Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 144677
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
(просто не хочеться вірити в свідоме фальшування), С. Литвин переконав самого
себе в тому, що першими бої з Червоною армією затіяли петлюрівці. А далі – біль-
ше. Вони ж, виявляється, власними силами і звільнили всі скільки-небудь важливі
населені пункти Правобережжя аж до Києва. «Наступали виключно (підкреслено
мною – В. С.) українські війська, без безпосередньої участі німецьких і австро-угор-
ських військ, які знаходилися у другому ешелоні»95
. Загальна хронологія бойових дій
виглядає так: «Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого – Житомир».
13 лютого за вирішальної ролі Гайдамацького коша С. Петлюри було захоплено Бер-
дичів. «...До Києва українські війська вступили в ніч на 1 березня... Німецькі частини
увійшли в Київ 2 березня»96
.
Останні моменти для С. Литвина набувають принципового, вирішального харак-
теру і служать приводом для моралізаторських повчань інших істориків. «Не усві-
домлюючи значення факту зайняття Києва українським військом, а, можливо, і свідо-
мо зміщуючи акценти, деякі сучасні дослідники продовжують замовчувати його. Так,
В. Солдатенко, нічого не згадуючи про українські війська, водночас наполягає, що
«наступ австро-німецьких військ на Україну не міг знайти скільки-небудь серйозного
опору з боку червоноармійців. 2 березня окупанти (!) вступили в Київ».
Контраргументом на це твердження є телеграма Голови Кабінету Міністрів УНР
В. Голубовича з Брест-Литовська, якою він повідомляв німецького канцлера: «...вій-
ська нашої Ради знову ввійшли до Києва, в нашу стару і нашу нову столицю, з на-
тхненням зустрінуті народом». Ця офіційна телеграма є підтвердженням, що війська
УНР зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями»97
.
Спочатку продовжимо цитування монографії В. Солдатенка з того місця, на яко-
му обірвав його С. Литвин. «2 березня окупанти вступили в Київ. Та попереду них
війшов у Київ і брав участь у військовому параді на Софіївському майдані С. Пет-
люра на чолі свого Гайдамацького Коша. Навіть найближчі сподвижники отамана
вважали це прикрою помилкою вчорашнього противника германофілів, пояснювали
такий крок гіпертрофаною амбітністю, прагненням будь-якою ціною вписати своє
ім’я в історію»98
.
Отже, факт вступу коша С. Петлюри до Києва в авангарді окупаційного війська
не заперечується, згадується і в інших працях99
. Інша справа, що будь-яка реаліс-225
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
тично мисляча людина, хоч трішки знайома з історією України, перш, ніж повірити
С. Литвину, спробує поставити хоча б такі питання і відповісти на них. Чому укра-
їнські війська 25–26 січня 1918 р. залишили Київ? Чи збільшились їх кількість і боє-
спроможність на початок березня (за багатьма авторитетними свідченнями – ні!)?
Чому лідери УНР пішли на підписання Брестського миру, реалізувати умови якого
без німецьких військових сил не могли? Чому за воєнну допомогу, «розуміючи що
це набере форми окупації»100
(тут би «у відповідь» доречно поставити й свій знак
оклику – та до таких прийомів, вочевидь, вдається той, у кого брак аргументів, по-
слідовності і, навіть, «погана пам’ять» на написане самим же парою сторінок нижче)
треба було платити 1 млн. т хліба і величезну масу інших продуктів? Чому плакав
М. Грушевський, коли дізнався, що всі його «хитрування» провалилися і М. Любин-
ський змушений був підписати підготовлений німцями документ про їх «запрошен-
ня» в Україну? Чому Центральна Рада і Рада народних міністрів після повернення
до Києва так дякували німецькому уряду і німецькому військовому командуваню?
Чому все те треба було робити, якщо 2 тис. українських вояків звільнили Україну, а
450–500 тис. німецького і австрійського війська слідували в ар’єргарді «переможців»
(невже останнє не викликає жодного сумніву у С. Литвина, який, окрім іншого, має
військовий фах?)?
Ведучи мову про фахову оцінку ймовірності відтворення заслуг С. Петлюри у
звільненні Києва від червоних військ, можна, зрештою, звернутися і до свідчень та
оцінок такого військового авторитета як генерал П. Скоропадський. А він поясню-
вав ситуацію дуже просто: «…Коли німці почали наступати, все українське підба-
дьорилось і почало також наступати. Більшовики ж, відчуваючи, що з німцями не
впоратись, поспіхом відходили. І ось всі начальники старались наперегін входити в
Київ і отримати відповідні овації. Першим війшов Петлюра зі своєю дружиною. За
українцями, в безпосередній близькості, рухались німці»101
.
І на останок – про «контраргумент». Звернемося до телеграми В. Голубовича, з
якої С. Литвин довільно вирвав частину фрази щоб «доконати» автора, якого він по-
ставив за мету розкритикувати. «Я користуюся нагодою свого одноденного перебу-
вання у Бресті в гостях у головнокомандуючого німецькими військами на Східному
фронті для того, – пише Голова Ради народних міністрів УНР, – щоб з великою ра-
дістю повідомити Вам про вступ українських і німецьких військ у нашу стару і нову
столицю Київ, населення якого захоплено їх вітало. Ми приписуємо визволення на-
шої країни головним чином допомозі, яку ми просили у німецького уряду і яку нам
надали переможні німецькі війська (підкреслено мною – В. С.). Сердечно дякую вам
від імені українського народу і його уряду. З непідробною радістю я зустрів звістку
про визволення Києва. Вітаю німецьку й українську армії зі швидкою перемогою і з за-
доволенням констатую факт участі німецьких військ у справі визволення України»102
...
Чи варто щось після цього говорити про грубу фальсифікацію документа, його
сутності у передачі й кваліфікації С. Литвином? Застосування подібного роду прийо-
мів, вибудов лише прикро вражає. Що ж до натиску на «нововіднайдені документи»,
які, начебто, дозволяють вийти на якісно відмінне, навіть полярне до вже відомого
бачення проблем, на перевірку здебільшого залишається пустим звуком. 226
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
Не менш негативно позначається на об’єктивному відтворенні непростої сторін-
ки драматичного досвіду відверте нехтування не лише історіографічними набутками
(а вони таки є, поряд з очевидними негативами), а й неспростовними фактами, ве-
личезним корпусом документів, сутність, зміст яких багато де в чому розходиться з
нестримними прагненнями тих, хто шукає можливості переінакшити правду історії,
будь-що скоригувати на власний розсуд ті моменти, які видаються не зовсім приваб-
ливими.
Аналіз наявних джерел переконує: останні дні зими й весна 1918 р. були часом
досить жорстокої воєнної кампанії. Її серцевинною сутністю було силове опанування
австро-німецькими окупантами Україною, подолання спротиву трудящих радянської
республіки іноземній навалі.
Повертаючись до достатньо красномовного знаку оклику біля слова «окупанти»,
що його поставив С. Литвин, хочеться звернути увагу на те, що урядовці й військові
чини Німеччини та Австро-Угорщини не були такими вразливими, як сучасний іс-
торик, і називали речі своїми природними іменами, коли доходило до необхідності
кваліфікації тогочасних їх дій.
Так, представник Німеччини на Брестській конференції Бюлов у телеграмі до мі-
ністерства закордонних справ у Берлін 10 березня 1918 р. прямо заявляв: «...Для здій-
снення наших завдань необхідна планомірна окупація (тут і далі підкреслено мною
– В. С.) відповідних районів. ...Для окупації цих районів доцільно буде використати...
кавалерійські частини... Єдина країна, яка може дати нам продовольство, в даний час
зайнята нашими військами на одну третину. Те ж саме має статися і з рештою двох
третин багатшої хлібом території. Бажана була б окупація такими військовими сила-
ми, одна присутність яких уже породжувала б страх у населення і змушувала б його
продавати нам лишки хліба, а якщо знадобиться, то доведеться взяти його силою.
...Питання має бути розв’язане винятково військовою силою»103
.
Посол Австро-Угорщини в Києві граф Й. Форгач доводив офіційному Відню, що
«якомога швидша окупація» Сходу України бажана для тамтешнього уряду (тобто
Ради народних міністрів на чолі з В. Голубовичем – В. С.), щоб уберегти від ката-
строфи Київ і всі інші міста... Окупація ця має бути проведена і вимагатиме значної
кількості австро-угорських і німецьких військ, оскільки не виключена можливість
тривалих боїв з козаками і великоруськими елементами»104
.
Головнокомандуючий окупаційними формуваннями в Україні генерал В. Гренер
у листі до німецького посла в Києві фон Мумма також зовсім не ніяковів, коли нази-
вав підпорядковані йому частини «нашими окупаційними військами»105
 
Наші Друзі: Новини Львова