив очі.

— Тату, — сказав я подумки. — Де ти в цьому світі та снігу? Коли ти є, зроби так, щоб я до тебе долетів.

Але тут спрацювала моя притлумлена воля. Виразно уздрів обличчя, але не батькове, а материне з отим осудним, наказовим поглядом, яким чудово вміла гасити мої дурні й зайві, на її думку, бажання, щоб не чинив казна-що. Не послухатися її не міг, отож і скорився. Заліз на стільця, а тоді зіскочив на підлогу. Вікно залишалося відчинене, на мене віяло вологою свіжістю з міцним морозяним придихом. Душу ж мав я і досі розчахнуту, а отже, й світло, яким переповнився, не зникало. Послухався матері, але не зміг урвати й цієї білої нитки, що простягнулася між будинки, дерева, туди далі — не знати куди. Здавалося, що й обличчя в мене біле, як цей сніг, також і вуста. І я прошепотів тими білими вустами так тихо, щоб мій тонкий голос зміг улізти в білу павутину-нитку, як у телефоний провід дротинка.

— Алло, тату, ти? — спитав я, тримаючи стиснуту п’ясть біля вуха, ніби телефонну рурку. — Так, це я, Ярослав. Коли мене чуєш, прийди. Хотів до тебе, але... Просто не зміг... Ну, звісно, мама... Так... Алло! Так, потрібно...

І мені здалося, що по той бік білої нитки пролунав приглушений голос:

— Прийду, синку! Чекай!

— До побачення, тату, — сказав я. — Чекаю.

— Чекай, — відлунило звіддаля.

Тоді мною затрусило. Прихилив стулку вікна, не зачинивши, і раптом збагнув, що не тільки весь тіпаюсь, але й по лиці моїм течуть рясні сльози.

— Прийди, чорт забирай! — заверещав я і не знаю, що зі мною сталося: провалився у снігову яму. Коли ж розплющив очі, почув, як у дверях провернувся ключ, відтак у коридорці процокотіли тверді та лункі материні кроки — завжди ходила у взутті з високим підбором. Перелякано схопився і почув сталевого голоса десь ніби від стелі.

— Ти що, плакав?

— Так, — сказав я, втираючи й досі мокре лице. — Мені стало страшно.

— Але ж ти чоловік, — сказав той-таки сталевий голос, правда, трохи м’якше і вже не з-під стелі.

— Так, — сказав я. — але ж я ще маленький!

— Сім років — це вже не маленький, — пролунав сталевий голос, а за мить додав поступливо. — Поговорю з тіткою, хай не викидує цих коників. Подумаєш, у неї температура. Я ніколи не зважаю на температуру... Іди, вмийся!

І я, мов побитий песик, пішов умиватися.

3

У той пам’ятний вечір мама стала значно лагідніша, ніж завжди. Можливо, відчула, що зі мною відбулося щось незвичайне, отож зиркнула пильно і сказала голосом, цілком позбавленим сталевих ноток:

— Хочеш, гратимемось у манекенників?

І мій сум миттю змило з мене, як тепла вода грязюку: жахливо любив гратись із нею у манекенників — це траплялося не так часто, а коли траплялося, відчував захват.

Відбувалося дійство так. Я сідав у мале лозове кріселко в глибині своєї кімнатки, мати перевдягалась у своїй кімнаті і входила до мене дивною ходою з переплітним кроком, при цьому взувала туфлі з найвищими закаблуками, гордячно зводила голову, розпрямлялася тілом зовсім так само, як справжні модельки, що їх показують по телевізору, несла на вустах таку ж усмішку і дефілювала, розверталася, звіюючи полами, інколи скидала чи вдягала на ходу якусь накидку — в такі хвилини холод цілком пропадав з її очей, від чого обличчя дивно осяювалося — ні, вона була справжня, непідроблена красуня, і я це розумів і в сім років, захоплено плескав у долоні, сміявся і горлав:

— Мамо, ще! Ще!

Виходила такою ж розгойданою ходою, тоді за якийсь час проверталася в новому уборі, і мені здавалося, що підбирала одежу так, аби все більше кращати — ось від чого я потрапляв у захват.

Після того наставала й моя черга, і я незграбно імітував її рухи, а вона терпляче пояснювала, що я не жінка, а чоловік, і ніколи не маю того забувати, відтак мої рухи мають бути інакші, без вивертасів, простіші і стрімкіші. Але я все одно залишався незграбою, я вже йшов ніби по-чоловічому, і вона імітувала захоплення, тут уже сама виявляючись незграбою, бо моє захоплення її показом було справжнє, а її таки штучне, і нікуди тут дітися.

Пізніше, подорослішавши, я запитав її, чи ніколи не працювала манекенницею.

— Ніколи, — сказала.

— Але ж у тебе чудово виходить! — згукнув я. — Хіба працювати касиркою ліпше?

— Бачиш, — сказала, дивлячись поверх моєї голови. — Я не бажаю бути вішалкою. Я — людина, не вішалка!

І гордо звела голову, ледь-ледь примружившись.

