Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 15 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 145952
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
.
Правда, дехто схильний був виправдовувати дії М. Муравйова як зворотну реак-
цію на те, що після придушення січневого повстання гайдамаки розстріляли понад
1500 київських робітників, причому «приводом для розстрілів були мозолисті руки й
робітничі куртки»85
.
Звісно, гинули, йдучи в атаку, й червоні бійці. За деякими даними, на вулицях
Києва полягло більше тисячі радянських воїнів86
. Якими були жертви за ті 3–4 дні у
супротивної сторони – залишилось нез’ясованим, як достеменно невідомо, чи взагалі 222
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
віддали їм останні земні почесті (це питання ставив на сторінках «Нової Ради» один
з лідерів українських соціалістів-федералістів В. Прокопович)
87
.
За мемуарними свідченнями, особливою напругою відзначалися бойові дії в цен-
трі міста – в районі будинку Купецького зібрання, Царського саду, Олександрівської
вулиці, Бібіковського бульвару й Брест-Литовського шосе.
Переконавшись у неможливості подальшого перебування в місті, Центральна
Рада надвечір 25 січня почала спішну евакуацію з Києва, хоча ар’єргардні бої вірних
їй сил тривали ще 26 січня.
***
Разом з Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом Київ залишили й вір-
ні їм війська. Їх, правда, було дуже небагато – до 3 тис. чоловік88
. Скільки-небудь
укомплектованих, боєздатних частин тут не було: від Георгіївського полку лишилось
всього 8 чоловік, Полуботківського – 5, Богданівського – 120, Дорошенківського – 80.
Найчисленнішим був Республіканський полк П. Балбочана89
.
У селищі Ігнатовці на річці Ірпінь було проведено реорганізацію і всі окремі час-
тини злито в окремий загін на чолі з генералом Присовським.
С. Петлюра натомість вдався до сепаратних дій. Його Гайдамацький кіш Слобід-
ської України, зберігши у своєму складі 250 вояків, відійшов до села Шпітьки і нада-
лі не зливався з «армією УНР», відступав на захід самостійно.
Командир коша (через нечисленність його перейменували на курінь) всією своєю
поведінкою намагався підкреслити повну незалежність від будь-якої влади, в тому
числі й військового командування. Можливо, тоді в ньому почали зароджуватись
риси «отаманської» психології. Можливо, «осібністю» своєї частини він хотів від-
городитися від розкладу, деморалізації, які охопили українських вояків. А, можливо,
були й вагоміші причини.
Не пориваючи зв’язків «по масонській лінії» з французами, С. Петлюра не по-
спішав вітати факт і результати переговорів делегації УНР у Бресті. «Хлібний мир»
обернувся для України не лише обіцянкою поставити до Німеччини й Австро-Угор-
щини, які знемагали від голоду, 60 млн. пудів хліба, а й запрошенням в УНР окупа-
ційних армій новоспечених союзників. «Відлучений» від державних справ ще в той
момент, коли вирішувалось питання про направлення делегації до Бреста, С. Петлю-
ра цілком логічно міг вважати себе непричетним до досягнутих угод. А розуміючи їх
непопулярність, міг завоювати ще й авторитет на критичному до них ставленні.
Одна біда – подітись було нікуди. Треба було рятуватись, попадаючи під крильце
тих же таки німців. І з ними ж таки повертатись до Києва. Щоб не втратити за та-
ких непростих обставин обличчя, С. Петлюра й займає «осібну» позицію. Навряд чи
в ній був перспективний, стратегічний розрахунок, обґрунтована передбачуваність.
Радше мова може йти про інстинкт і поведінку самозбереження.
Тимчасом німецькі й австро-угорські війська, не чекаючи, поки українські верхи
переконають маси у доцільності окупації, почали «військовий променад по Україні»
(В. Винниченко).
Деякі сучасні автори намагаються внести істотні корективи у загалом досить ре-
тельно відтворену картину окупації України. Так, С. Литвин прагне довести, що го-223
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
ловну роль у знищенні більшовицького режиму в Україні, розгромі Червоної армії
відіграв С. Петлюра і його невеликий загін (Гайдамацький кіш), який кількісно не
збільшився після здачі Києва.
