Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 11 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 145529
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
зв’язку з цим пише: «Кого ввести в склад Директорії? Підрозумівалось, що увійдемо
мабуть ми, опріч того, може, Петлюра. А Петлюра був саме в гетьманській тюрмі вже
кілька місяців і президія УНСоюзу уперто домагалась від влади випустити Петлюру.
Як ото повіяло «українізацією», то УНСоюз активно повів справу про звільнення
Петлюри і инших укр. політичних діячів. Як раз Петлюру з тюрми було випущено
за 2–3 дні до повстання. Петлюра про підготовку повстання нічого не знав. ... Його
було поінформовано про це і запитано чи він-би згодився пристати до нас. Він охоче
згодився»46
.
Вибори Директорії відбулися 13 листопада 1918 р. Вводити представників до
складу керівного органу повстання домовилися лише з присутніх на таємному за-
сіданні, чи тих, хто дав на це попередню згоду (як С. Петлюра, що на зібрання не
прибув). Дехто з політичних, партійних функціонерів не прийшли на нараду, побою-
ючися репресій, переслідувань з боку офіційних властей. Були й ті, хто навіть на
засіданні відмовився з різних причин увійти до Директорії. Єдиний, з приводу невхо-
дження кого до повстанського центру висловлював жаль В. Винниченко, був М. Ша-
повал.
До первісного складу Директорії були обрані три чоловіки (М. Шаповал, як і
В. Винниченко, також зазначає, що спочатку планувалося ввести до керівного цен-
тру лише трьох осіб): Голова – В. Винниченко й члени – С. Петлюра і Ф. Швець. Ще 196
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
двох – А. Макаренка й П. Андрієвського – обрали тимчасово. «Але згодом це було
забуто, й Директорія залишалася у складі п’ятьох членів»47
.
Непереконливість складу Директорії викликала природні закиди сучасників. Ви-
стачає критичних зауваг на адресу Директорії, зокрема її персонального складу і в
сучасній історіографії
48
.
В більшості вони справедливі, обґрунтовані. Однак трапляються випадки, коли
в дискусійному запалі авторам зраджує почуття міри, і вони ретроспективно висува-
ють до В. Винниченка і його колег претензії, що, як мінімум, не можуть не викликати
здивування.
Так Д. Яневський оголошує членів Директорії випадковими, безвідповідальними
людьми, юридично безграмотними, більше – злочинними заколотниками, які на за-
доволення власної соціалістичної амбіції вчинили державний переворот легітимного
і такого відповідного українському національному інтересу режиму (пізніше згада-
ний автор пішов іще далі, оголосивши в запалі газетної полеміки Директорію – «гру-
пою з п’яти приватних осіб» «неіснуючої ані юридично, ані фактично Української
Народної Республіки»). Тому, поза межами наукової дискусії він зверхньо, з явним
хизуванням полишає тезу «Директорія – керівний центр українства».
«Очевидний історичний факт, – декларує Д. Яневський, – Директорія ніколи ним
не була і бути не могла, хоча б тому, що за нею не стояло законне волевиявлення
навіть частини українського етносу, не кажучи вже про російський, польський, та-
тарський, єврейський – тощо – просто ігнорується. Адже в кращому випадку мож-
на говорити про те, що Директорія спиралася на організовану збройну підтримку
озброєних громадян Австро-Угорської імперії українського походження – Корпус
Українських Січових стрільців, іррегулярних озброєних загонів частини селянства
Наддніпрянської України та лідерів деяких київських ультрарадикальних політичних
національно-соціалістичних гуртків з гучними назвами типу «українська соціал-де-
мократична партія»49
.
Можливо комусь було б і легше від того, коли б Директорія керівним центром
українства «не була і бути не могла». Однак, куди подітися від усім добре відомих
фактів? Навколо кого ж об’єдналися учасники антигетьманського повстання – україн-
ці, що практично миттєво унеможливило існування режиму П. Скоропадського (його
агонію на місяць пролонгували австро-німецькі окупанти)? Хто ж як не Директорія
стала центром (ініціатором, організатором, керівником) мас (звісно, українських), які
піднялися за відновлення Української Народної Республіки?
А це принижене, пограбоване, зтероризоване окупантами й охоронними структу-
рами гетьманату селянство, яке перебувало у стані перманентної війни проти влади
(останнє знаходив мужність визнати і один із міністрів уряду Української Держави,
авторитетний історик Д. Дорошенко). Так, це воно склало «іррегулярні» озброєні за-
гони, стихійно й інстинктивно ставши під оруду Директорії, а не її супротивника.
