Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 15 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 144639
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
студентів, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куре-
ня, а другого дня було розстріляно 27 полонених, над якими дико знущалися. Вони
входили до розвідувальної чоти, що відійшла до Крутів на момент, коли станцією
вже оволоділи червоні. Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не
зацікавився, і вони щезли з шпиталів, куди їх влаштували на лікування. До Києва на
перепоховання начебто було привезено «кілька десятків понівечених трупів»113
.
Результати 40-річного документального дослідження питання ввійшли до книги
С. Збаразького «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1958», що
побачила світ у 1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді». Кни-
га відкривається таким мартирологом:
«Згинули під Крутами:
Сотник Омельченко – командир Студентського Куреня, студент Українського На-
родного Університету в Києві.
Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб,
Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський – студенти Університету св. Воло-
димира в Києві.
Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик – студенти Україн-
ського Народного Університету в Києві.
Андрій Соколовський – учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.
Микола Корпан з Тяпча, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген
Тарнавський, Гнаткевич, Пипський – учень 7-ї кляси, родом з Західної України, роз-
стріляний з 35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати
«Ще не вмерла Україна», всі інші підтримали спів»114
.
Отже, називається 18 імен. З того часу і до сьогодні ніяких змін до наведеного
переліку ніхто не спромігся внести...
Як видно, дані преси 1918 р. і багаторічних досліджень практично збігаються.
Можливо у братську могилу не опустили тіла сотника А. Омельченка, який одержав
смертельне поранення під час бою 16 січня і був відправлений до Києва, однак по до-230
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
розі помер. Вочевидь, він був похоронений не під Крутами, хоча дехто з мемуаристів
і фахівців називають і його ім’я серед тих, кого поховали в Аскольдовій могилі.
Тогочасні газети вміщували траурні промови й статті Л. Старицької-Черняхів-
ської, С. Єфремова, В. Дурдуківського, інших відомих діячів українства.
Павло Тичина присвятив загиблим вірш «Пам’яти тридцяти» (названу кількість
тут пояснити непросто, якщо не зважити на поетичну схильність до гіпербол):
«На Аскольдовій Могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих...
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих, –
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх»115
.
Тодішня преса широко висвітлювала перепоховання героїв: «Похорон жертв бо-
ротьби за волю України» – «Народна Воля», «Два похорони» («Боротьба»), Всеволод
Чаговець, «Pro patria mori» («Киевская мысль»). Серед іншого траплялися й прикрі
для влади висловлювання. Так, лікар С. Коломійцев у кореспонденції «На пам’ятник
жертвам у Крутах» відзначав: «Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стрі-
ляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним «до
зубів» большевикам-росіянам... Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто
повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього116
. Здається, натяк на С. Петлю-
ру більш ніж прозорий. Можна не сумніватися, якби він залишався на державному
посту, такою «обтічною» формулою суспільна думка навряд чи вдовольнилась би.
Поряд з цитованим матеріалом було надруковано і теплий відгук-спомин члена
ЦК УПСФ С. Єфремова про Володимира Шульгина, якого вчений-ерудит знав з ди-
тинства і шанував високі обдарування юного патріота. Партійний і державний діяч
також не втримався, щоб не висловити гнівного осуду на адресу влади, яка покликала
для своєї оборони молодих романтиків, ідеалістів.
«І от тут починається страшна трагедія таких душ, як Шульгинова, – пише С. Єф-
ремов. – На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали... Але я уявляю собі,
що довелось їм пережити там, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним,
перед невблаганним диким ворогом, і, може, з убійчою свідомістю, що чиста жертва
їх ні на що не здалася, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла
зайвою і непотрібною, нікого і нічого не рятувала. Воля, як і доля, «жертв искупи-
тельных просит» – з цим треба миритись. Але не можна миритись, коли ці жертви
розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що головами
наложила під Крутами»117
.
Однак загальний настрій, у тому числі й родичів загиблих, явно змістився у бік
вдячності владі, яка виказала до загиблих такі підкреслені почесті на найвищому
державному рівні і взяла зобов’язання надалі ще більше вшанувати молодих героїв
(інших бо й взагалі не було). Навіть опосередкована причетність до загальновизнано-
го національного подвигу робила незручною подальшу публічну вимогу сатисфакції 231
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
щодо влади. Всупереч достатньо поширеним твердженням, ніби М. Грушевський-
політик значно поступається М. Грушевському-науковцю, запропоноване Головою
Центральної Ради рішення, переконливо свідчить про інше: здатність тримати руку
на пульсі суспільних настроїв і ефективно, тонко впливати на них.
Без моральних втрат вийшов із ситуації й С. Петлюра, який у березні 1918 р. жод-
ним словом не обмовився про події під Крутами. Причини зрозумілі – остерігався
нагадати про свою роль й викликати на себе до часу безіменний вогонь критичних
стріл. Уже після поразки Української революції він також не раз покликався до геро-
їчного подвижництва юнаків. Так, у публіцистичній праці про патріотизм він у при-
таманній йому патетичній манері уособив високе національне почуття у приклад, що
дедалі набував самодостатності.
«Коли вимовляю це слово, – писав про патріотизм колишній військовий провід-
ник, – в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами.
Страшні й величні картини!..
«Нас мало, але дух наш і єдність із криці», – чую з уст молодого сина України, що
сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом.
«Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!» – в передсмертних муках
кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах…
«Наша смерть, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням
за честь і незалежність України» – казали наші й з радісною усмішкою на устах при-
носили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини…
Коли ж, нарешті, родиться геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу
смерти за добробути Вітчизни?
Чи є фарби, що ними зарисує він ці благородні профілі найкращих синів України?..
Нема!..
А вони такі необхідні…
І справжні, не фальшиві фарби, котрі промовляли б до серця товаришів та братів і
батьків тих, що вмирали під Крутами, котрі б нагадали живим заповіт мертвих героїв.
Чи заливає краска наше лице, коли розуміємо, що ми негідні були апостолами
прекрасних заповітів наших найкращих? Чи може вона розлилася в гущі підлої кро-
ви, котру ми одідичили й котрою напоєне таке часом гидке наше минуле?.. Чи може
благородна кров великих українців вже змішалась з кров’ю безчесних дегенератів?
Коли так, то пробі!!!
Рятуймо бодай каплі благородної крови в нашому тілі, аби вона не опоганила, не
здегенерувала цілого нашого покоління»118
.
Не вдаючись до цілої низки умовиводів, до яких саме собою настійно спонукає
написане С. Петлюрою, гадається, в контексті вищезазначеного, понад інше, варто не
пройти повз ремінісценцію особистісного забарвлення. Зовсім не байдужий до «суда
історії» (самозахисне запевнення, що він його не боїться – безперечна нещирість,
оскільки не може бути політика, індивідума взагалі, який би почувався в згадано-
му сенсі апріорі впевнено), один з провідних діячів Української революції, вочевидь
знайшов форму каяття, що її чисто по-людському, по-християнському, можна при-
 
Наші Друзі: Новини Львова