Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 144669
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
а ілюзію змін створило б.
Хто б у результаті опинився у виграші? Звісно – режим. А посланці УНС лише б
стали його заручниками. Прикрашуючи його, вони допомогли б існуючій владі вво-
дити в оману суспільну свідомість, сприяли б боротьбі з власним народом.
І В. Винниченко, як ніхто інший, розумів сутність того, в що його втягували, й
легітимно дистанціювався від варіанту чергового брутального обману мас. Він не
вірив у життєспроможність уряду за участю представників УПСФ, однак до часу
вважав за можливе, та й необхідне, не розкривати планів підготовки повстання, точ-
ніше створення координаційно-організуючого центру, який би керував повсюдними
перманентними стихійно-спорадичними народними виступами проти гетьманського
режиму й окупантів.
Та й як інакше можна підготуватись до повалення терористичної влади, якщо не
втаємничити своєї дії?
Отже, як мінімум, поведінку В. Винниченка можна зрозуміти. Звісно, якщо вихо-
дити з інтересів переважаючої більшості народу України, інтересів національно-ви-
звольної революції, не намагаючись будь-що ретроспективно захистити на сторінках
історичних праць лад, що став майже тотально ненависним.
Передбачення ж В. Винниченка восени 1918 р. знайшли повне підтвердження. До
затвердженого 24 жовтня кабінету міністрів ввійшло п’ять членів УПСФ, делегова-
них Національниим союзом – А. Вязлов (міністр юстиції), О. Лотоцький (міністр
віросповідань), М. Славинський (міністр праці), П. Стебницький (міністр освіти),
В. Леонтович (міністр земельних справ).
Встановилася хистка рівновага між прихильниками федерації з нерадянською
Росією і поборниками самостійності (крім згаданих есефів до останніх відносили
прем’єра Ф. Лизогуба, міністра закордонних справ Д. Дорошенка і міністра тран-
спорту Б. Бутенка).191
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
Український Національний Cоюз в особі його голови В. Винниченка одразу від-
межувався від діяльності оновленого уряду. В інтерв’ю «Робітничій газеті» він за-
явив: «Щодо діяльності утвореного кабінету, то Національний Cоюз буде до нього у
відповідній опозиції і за діяльність ніякої відповідальності на себе не бере... Націо-
нальний Cоюз доложить усіх старань, аби в найближчий час в українській державі
залунав голос самого хазяїна – українського робітника і селянина».
Слід відзначити, що гетьманська цензура не дозволила публікації інтерв’ю і воно
з’явилося пізніше у «Віснику політики, літератури й життя»33
.
Можливо, лише за імітацію змін при збереженні попереднього курсу вважали
урядові перестановки й ті політичні сили, які з моменту державного перевороту були
близькими до П. Скоропадського, висловлювали йому ту чи іншу підтримку, однак
під впливом досвіду змушені були дедалі відходити від гетьмана. 26–28 жовтня в Киє-
ві відбулася конференція УДХП, яка визнала за необхідне єднання всіх національно-
свідомих елементів.
У спеціальній резолюції «Про відношення до Національниого союзу» йшлося
про необхідність порозуміння з УНС і спільне скликання національного конгресу.
Одним із найперших завдань останнього мало стати ухвалення закону про вибори до
парламенту34
.
Прийняті конгресом рішення в цілому складали ніби низку нагальних рекомен-
дацій для врахування оновленим урядом. Про їх сутність делегація від конференції
проінформувала гетьмана35
.
30 жовтня і 2 листопада 1918 р. ініціативу УДХП про скликання національного
конгресу обговорила президія УНС, підтримала її, вжила заходів щодо технічної під-
готовки форуму, зокрема, визначила дату скликання – 17 листопада і норми пред-
ставництва.
Маючи за зразок Український національний з’їзд 6–8 квітня 1917 р., організатори
передбачали якомога ширшу участь у ньому всіх українських сил, включаючи партії
й організації від Донщини, Кубані, Чорноморщини, Криму, Бессарабії, Галичини36
.
Національному конгресу, тобто посланцям усього українства, за задумом ініціаторів,
належало визначитись у найнагальніших питаннях: оцінки міжнародного становища
України, вибору форм державного будівництва, народного самоврядування, еконо-
мічної політики, в тому числі аграрної реформи37
.
