Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 143649
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
Тому, наприклад, в радянській історіографії всіляко підносився героїзм, стійкість
повстанців «Арсеналу», мужність, доблесть червоноармійців, а в працях істориків-
антиподів ці ж якості набували прямо протилежних характеристик і оцінок, а самі
дії радянських сил, більшовиків кваліфікувались як вкрай ганебні, антинаціональні
тощо. Точно так же, однак зі зміною позиції на 1800
здійснювались підходи тих же
таборів до висновків і узагальнень щодо поведінки захисників Центральної Ради, на-
ціональної державності.
Істотний крок у наближенні до ідентичної передачі суті подій, відбитих у комп-
лексі документів, які збереглися, став другий том хронікальної праці про соціаліс-
тичну революцію в Україні
56
, хоча категоричної відмови від домінуючих стереотипів
тоді не сталося. Така ситуація віддзеркалилася й у відповідних сюжетах узагальнюю-
чої, по-суті підсумкової праці про здобутки більшовицької стратегії і тактики57
.
Що ж до літератури антирадянського спрямування, та й практично всіх сучасних
публікацій, в них власне воєнному аспекту боротьби за столицю України надається
небагато уваги58
. Іноді взагалі все зводиться до кількох традиційних загальних за-
уважень, запозичених здебільшого із арсеналу ідеологічної полеміки 1918 р.
59
Дещо
більші за обсягом сюжети містяться хіба що в новітніх працях про С. Петлюру. Їх
автори детальніше відтворюють події 19–22 січня 1918 р., тобто в ті дні, коли С. Пет-
люра на чолі Гайдамацького коша Слобідської України, повернувшись до Києва, ке-
рував придушенням повстання проти Центральної Ради60
. Та й акценти зміщено у бік
піднесення іміджа одного з воєнних керівників УНР.
У результаті адекватного відтворення січневих подій в історіографії так і не спо-
стерігається, змушуючи, в разі потреби, звертатись у пошуках хоч скільки-небудь по-
вної й об’єктивної інформації до давніх розвідок61
і мемуарів62
, а також до тогочасної
преси.
Більшовики Києва готувалися до повстання заздалегідь. Вони планували підняти
маси на рішучі дії у момент наближення до столиці радянських військ, тобто застосу-
вати тактику комбінованого удару, що в останні тижні довела свою ефективність.
Однак і Центральна Рада інтуїтивно «прочитувала» ближчу перспективу пове-
дінки супротивника, природно, прагнула розладнати плани превентивними діями.
Вона крок за кроком намагалася взяти під контроль, або блокувати ті пункти (під-
приємства, установи), де більшовики користувалися значною підтримкою робітників
і службовців, а відтак приховували в собі потенційну небезпеку для влади.
Так, 15 січня 1918 р. стало відомо про розпорядження Центральної Ради, точніше
підконтрольного їй коменданта міста М. Ковенка вивезти зі складів заводу «Арсе-
нал» всі запаси вугілля (тоді саме надійшла пора двадцятиградусних морозів), щоб
припинити роботи й розпустити робітників. Заводський комітет негайно зібрав на те-
риторії підприємства мітинг , на якому було вирішено протидіяти намірам властей аж
до збройного спротиву. Тоді ж було скликано екстрену нараду більшовиків і членів
заводського комітету «Арсенала». На неї прибули уповноважений Народного Секре-
таріату по організації повстання в Києві О. Горвіц, члени загальноміського комітету 218
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
РСДРП(б) І. Крейсберг та І. Фіалек, а також делегати двох військових частин, що
були розташовані поряд із заводом. Нарада ухвалила рішення про початок збройного
виступу. Для керівництва повстанням було обрано ревком у складі О. Горвіца, І. Фіа-
лека, М. Костюка.
Того ж дня по місту за підписом Київського комітету РСДРП(б) – Соціал-Демо-
кратії України поширювалась листівка «До всіх робітників і солдатів м.Києва» із за-
кликом до повалення Центральної Ради і встановлення влади рад: «…Товариші! Всі
на захист революції! На захист своїх рад! Геть контрреволюціонерів, які згрупували-
ся в Центральній раді й Генеральному секретаріаті!
