Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 138446
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
повстань проти режиму. Однак останній вважав за необхідне обмежувати, подавляти
діяльність будь-яких громадських осередків, поширював репресії, зокрема, практи-
кував розгони цілих повітових земств, арешт їх функціонерів.
Природно, це викликало спротив. У рішеннях зібрань різних рівнів звучали про-
тести проти порушення елементарних людських прав і свобод. Цього гетьманській
варті було достатньо, щоб реагувати на подібні дії й документи як антидержавні, як
підготовку до змов, заколотів й т. ін. Німецька й австрійська розвідки підтримували
подібні ілюзії й напругу, штучно підігрівали пристрасті, вишукуючи «антантських
агентів» (так можна було виправдовувати будь-які репресії як відповідь на провокації
ворожих у війні сил).
Гетьманці неприязно зустріли рішення Всеукраїнського земського з’їзду (кінець
червня 1918 р., Київ), зі зростаючим роздражненням реагували на виступи земсько-
го лідера. Хоча в них звучали достатньо помірковані пропозиції щодо проведення
земельної реформи й обмеження прав великих землевласників, в грозовій атмосфе-
рі масового невдоволення це розцінювалося мало не як заклики до антидержавних
виступів. І тому гетьманська охранка вдалася до превентивного заходу – 27 липня
С. Петлюру заарештували.
Довгий час його утримували під німецькою вартою в Костянтинівській військо-
вій школі, й лише наприкінці жовтня – на початку листопада 1918 р. перевели до
Лук’янівської в’язниці.
Втім, умови для арештанта виявились не жорсткими. Його постійно відвідувала
дружина, можна було підтримувати контакти й листуватись із однодумцями, замов-
ляти й отримувати з волі літературу, займатись літературною, зокрема, перекладаць-
кою роботою. У в’язниці С. Петлюра підготував до видання окремою книгою нари-
си, що вже були надруковані в «Украинской жизни» про українських діячів культури: 235
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
Т. Шевченка, І. Тобілевича, І. Франка, М. Коцюбинського й К. Михальчука. В 1918 р.
збірка побачила світ під назвою «Незабутні».
Українські політичні партії, гуртуючись в Українському національному союзі,
вбачали в арешті будь-кого з своїх колег ударом по національній справі з боку про-
російських сил, що оточували гетьмана П. Скоропадського. Вони вели боротьбу за
звільнення кожного такого ув’язненого, широко використовуючи зв’язки з тими уря-
довцями, які походили з демократичного табору. Коли міністра юстиції О. Кістяків-
ського змінив есеф А. Вязлов, він розпорядився звільнити з-під арешту С. Петлюру»130

(всупереч поширеному твердженню про чотиримісячне ув’язнення, С. Петлюра пе-
ребував у в’язниці рівно три з половиною місяці).
Можна припустити, що то було узгоджене рішення, ухвалене не лише під тиском
українських сил, а й за ймовірної участі масонських кіл. Саме про це писав С. Морко-
тун у відомому відкритому листі до С. Петлюри. Більше того, він стверджував, що рі-
шення про звільнення масона С. Петлюри було прийняте масоном П. Скоропадським
на прохання його ад’ютанта, масона ж С. Моркотуна131
.
Що ж викликає очевидне заперечення, так це те, що восени 1918 р. «ім’я «в’язня
№ 1» Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні, що він міг стати й
на чолі Директорії, якби з’явився на таємних зборах представників Українського На-
ціонального Союзу, що відсутністю найімовірнішого лідера, і чомусь – політичного
суперника, скористалися В. Винниченко й М. Шаповал й т. ін.
132
Насправді ж теза про високий авторитет С. Петлюри, тим більше про безперечну
першість у національній еліті – витвір не такого вже давнього часу. А побудований
він, за нехтування логікою розвитку суспільних процесів того часу (просто не було
у С. Петлюри до середини осені 1918 р. за рахунок чого висуватися в національні
герої), без опори на документальні джерела й навіть без врахування свідчень відомих
сучасників.
Так, полковник П. Василенко прямо писав, що до антигетьманського повстання
ім’я С. Петлюри «було мало відоме»133
. Навіть на початку повстання це ім’я настільки
мало про що говорило учасникам антигетьманської боротьби, що дехто з них вважав,
що мова йде про жінку (С. Петлюра – «вона»).
Що ж до В. Винниченка, то добре відомо, що саме він, заручившись попередньою
згодою С. Петлюри, наполіг на включенні його до Директорії, хоча за досягнутою
домовленістю її склад обирався лише із присутніх на таємному засіданні. А лідер
УНС М. Шаповал взагалі прозоро натякав, що його відмова війти до Директорії була
пов’язана з тим, що не бажав співпрацювати в одному органі з С. Петлюрою. Тобто
не користався з відсутності «конкурента», а шляхетно поступався йому дорогою.
Неспростовним фактом залишається й те, що, не бравши участі в підготовці по-
встання, по суті не війшовши в курс справ, С. Петлюра під загрозою нового арешту
відразу ж виїхав з Києва до Білої Церкви, під захист Січових стрільців Є. Коновальця.
Звідси він і оголосив похід на столицю України. Тут він вперше й підписався як Го-
ловний Отаман.
То ж починав 1918 рік С. Петлюра отаманом невеликого коша. Потім, змінив-
ши амплуа на нове, яке виявилося в чомусь знайомим, близьким до бухгалтерського 236
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
фаху, закінчив рік знову отаманом, але тепер уже головним, всеукраїнським. Доля
начебто по спіралі підняла його на якісно новий рівень в справах, які для нього вже
стали у чомусь звичними, у чомусь рідними, й скріпила, зрештою, в тій суспільній
ролі, котра визначатиме решту його земного шляху.
1
Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т. 1. – М. –Л., 1924. – С. 133.
2
Там же. – С. 135–155.
3
Мірчук П. Українсько-московська війна (1917–1918). – Торонто, 1957. – С. 3, 4; Удови-
ченко О. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові сили. – 1917–1921. – К.,
1995. – С. 17.
4
Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – К.,
Львів, 1996. – С. 148.
5
Гарчев П.І. Червона гвардія України у боротьбі за владу Рад. – К., 1983. – С. 104.
6
Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – С. 215.
7
Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. – Т.1. – С. 366–367.
8
Антонов-Овсеенко В.А. Назв. раб. – С. 142, 150.
9
Там же. – С. 131.
10
Там же. – С. 149, 150.
11
Див.: Прохода В. Симон Петлюра, вождь українського війська // Табор (Варшава). – 1936.
– № 28–29. – С. 5.
12
Корніїв В. Спогади про українізацію 36-го пішого Орловського полку (Х корпусу росій-
ської армії) в році 1917 // За державність (Каліш). – 1929. – Зб. 1. – С. 62–71; Антонов-Овсе-
енко В.А. Назв. раб. – С. 88, 154.
13
Науменко Ю. На переломі (Причинки до історії українізації частин в російській армії.
Луцьк–Рівне в 1917 році.) // За державність (Каліш). – 1935. – Зб. 5. – С. 188.
14
Водяний Я. Виступ Вільного Козацтва проти москалів на ст. Вінницяі (Уривок із спога-
дів) // За державність (Каліш). – 1935. – Зб. 5. – С. 20, 205.
15
Дорошенко Д. Назв. праця. – С. 372.
16
Українська Центральна Рада. – Т. 2. – С. 90–91.
17
Див.: Литвин С. Суд історії. – С. 143.
18
 
Наші Друзі: Новини Львова