Безперечно, справжній демократ за переконаннями, В. Винниченко не міг на той
конкретний момент не розуміти очевидних переваг виходу з кризи легітимним шля-
хом, авторитетним волевиявленням. Згадаймо, що він був однією зі стрижньових фі-
гур конгресу 1917 р. і, забігаючи наперед, звернемо увагу, що він вважав конгрес
одним із наріжних каменів державного будівництва і після повалення гетьманату.
До того ж аналіз розстановки сил у керівництві національно-демократичного
фронту не давав надійних підстав для висновку на користь повстання. То ж сценарій
розвитку подій, коли основна ставка робилася б на всеукраїнський конгрес, міг бути
найбезболіснішим виходом із ситуації. І зовсім не вина демократичних сил, у тому
числі (а, можливо, й у першу чергу) В. Винниченка, що українська історія пішла в ті
критичні дні іншим маршрутом.192
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
П. Скоропадський та його оточення з кадетського, єдинонеділимського табору
заходилися гарячково реалізовувати приховувану до того ідею. Українська держава
виступила ініціатором об’єднання нерадянської Росії – Дону, Кубані, Кавказу, Криму
й Добровольчої армії. Всіх їх представників спеціальною телеграмою було запроше-
но надіслати на спеціальну конференцію до Києва з метою погодження дій, які мали
б «полегшити» спільну долю. На Добровольчу Армію38
гетьман покладав особли-
во великі надії, оскільки упродовж всього періоду свого правління таємно відкрито
сприяв «білому» руху. Однак керівництво «добровольців недвозначно заявило, що не
потерпить жодних претензій будь-яких національно-державних одиниць на існуван-
ня – всі вони мають розчинитись у «єдиній і неділимій».
Як і наприкінці 1917 р., на заклик офіційного Києва відгукнувся лише Отаман
всевеликого війська Донського. Тільки тепер це був не О. Каледін, а П. Краснов.
3 листопада на станції Скороходово відбулася таємна зустріч двох царських генера-
лів – П. Скоропадського і П. Краснова, які не просто швидко порозумілися, а й до-
мовилися, що саме Українська Держава розпочне процес відродження «єдиної Росії»,
що означало початок одночасного знищення української державності. П. Краснов сам
поспішив розсекретити угоди, які хотіли до часу не робити надбанням громадськості.
Це нанесло могутнього удару по авторитету П. Скоропадського, відразу дезавуювало
його українську риторику.
У грамоті до громадян, оприлюдненій 14 листопада 1918 р., П. Скоропадський
заявив про нову державну орієнтацію та про відбудову федеративної Росії.
І якщо звинувачувати В. Винниченка в тому, що він не все зробив для того, щоб,
відповідно до позиції УНС, домогтися порозуміння з гетьманом на урядовому рівні,
то як оцінити дії П. Скоропадського і його оточення? Називаючи речі своїми іменами,
слід визнати, що оманними маневрами, в тому числі і прикрашанням фасаду кабінету
в українські кольори (прийом п’яти есефів) вигравався час для того, щоб, зміцнивши-
ся, повернутися до відвертого антиукраїнського курсу.
Втаємничення підготовки повстання було єдино можливою за тих обставин так-
тикою. Небажання ж бути елементарно ошуканими гетьманцями в ході переговорів
про склад уряду і дистанціювання від кабінету, який залишався антиукраїнським і
після 24 жовтня та нестримно котився до розпуску також можна зрозуміти, якщо під-
ходити до проблеми не однобічно. В усякому разі «склад злочину» навіть у мораль-
ній площині відшукати важко.
Якщо ж вести мову про більш фундаментальні речі – принципові орієнтації на
державницькі моделі (народоправчо-республіканські, самостійницькі чи авторитар-
но-монархічні, «маріократичні»), то позиція В. Винниченка виглядає як єдино ви-
правдана, послідовна, найбільшою мірою відповідна національному інтересу.
***
Зважаючи на вищевикладене, подальший прогрес української справи, перспек-
тива реалізації національної ідеї, прогрес демократичного державотворення прямо
залежали від повалення гетьманського режиму. Можливість для того була одна – по-
встання, точніше організація його авторитетного, енергійного, ініціативного центру.
Головну роль тут відіграли В. Винниченко і М. Шаповал.193
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
 
Наші Друзі: Новини Львова