Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 143647
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
бистісні мотиви (хоч і вони, звісно, існували), а з принципової позиції. На думку Во-
лодимира Кириловича, Павло Скоропадський своїм переворотом, політикою робив
спробу покласти край Українській революції, демократичній державності, прагнув 188
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
реставрації монархічного ладу, реанімації долютневих порядків, об’єктивно шкодив
національній ідеї, наносив тяжкого удару по свідомості мас.
Невільно опинившись знову в Києві, в центрі українського життя, В. Винниченко
уже не мав сил відірватись від нього (а гетьманські охоронці можуть записати без-
посередньо «на свій рахунок» насильне повернення в політику одного зі своїх най-
рішучіших, найталановитіших опонентів, що зовсім невдовзі стане одним з головних
організаторів знищення режиму). Як авторитетного політика його ввели до складу
Українського національно-державного союзу (УНДС), що об’єднав, передусім, пар-
тії колишньої Центральної Ради і новоутворені організації, опозиційні до гетьмана-
ту. Тих, хто допускав примиренське ставлення до режиму, поступово «витіснили» і
трансформували УНДС в УНС – Український національний союз. На голову остан-
нього 18 вересня 1918 року й було обрано В. Винниченка (за даними ЦК УСДРП це
сталося 15 вересня22
).
Повернувшись у коло тих, з ким довелося торувати нелегкий шлях відродження
нації в 1917 р., Володимир Кирилович спробував за прикладом доби Центральної
Ради відновити широкий демократичний фронт, згуртувати прогресивні політичні
сили. Однак досягти бажаного як за масштабами, так і, головне, у якісному відно-
шенні не вдавалося.
Принагідно слід зауважити: сучасна дослідниця О. Бойко вважає, що соціал-де-
мократ В. Винниченко та есер (центральної течії) М. Шаповал обрали лівоесерівську
тактику «збройного повстання», яка суперечила платформі УНС23
. Очевидно, автор
не зовсім чітко з’ясувала сутність відмінностей тогочасної політики лівих україн-
ських есерів, до яких вона помилково відносить і П. Христюка24
, і тих течій УПСР
і УСДРП, представники яких входили до Українського Національниого союзу. В се-
редовищі останніх також не було єдності, а поведінка виявилася зовсім не одноліній-
ною, дуже складною, зазнавала трансформацій у ході подій.
Збагнувши розумом і відчувши інтуїтивно, що найближчими до всеукраїнської
селянської стихії виявилися ліві есери – «боротьбисти», В. Винниченко був, воче-
видь, неготовий до приходу в їх табір, беззастережного сприйняття їх лінії поведінки.
Знав він і те, що схилити в напрямку ліворадикальних лозунгів сили, з якими органі-
заційно розмежувалися «боротьбисти», ліві з УСДРП, було дуже непросто, швидше
– неможливо.
Тому, не припиняючи зусиль щодо зміни курсу УНС, наближення його до гли-
бинних народних прагнень, В. Винниченко паралельно почав шукати тих, хто був
налаштований на порівняно рішучіші рішення і дії в національно-демократичному
таборі.
З цього погляду, гадається, є сенс висловити певну незгоду і з твердженнями
О. Бойко про те, що «В. Винниченко виступав у ролі змовника, використовуючи по-
саду голови Національниого союзу для маскування своїх дійсних намірів, які єдиний
національний фронт не підтримував. Для широкого загалу УНС залишався масовою
легальною організацією, що об’єднувала опозиційні режимові українські політичні
сили. За фасадом УНС велася тіньова діяльність, спрямована на повалення Україн-
ської Держави шляхом збройного повстання»25
.189
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
Традицію висувати до В. Винниченка звинувачення у недобропорядності запо-
чаткував ще гетьманський міністр Д. Дорошенко26
. Загалом-то є чимало підстав ду-
мати, що якби так сталося, що В. Винниченку вдалося б схилити на свій бік УНС, і
останній в цілому б виступив за організацію повстання, то адепти авторитарно-мо-
нархічної моделі влади всеодно віднаходили б аргументи для спростування право-
мірності дій ворогів режиму.
Однак, уникаючи розвивати абстрактні варіанти дискусії, слід принципово оціни-
ти події, в епіцентрі яких опинився В. Винниченко після обрання головою УНС.
Передусім, він виявився однією з ключових постатей у переговорах з гетьман-
ською стороною про зміну складу уряду. Вимога його українізації в черговий раз була
висунута Вільгельмом ІІ під час вересневого візиту П. Скоропадського до Берліна27
.
Схоже, що на той час сам гетьман уже зневірився в такій перспективі. В усякому разі
попередні місяці його правління переконливо свідчили, що без істотної зміни засад
політики гетьманату лідери українських демократичних партій не підтримають існу-
ючого ладу. З іншого боку, на осінь дедалі агресивніше поводили себе проросійські,
великодержавницькі кола в Україні, що робило перспективу урядового компромісу
більше ніж проблематичною.
Однак і не реагувати керівництву УНС на чергову пропозицію гетьмана щодо пе-
реговорів про зміну уряду, не використати, бодай примарного, шансу для блага нації
(хто буде заперечувати, що досягнення мети мирним шляхом має безсумнівні пере-
ваги над силовим варіантом?) було б невірно. Тому В. Винниченко разом з членами
президії УНС А. Ніковським та Ф. Швецем зустрілися з П. Скоропадським і запро-
понували реформувати Раду Міністрів через введення до її складу українських ді-
ячів. Лідери УНС готові були погодитися і на залишення в уряді декого з попередніх
міністрів як цінних фахівців своєї справи28
.
І хоча засоби інформації поспішили повідомити про прогрес на переговорах, до-
сягнення обнадійливих домовленостей, подальший хід подій не підтвердили опти-
містичних сподівань. Кандидатури І. Шрага, запропонованого УНС і Д. Багалія, за-
пропонованого П. Скоропадським, на посаду голови уряду, відпали через відмову
обох претендентів. Довелося згодитися на залишенні Ф. Лизогуба, з яким конфіден-
ційні переговори про склад кабінету вів В. Винниченко.
Однак прем’єр, у кабінеті якого переважали кадети, природно не хотів здавати
позицій ні в плані персональних поступок, ні, особливо, щодо корекції соціальної
політики, зокрема негайного проведення аграрної реформи в інтересах селянства29
. Ре-
акцією на хід переговорів стала «Заява про міжнародне і внутрішнє становище Украї-
ни», підписана головою УНС В. