Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 144667
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
погодився прийняти командування Кошем Слобідської України»25
.
Правда, він зажадав письмового дозволу на це військового начальства. М. Че-
ботарів подав рапорт командуючому КВО М. Шинкарю і одержав відповідний «па-
пірець», якому між тим С. Петлюра дуже зрадів26
. Наступний опис подій показує
С. Петлюру вповні в його стихії: «Зараз же при мені, – веде розповідь М. Чеботарів,,
– С. Петлюра почав дзвонити до всіх редакцій газет, що існували в Київі і передавав
уже наказ Отамана Коша Слобідської України. …Одночасно з редакціями (а телефо-
нував не тільки до українських, а й рос[ійських], поль[ських] і жидівських), С. Пет-
люра того самого змісту післав наказ по лініях залізничних станцій. «Ну, – подумав
я, – загуде ж завтра «Отаман Симон Петлюра!» У цій телефонограмі оповіщалися
всі начальники станцій залізничних про вступ до командування Кошем і давалися
вже строгі інструкції [щодо] безоглядного виконання всіх наказів, даних отаманом
С. Петлюрою і т. д. і т. д.»27
.
За твердженнями М. Чеботаріва, «газетна операція» С. Петлюри дала миттєвий
ефект – уже другого дня «всі говорили про Отамана Петлюру… заготовлені ще вчора
нові заклики-оголошення про вступ до Коша Слобідської України з намальованим
козаком із оселедцем і шликом, вже підписані Отаманом С. Петлюрою, були сьогодні 210
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
зранку розклеєні на вулицях Київа і будинку Колегії Павла Галагана у Військовому
секретаріаті»28
.
При зустрічі в приміщенні Центральної Ради з М. Поршем і В. Винниченком
останній зауважив М. Чеботаріву: «І на який чорт Ви взяли до себе цього Петлюру?
Що він Вам може?…»29
.
Виявляється, міг! За півроку діяльності в Києві на показних військових ролях він
здобув таки популярність серед старшинського і офіцерського загалу. Звісно, порів-
няно з маловідомим М. Чеботарівим, він мав чималі переваги і на його заклики вояки
відгукувались більш охоче. Чималенько важило й інше. Гайдамаків добре озброюва-
ли, вбирали в гарне обмундирування, видавали пристойне грошове утримання. Цьо-
го не мали інші частини. Звідки ж воно бралося в Слобідському коші?
В. Савченко пише, що кошти на створення коша С. Петлюра отримав від «таєм-
ничих» французів, зокрема у листі до Отамана С. Моркотун натякав на «кілька тисяч
карбованців», одержаних С. Петлюрою по таємним масонським «каналам»30
.
С. Моркотун не просто «натякав». У відкритому листі до С. Петлюри він, звину-
вачуючи останнього у зраді інтересам масонства, вказував точну адресу, за якою він
«з рук у руки» передав гроші С. Петлюрі
31
. В. Бурцев пізніше називав іншу адресу32
,
однак це вже не суть важливо.
А С. Литвину, між тим, дуже не подобається, що його кумир належав до масонства.
Він намагається заперечувати дослідникам В. Бурцеву, В. Косику, В. Сідаку, Д. Вєдє-
нєєву, О. Копиленку, Л. Портновій, котрі, аналізуючи відомі факти (через втаємниче-
ну природу лож їх справді небагато), зокрема листування С. Петлюри із Ж. Пеліс’є,
вказують на ниточки-зв’язки між французькими «каменярами» і українським політи-
ком. С. Литвин пише: «Переконливих аргументів на користь причетності Петлюри
до масонства джерела не містять»33
. Однак тут же дуже «оригінально» пояснює ті
факти, які заперечити не можна: «Не вдаючись до детального розгляду теми «масон-
ства» Петлюри (гадається, що якби С. Литвин і вдався до такого розгляду, нічого б
конструктивного з того не вийшло – В. С.), варто, однак, наголосити, що якщо він і
зміг якимось чином отримати кошти для організації Гайдамацького коша, то в цьому
не слід вбачати сліди злочину чи дошукуватися якогось негатива»34
.
Єдине що тут можна сказати, так це повторити хрестоматійне: історична наука
не повинна бути знаряддям для «зведення рахунків», а полем пошуку об’єктивної
істини, якою б вона не була.
Продовжуючи розповідь про історію створення Гайдамацького коша Слобідської
України, М. Чеботарів звертає увагу на цікаву, водночас достатньо принципову де-
таль. «Після передачі мною Коша С. Петлюрі, – наголошує він, – фактично форму-
вання припинилося, бо хто мав вступити, крім декількох старшин, вже вступив, а
нових одиночним порядком не було»35
.
Та й справді, Гайдамацький кіш Слобідської України був нечисленним. До його
складу входили два курені – «червоних» і «чорних» гайдамаків. У першому перева-
жали солдати-фронтовики, а до другого входили учні юнацької (офіцерської) школи:
всього близько 300 вояків. Поповнення в процесі існування коша, за винятком кіль-
кох старшин, практично не відбулося36
. 211
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
До коша була додана 1-ша сотня галицьких Січових стрільців у складі 200 чоло-
вік, якою командував Р. Сушко. Ця сотня складала частину Галицько-Буковинського
куреня, що формувався з полонених галичан і біженців, починаючи з кінця 1917 р. Ку-
рінь очолював Є. Коновалець, а начальником штабу призначили А. Мельника. Крім
згаданої сотні, існували Друга (командир – І. Чмола), а також резервна сотня, сотні
кулеметників і гарматників – разом близько 500 чоловік. На тлі інших формувань
Січові стрільці виглядали порівняно організованішими й боєздатнішими. Однак, це
була єдина частина, що підтримувала С. Петлюру.
Наявність такого обмеженого військового контингенту робила дуже проблематич-
ною подальшу долю і Центральної Ради, і тієї державності, яку вона уособлювала, та,
зрештою, й самого С. Петлюри, призначеного М. Шинкарем головнокомандуючим
по боротьбі з більшовицькими військами на Лівобережжі. Голова Генерального Се-
кретаріату В. Винниченко присвятив з’ясуванню суті цього феномена чимало сторі-
нок у книзі «Відродження нації» і дійшов невтішних для себе висновків: «...Це була
війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська,
яким можна було розпорядитися по волі керуючого центра, незважаючи на те, що й
як собі там думало й почувало те військо.
Наш вплив був меньший. Він був уже остільки малий, що ми з великими трудно-
щами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висила-
ти їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих
частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили
їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кож-
ного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що,
словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і
частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську держав-
ність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...
Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради.
Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів.
І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по українськи,
які, значить, були не латишами й не руськими, а своїми, українцями. З якою зневагою,
люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну Раду, Генеральних
секретарів, про їхню політику»37
.
Думається, що цитування твору В. Винниченка у даному разі зовсім не надмірні:
яскрава, талановита особистість, він, до того ж, очевидно, володів і талантом пе-
редбачення. І начебто спеціально для нащадків, які будуть спекулювати на суб’єк-
тивному тлумаченні подій тих непростих днів, зазначав: «Коли аналізуєш тепер усі
події, які тим бурхливим, болючим віхором проносились крізь історію українського
відродження, то перш усього задаєш собі питання: як же сталось, що ті маси, які так
гаряче, так віддано піддержували і боронили українську владу, які так горіли на-
ціональним чуттям і виявляли таку міць національної самосвідомості, як воно так
сталось, що вони раптом відвернулись від нас, покинули й навіть повстали проти
своєї влади?212
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
Ми тоді, коли прихильність мас до нас гасла й помирала, пояснювали це більшо-
 
Наші Друзі: Новини Львова