Вся влада радам!»63
Рішення арсенальців почати повстання і вироблення необхідних заходів у зв’язку
з цим було обговорено на екстреному засіданні загальноміського комітету більшови-
ків за участю представників районних партійних організацій. Ухвалено підтримати
вимушену ініціативу робітників, незважаючи на те, що радянські війська були ще
на значному віддаленні від Києва. Було створено загальноміський Воєнно-револю-
ційний комітет (оперативний штаб для керівництва повстанням) у складі О. Горвіца,
І. Крейсберга, Д. Іткінд, І. Смирнова, М. Зарніцина та ін64
. Через деякий час членами
ВРК стали також А. Іванов і Я. Гамарник.
У багатьох військових частинах місцевого гарнізону прокотилася хвиля мітингів
з вимогами негайної передачі влади радам, арешту контрреволюціонерів, звіту влас-
тей про обставини арешту й вбивства дуже популярного в солдатському середовищі
голови Київського ВРК Л. Пятакова65
.
На вечір напруга в місті досягла апогею. В ніч на 16 січня робітники, розпропагу-
вавши солдат охорони, зайняли територію «Арсенала». До них приєднались 450 сол-
датів українського полку ім. П. Сагайдачного, а за ними й частина солдатів україн-
ського полку ім. П. Полуботка, робітники військово-обмундировочних майстерень,
Деміївського снарядного заводу, водопроводу та інших підприємств міста. За стінами
«Арсеналу» опинилося понад 1 тис. чоловік, які обрали комендантом більшовика
С. Міщенка, що очолював вояків українського полку ім. П. Сагайдачного66
. Прина-
гідно зауважимо, що аргументи С. Литвина з посиланнями на О. Підгайного про те,
що підняти арсенальців на повстання «виявилося легко через те, що тут працювало
близько 4 тис. робітників з Москви й Петрограда, для яких українська влада… пси-
хологічно виявилася не лише чужою, а й ворожою своїми «сепаратистськими тенден-
ціями»67
, у світлі вищенаведених самоочевидних фактів варто залишити просто без
коментарів.
Командування військ Центральної Ради спробувало відразу ж приборкати по-
встанців. У район «Арсеналу», поряд з яким розташовувалися 3-й авіапарк і перший
запасний понтонний батальйон, що відразу приєдналися до повстання і разом утво-
рили своєрідне «ударне ядро», під прикриттям панцерника (за деякими джерелами
– трьох панцерників) було кинуто сотню кінного полку «Вільної України» й загони
вільних козаків. На їх шляху виросли барикади й почались перші бої. Частина авіа-
парківців і понтонерів перебралися на територію «Арсеналу», переправивши повстан-
цям значну кількість зброї і боєприпасів.219
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
Паралельно в Маріїнському палаці було скликано мішану комісію з представни-
ків повсталих і військових властей Центральної Ради. Однак сторони, висунувши
взаємні ультимативні вимоги про припинення дій, швидко зайшли у безвихідь68
.
Увечері об’єднане засідання Ради робітничих депутатів, представників профспі-
лок і фабзавкомів 256 голосами при 11 проти і 22 тих, хто утримався, ухвалили запро-
поновану більшовиками резолюцію про оголошення в Києві загального політичного
страйку і створення страйкового комітету69
.
Бойові дії, які дещо згасли вночі, зранку 17 січня спалахнули з новою силою. На
підтримку арсенальців піднялися робітники й червоногвардійці Деміївки, Шуляв-
ки, Подолу, Куренівки, залізничники Солом’янки. Припинився трамвайний рух. Про
участь у загальному політичному страйку заявили 35 професійних спілок70
.
Набували сили й інші тенденції. Так, збори представників частин гарнізону ухва-
лили резолюцію про припинення збройної боротьби і розв’язання суперечностей
мирним шляхом. Однак, до подібних закликів вже мало хто дослуховувався. На Пе-
черську не стихала артилерійська канонада, підтримувана спорадичною вуличною
стріляниною практично в кожному районі столиці.
На ранок 18 січня під контроль повсталих перейшли значна частина Подолу,
Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Старокиївського району. Було захоплено централь-
 
Наші Друзі: Новини Львова