Ядро повстанців на початковому етапі справді представляли Січові стрільці –
українські військовополонені Першої світової війни, етнічне походження яких, во-
чевидь, у тих конкретних обставинах переважило факт їхнього колишнього грома-
дянства, визначило місце в боротьбі за національну республікансько-демократичну 197
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
державність. До речі, мабуть, не зайве буде згадати про те, що на момент виступу
січовиків проти гетьмана такої держави як Австро-Угорська імперія не існувало, що
вже кілька тижнів існувала ЗУНР, а відтак апеляція до австро-угорського громадян-
ства Січових стрільців абсолютно недоречна, з будь-якої точки зору.
Ті, хто іменується Д. Яневським «лідерами деяких київських ультрарадикальних
політичних національно-соціалістичних гуртків», насправді репрезентували най-
крупніші, найвпливовіші українські партії. В УСДРП і УПСР у 1918 р. відбувалися
дуже складні процеси розмежувань і розколів, зменшувалася їх загальна чисельність.
Однак авторитетніших і масовіших за них українських організацій у той час (як і за
всю добу Української революції) просто не існувало.
Що ж до «радикальних політичних національно-соціалістичних гуртків», то
ними насправді були, як згадувалося вище, ліві українські соціал-демократи (вихідці
з УСРДП), що в липні 1918 р. влилися до створюваної тоді КП(б)У, а також «бороть-
бисти», які відкололися від УПСР і дедалі дистанціювалися впродовж року від її
центральної течії. Відтак справжні «ультрарадикали» «національно-соціалістичних
гуртків» жодного відношення до Директорії не мали. Домінуючі позиції в останній
здобули центристські елементи (і це просто порівняно «лівіші» від відверто правих,
однак усе ж центристські, за нині вживаною термінологією – «лівоцентристські»
сили), конкурувати з якими, попри всі втрати, не змогла жодна тодішня політична
організація.
У сукупності перераховані сили не складали переважної частини нації, хоча
Д. Яневський наполягає на тому, що за Директорією «не стояло законне волевияв-
лення навіть частини українського етносу». Однак, по-перше, уже названі ним са-
мим складники сумарно, безперечно, є «частина українського етносу». І, по-друге,
ця частина – у конкретно-історичних обставинах останніх місяців 1918 р. – це ще й
більшість політично активного, приведеного в революційний рух українства. Доля
революцій, доля народів (такі вже невмолимі історичні закони) вирішальною мірою
і врешті-решт залежить від позиції саме політично активної частини суспільства (це
підтверджено досвідом багатьох країн).
В усякому разі, якщо поставити питання про чисельність сил, які активно проти-
стояли (боролися) із силами, моральним і політичним центром яких була Директорія,
то неспростовну відповідь дали історичні результати – зникнення авторитарно-мо-
нархічного табору з політичної арени внаслідок мізерних власних потенцій і скільки-
небудь помітної підтримки нацією.
Що ж до «законного волевиявлення», то в революційні часи подібні процедури
здебільшого набувають явочного характеру. А вдаються до того усі без винятку по-
літичні чинники. Ну як же тоді можна вимагати від одних сил (особливо тих, які чи-
мось не подобаються) діяти легітимно, «за правилами», благодушно забуваючи про
«грішки» їх супротивників, що здобували владу в результаті державних переворотів і
утримували її воєнним терором?
Однак і тут Д. Яневський чи то не знає, чи (як і в інших випадках) не хоче знати,
помічати, що Трудовий Конгрес України, який представляв українську людність пе-
реважної більшості регіонів України (у тому числі навіть і західних її теренів – ЗУНР) 198
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
наприкінці січня 1919 р. офіційно переобрав Директорію у тому ж складі, як її було
сформовано у середині листопада 1918 р. Якого ж іще «законного волевиявлення на-
віть частини українського етносу» потрібно?
Урешті, зовсім незрозуміла логіка історика, за якою феномен Директорії як керів-
ного центру українства – це апріорне ігнорування волевиявлення росіян, поляків, та-
тар, євреїв. Можна, звичайно, послатися зовсім не на формальний бік справи – увагу
до потреб і забезпечення прав усіх національних меншин, якої надавали Директорія,
уряд УНР у своїй законотворчості й політичній практиці. Однак, у стилі нав’язува-
 
Наші Друзі: Новини Львова