Старанно відфільтрувавши з мемуарів кілька згадок про незгоди і певні супереч-
ності між С. Петлюрою і автро-німецьким командуванням та пославшись на значно
пізніші публікації українського військового діяча, в яких ідеться про його традицій-
ні антантські орієнтації, С. Литвин твердить, нібито «Петлюра від самого початку
і до кінця належав до противників пронімецького курсу»90
. А відтак, уважає автор,
С. Петлюра розпочав військову акцію всупереч волі і планам австро-німецького ко-
мандування. «Щоб якось нейтралізувати негативне ставлення громадськості до ви-
користання чужої військової сили, українське командування (? – В. С.) вирішило за
будь-яку ціну перейти у наступ власними силами. Петлюра вважав справою честі
своїми силами звільнити Україну і першими увійти до столиці. З цього приводу в
нього відбувся конфлікт з прем’єром Голубовичем і військовим міністром О. Жуков-
ським. З пропозицією про наступ Петлюра направив делегацію до військового мі-
ністра О. Жуковського. Той спочатку категорично відмовився і лише під загрозою
О. Волоха застосувати силу погодився на наступ українських частин в авангарді»91
.
Мабуть, багато де в кого логіка подібних міркувань викличе здивування й зако-
номірні питання. Чи міг би С. Петлюра, та й будь-хто інший з українського проводу,
навіть мріяти про те, щоб «своїми силами звільнити Україну», якби не приведена в
рух майже півмільйонна австро-німецька армія? Чому при здачі Києва і безславному
відступі практично під крило тих же військ Центральних держав про «справу честі»
у С. Петлюри не йшлося, а як тільки західна воєнна армада перейшла в наступ, від-
разу ж почався гарячковий пошук «хорошої міни за поганої гри»?
С. Литвин не обмежується загальними твердженнями, а й намагається підтверди-
ти написане фактами. Однак зрозуміти з того щось дуже важко, практично неможли-
во. «Віднайдені автором архівні документи свідчать, що 7 лютого (тобто за старим
стилем) на станцію Маневичі з фронту прибув 46-й армійський корпус, що хаотично
демобілізовувався та чинив погроми. Для припинення безчинств кинуто українські
частини, на що було затрачено цілий день. У цей день у Маневичах українські підроз-
діли вперше зустрілися з німецькими відділами»92
.
Будь-який читач почне гадати, що то за 46-й армійський корпус, скільки в ньому
було вояків? Якщо за канонами того часу – 40–60 тис., то як кілька сот чоловік, яких
до того не відзначала виняткова боєспроможність, змогли за «цілий день» «припи-
нити безчинства» цілого корпусу? І як кваліфікувати, що у «цей день у Маневичах
українські підрозділи вперше зустрілися з німецькими відділами» – чи як союзники,
чи як суперники? І чому дану акцію, вірогідність якої аж надто проблематична, варто
вважати за початок наступу українських частин проти більшовиків?
До всього С. Литвин вкрай заплутує питання, зав’язавши «дискусію» про дату-
вання подій у лютому 1918 р., в тому числі й згаданого факту. Оскільки всі історики,
відповідно до безсумнівних даних, позначають початок австро-німецького наступу
18 лютого 1918 р., автор книг про С. Петлюру «виправляє» їх «суттєву помилку», ос-
кільки такої дати в українському календарі не було93
. С. Литвин має на увазі закон, 224
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
прийнятий Малою Радою 12 лютого 1918 р. в Коростені про запровадження в УНР
нового (григоріанського) числення з 16 лютого 1918 р., коли це число офіційно мало
стати 1 березня94
.
Однак у Радянській Росії перехід на новий стиль було здійснено з 1 лютого 1918 р.,
яке стало рахуватися 14 лютого. І практично всі історики датують події на теренах
колишньої Російської імперії за новим стилем саме з 14 лютого 1918 р. (це саме той
випадок, коли варто не сперечатися, а домовитися). Тобто, якщо загальновживану
дату 18 лютого перевести на «український календар», початок військових дій німців
і австрійців доведеться позначити як 5 лютого. Отже «віднайдені автором архівні
документи» про події на ст. Маневичі відбувалися все-одно на два дні пізніше за мо-
мент початку окупації України.
Виявившись не в спромозі розібратись у елементарному питанні літочислення
(просто не хочеться вірити в свідоме фальшування), С. Литвин переконав самого
 
Наші Друзі: Новини Львова