Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 14 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 144605
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
повідомленнях пишуть, що повстанням керує «Рада», як вони завжди скорочено на-
зивали Українську Центральну Раду. В тих самих повідомленнях агентура з Харкова
пише виразно ще про одно: «робітники… покищо пасивні» супроти тих «гайдамаків
Ради». Про якийсь опір нема мови, а тим менше про власні заходи большевиків»55
.
Водночас М. Стахів висуває й власну версію появи історіографічного факту (тоб-
то сюжету В. Винниченка у «Відродженні нації»), який, гадається, варто взяти до
уваги.
На нашу думку, найправдоподібніше було так, – пише автор. – При якійсь зустрічі
з Мануїльським чи Раковським під час його побуту в Києві на мирових переговорах
з делегацією Української Держави Винниченко може й згадав в загальниковій формі, 201
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
що, мовляв, не виключене якесь українське повстання проти гетьманського режиму.
Що розмова могла бути тільки в загальниковій формі припущення, а не конкретної
пропозиції «договору» з большевиками, про це можна бути певним, бо ж цього ви-
магали примітивні засади конспірації, якої тоді не міг Винниченко при мінімальній
дозі політичного розуміння ситуації розкривати перед большевиками. Адже це могло
розкрити всю справу передчасно і зліквідувати її цілком разом з Винниченком і інши-
ми організаторами повстання»56
.
Заперечити щось подібній логіці справді важко. Як, втім, і наступним міркуван-
ням: «Мануїльський і Раковський на такі розмови, які тоді велися в часі неспокійного
українського села досить часто при кожній нагоді, відповідали напевно також якимсь
загальниковим твердженням, вроді того, що большевики не будуть вмішуватися в
такі справи і будуть невтральні. Інакше Мануїльський чи Раковський не могли відпо-
вісти на таку розмову Винниченка з тої причини, що большевицькі дипломати мусіли
тямити тоді про те, що вони прецінь знаходяться в Києві для мирових переговорів з
Українською Державою і тому не сміють нічим зраджувати плянованих російських
агресивних проектів проти України. В розмові з Винниченком вони мусіли бути осо-
бливо обережні, бо не могли бути певні, чи він говорить як прихильник повстання, чи
як його противник. Адже вони знали дуже добре з преси в Києві, що Винниченко жив
з гетьманським режимом на стопі тільки льояльної опозиції і не раз ходив на авдієнції
до самого гетьмана. Вся його діяльність тоді зміряла тільки до того, щоб до гетьман-
ського уряду увійшли в більшості члени Українського Національного Союзу, голо-
вою якого був саме Винниченко. Оба російські дипломати могли побоюватися в тій
ситуації, що Винниченко завів розмову з ними для провокації з метою компромітації
їх роботи в Києві. В кожному разі вони напевно не уважали розмови Винниченка за
поважну пропозицію якоїсь організації і тому про неї не уважали потрібним повідо-
мляти большевицький центр у Москві. Якби вони були це зробили в будь-якій поваж-
ній формі, то напевно центр не міг би був ігнорувати такого докладу і був би дав від-
повідні директиви своїй агентурі в Україні. Тоді про це був би залишився якийсь слід
не тільки в документах і спогадах того часу, але що найважніше – большевики були б
не дали себе цілком заскочити вибухом повстання Директорії УНР 15 листопада»57
.
Усе вищеозначене дозволяло М. Стахіву прийти до, здавалось би, парадоксаль-
ного висновку: «Винниченко з тактичних мотивів потім роздув цю свою розмову до
розмірів «договору» з представниками Совєтської Росії і з упливом часу на старості
літ потім сам вірив у цю свою верзію. Дивлячись критично на всі документи того
часу і на поведінку большевиків в Україні та в московськім центрі, ми мусимо з ці-
лою певністю верзію Винниченка відкинути, як неможливу»58
.
Мабуть, сформульовано тут занадто категорично.
Правда, ні Х. Раковський, ні Д. Мануїльський ніколи публічно не згадували про
те, чи були описані В. Винниченком переговори. І це, здається, може бути ще одним
аргументом проти Володимира Кириловича на користь М. Стахіва.
Однак, особливе розташування, якщо не симпатія В. Винниченка до Х. Раков-
ського і Д. Мануїльського, що виявляються в листуванні й спілкуванні між ними
в 1920 році, також наводять на думку, чи не закладались їх підвалини саме в 1918 202
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
році. І тоді виникає питання, чи варто так рішуче заперечувати інформацію В. Вин-
ниченка…
1
Винниченко Розалія. Володимир Кирилович Винниченко (Біографічна канва) // Володи-
мир Винниченко. Статті й матеріали. – Нью-Йорк, 1953. – С.14.
2
Винниченко В. Відродження нації. – Ч.ІІ. – С. 259–260.
3
Там само. – С. 261.
4
Там само. – С. 267–268.
5
Там само. – С. 268.
6
Винниченко В. Щоденник. – Т. І. – С. 277.
7
Там само. – С. 277–278.
8
Там само. – С. 278.
9
Там само.
10
Там само.
11
Там само. – С. 280.
12
Там само. – С. 281.
13
Там само.
14
Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі
його публіцистичних писань. – С.102.
15
Там само. – С. 282–285, 286–287 та ін.
16
Там само. – С. 285.
17
Там само. – С. 285–286.
18
Там само. – С. 283.
19
Там само. – С. 283–284.
20
Там само. – С. 285.
21
Там само. – С. 306.
22
ЦДАВО України. – Ф. 3286. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 67–69.
23
Бойко О. Український національний союз і організація протигетьманського повстання //
Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 рр. – К., 2002. – С. 167.
24
Там само. – С. 159.
25
Бойко О. Назв. праця. – С. 164–165, 169.
26
Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. – Т. 2. – Ужгород, 1930. – С. 388, 407 та ін.
27
Історія України. Навч. посібник. – К., 2002. – С. 240.
28
Див.: Бойко О. Назв. праця. – С. 170.
29
 
Наші Друзі: Новини Львова