Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 145366
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
вав підпорядковані йому частини «нашими окупаційними військами»105
.
Наведені вище витяги свідомо запозичено з документальних збірників ще 30– 40-х
років минулого століття. Пізніше вони, звичайно, не раз передруковувалися в інших
виданнях і доповнювалися аналогічними за змістом документами й матеріалами. Так
що ставити під сумнів військово-окупаційний характер планів і реальних дій Австро-
Угорщини й Німеччини може лише той, хто спеціально заплющує очі на всім добре
відомі факти, ставить собі за мету досягти наперед задуманого результату ненауко-
вими методами. Ті ж, як і багато інших документів, містять ще один елемент, не звер-
нути уваги на який просто неможливо. Мова про необхідність збільшення кількості 227
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
окупаційних сил для досягнення мети зарубіжних «помічників». Про це прямо твер-
дять генерал Гренер і граф Форгач106
. Ще категоричніше на тому ж наполягає згада-
ний дипломат Бюлов: «Наявні війська недостатні як за своїм особистим складом. так
і за озброєнням. Для продовження операцій необхідні додаткові частини»107
.
Датовано документи березнем 1918 р. Виникає природне питання: невже 450 чи
500 тис. західних союзників було недостатньо для опанування Україною, якщо, за
С. Литвином, всю «чорнову», військову роботу по розгрому Червоної Армії, знищен-
ню більшовицького панування виконували гайдамаки Петлюри?
Насправді ж, загарбникам довелося від перших же днів наступу вести боротьбу
«на два фронти». По-перше, їм довелося не лише плентатися в ар’єргарді і прихо-
дити «на готове», а брати постійну й активну участь у бойових операціях, без чого
на переможний результат українські військові частини й думати не могли. Тому-то
німецький посол у Києві фон Мумм виявляв крайній цинізм у розмовах з найви-
щими державними діячами УНР. Так, він повідомляв у Берлін про свою зустріч з
М. Грушевським, В. Голубовичем і М. Любинським: «Я цілком ясно висловив цим
панам, що без нашої військової допомоги жоден із них не залишився б на своєму
посту, а відкликання наших військ негайно привело б до їх вигнання і анархії в краї-
ні»108
. Співрозмовники ж змушені були мовчки сприймати відверту наругу, оскільки
німецький чиновник по суті був правий. Інша справа, що відвертій загарбницькій
війні бажано було надати вигляду відновлення української національної влади влас-
ними силами: про це дбали і Центральна Рада з урядом і окупаційне командування.
І знову таки не зрозуміти того може лише той, хто не бажає рахуватись з очевидними
фактами і елементарною логікою.
***
Повернувшись до Києва, С. Петлюра якось відразу ж поник, втратив колишню
запальність, ентузіазм.
Дехто гадає, що він уважав свою місію виконаною (в столиці немає більшови-
ків), однак був морально пригнічений тим, що справжніми господарями були австро-
німецькі окупанти. Насправді, вибір робив не він. Уже 3 березня 1918 р. наказом
Військового міністра О. Жуковського С. Петлюрі було передписано передати ввірену
йому залогу начальнику штабу О. Вдовиченку. Що ж до нового призначення – ні сло-
ва! Це була вже друга за короткий час відставка.
С. Литвин вважає, що це сталося «найімовірніше, на вимогу німецького коман-
дування, яке вбачало у Петлюрі небезпеку. Людина державного мислення і конкрет-
ної дії, він був спроможний у будь-який час повернути багнети українських військ
проти німців». Безперечно, автор дуже сильно перебільшує як тогочасні можливості
С. Петлюри, так і силу «багнетів українських військ».
Інша справа, що у Центральної Ради з моменту окупації й без того вистачало
точок напруги з Німеччиною та Австро-Угорщиною. То ж додаткові суперечності їй
були просто ні до чого.
Були у Центральної Ради й уряду й інші причини дистанціюватися від С. Пет-
люри. В умовах швидкої евакуації з Києва у січні 1918 р. справу про «трагедію на
Крутах» не встигли «розкрутити», однак з усього було зрозуміло, що скандалу, одним 228
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
із головних фігурантів якого неодмінно мав стати С. Петлюра, уникнути навряд чи
вдалося б.
А скандал, який «висів у повітрі», таки вибухнув.
9 березня «Нова Рада» вмістила такі рядки: «Гурток родичів звертається до всіх
батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового
стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с. р.,
і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і пере-
везти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві».
Історія відразу набула резонансного присмаку. 16 березня під криптонімом
«С.Ш.» (найімовірніше – це Сергій Шемет109
, один з лідерів Української партії хлі-
боробів-демократів) з’явилася стаття «Трагедія на Крутах». В публікації говорилося:
«Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію,
котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах
загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтеліген-
ції – юнаків-ентузіастів української національної ідеї.
Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна.
Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого
соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим на-
родом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброє-
ної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку
ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в
Крути...». Автор вимагав від уряду зробити належні висновки й покарати, «а хоч,
принаймні, усунути геть від справи винуватців»110
.
Хоча в статті не називаються конкретні імена, кожен добре розумів, що йдеть-
ся, передусім, про вище політичне й військове керівництво УНР, зокрема М. Грушев-
ського й, особливо, С. Петлюру, який прагнув повернути собі колишні позиції військо-
вого лідера.
Ось тут і стали у великій нагоді глибокі професорські знання й політична інтуї-
ція М. Грушевського. Видатний український історик, безперечний тогочасний націо-
нальний лідер не раз звертав увагу на деякі психологічні особливості української
нації, які навіть був схильний відносити до її ментальних рис. Серед них, як не див-
но – вміння влаштовувати похорони й славити загиблих. На засіданні Малої Ради Го-
лова Центральної Ради запропонував вшанувати пам’ять тих, хто поліг під Крутами
і перенести їхні тіла до Києва, на Аскольдову могилу. Зібрання вшанувало пам’ять
героїв вставанням й ухвалило «прийняти похорон на кошт держави»111
.
Велелюдні похорони відбулися 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли
останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, во-
яки, духовенство, хор під орудою О. Кошиця, багато киян. Заупокійну відправу від-
служив єпископ Нікодим.
Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від
вокзалу. Біля будинку Центральної Ради до траурного походу з жалібно-урочистим
словом звернувся Михайло Грушевський: «От у сій хвилі, – мовив він, – коли про-
возять ся їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась україн-229
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
ська державність, з фронтону її будинку здирають росийського орла, ганебний знак
росийської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шість-
десят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона
не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді
герої, котрих ми проважаємо.
Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю вартости свому народови! Батьки,
брати, сестри тих, котрих ми сьогодня ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з
ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щас-
тя – вмерти за отчизну! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою
разом, серед народу нашого однині до віку!»112
У братську могилу на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було
опущено 17 трун.
І донині існує значний різнобій у визначенні не лише масштабності бою під Кру-
тами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне – кількості жертв.
Так, Д. Дорошенко наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих
студентів, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куре-
 
Наші Друзі: Новини Львова