Так, була горда, а горда тому, що, виділяючися з-поміж інших красою, звикла до думки про свою над ними перевагу, ба вищість, фактично жодної духовної переваги не маючи. Тоді мені думалося, що й красуні по-своєму нещасні, а раз нещасні, то й неповноцінні, а гордість — єдина їхня зброя, щоб оберегтися від відчаю, який не раз мучить і красунь. Ось чому декоративну жінку вважають за таку, що приваблива зовнішньо, але це тільки прикриття її непривабливої суті.

Звісно, я матір по-своєму любив, навіть захоплювався, бо, попри оті остережні пасажі щодо краси, не можу не розуміти, що саме вона, краса, володіє світом, а може, й рухає ним, бо в ній запорука ідеалу.

Десь кілька років тому, вже будучи студентом університету, я написав курсову роботу, тему вибравши сам: «Категорія краси в мовних означеннях». У цій роботі згрупував систему епітетів щодо поняття краси і зробив численні записки із художніх творів, а також вибірку афоризмів, помітивши закономірну тенденцію: епітети й афоризми є апологічні, на кшталт: безмежна, безсмертна, Божа, велична, вишукана, дивовижна, довершена, запаморочлива, зворушлива краса, тощо — зібрав того немалий ряд; друга група — епітети нейтральні: наївна, неприв’яла, нова, правдива, своєрідна, самобутня, стародавня і т. д.; і нарешті — неґаційні епітети: видумана, холодна і т. д. Для чого це мені було потрібно? А тому, що материна краса мною не рухала, не давала стимулу для душевної свободи, більше уярмлювала, гнітила, чинила з мене мамчура, зневолювала, що не могло не викликати в глибині душі замаскованого, при тому пильно й дбало, протесту. Досить рано я збагнув, що рабство є двох ґатунків, як і краса: те, проти якого людина повстає, виробляючи в собі протестну енерґію, і те, що людину до себе приноровлює, а відтак ламає. Раб першого ґатунку — бунтар, а другого — підхлібця; раб першого ґатунку прагне зберегти своє «я», а другого — мати того «я» не потребує. У цьому ряді я був, очевидно, рабом ґатунку осереднього, але не нейтрального. З одного боку, не так повставав, як постійно і безнастанно готував себе до бунту, а з другого, в певні часи мав од свого рабства і задоволення, яке локалізувало і зашорювало моє бажання бунту.

Але повернімося до того пам’ятного вечора. Не раз подумки переганяв через пам’ять, проходячи, як у кіно, кадра за кадром, бо той вечір мав для мене пізнішого вирішального значення, адже саме відтоді почав проникати в материну таємницю, а може, у загальному вимірі, і в таємницю декоративної жінки певного ґатунку.

Після гри у манекенників вдома встановилася невимушена, задушевна атмосфера, ми обоє розм’якли, втішилися, тобто в обох кімнатках нашої клітки поселився мир. Спокійно повечеряли, при цьому я зовсім не вередував щодо їжі, як це чинив повсякчас, може, тому, що в погідні часи в мене виникав добрий апетит, а в часи непогоджености, не бажаючи їсти те чи те — так у дитячий спосіб виявляв ознаки затамованої бунтівливости. Потім ми подивилися вечірню казку, яка була, як і всі телевізійні казкові передачі, нецікава, ба й бридка; здається, мати те відчула, тому, вклавши мене до ліжка, взялася до книги про Карлсона — і я з великим упоєнням прослухав чергового розділа, тим паче, що перед оцим (можливо, не без впливу цієї книги) й сам збирався летіти у світ, а Карлсон був також істотою політною. По тому мати відклала книжку, обтулила мене ковдрою і схилилася, щоб поцілувати. І дихнуло чимось солодким упереміж із запахом її улюблених парфумів, у мене солодко стислося серце, відтак заплющився, готовий поринути у м’яке, й, може, дурненьке мріяння, яке завше приходило до мене перед тим, як заснути. Світло погасло, мати й досі була одягнена в найкращу сукню і поцокотіла підборами найкращих своїх черевичків — це я попросив, аби не скидала цього одягу — була незрівнянно чарівна.

І саме в той сокровенний момент у передпокої продзвенів дзвінок. Я завмер, бо ми нікого не чекали, так само завмерла мати, просвічуючись у полі розхилених дверей.

— Хто це може бути? — тривожно озвалася вона.

— Можливо, сусідка, — сказав я, бо сусідка й справді до нас не раз заскакувала, щоб потеревенити, при цьому тільки одна і та сама, з рештою мати контакту не мала.

Прихилила мої двері і кімнатка поринула в того сутінка, який буває в міських квартирах, із кволим освітленням від будинку навпроти; я пильно слухав, як сталево стукають материні підбори. Ось вона підійшла до дверей, відчинила замка — двері хряснули, утримувані ланцюжком.

— Хто там? — почувся її голос.

Відповіді не почув, це вже потім збагнув, що відповідав чоловік, а чоловічі голоси глухі і звіддаля чуються гірше, як жіночі.

— Чого тобі треба? — невдоволено зазвучав материн голос.
 
Наші Друзі: Новини Львова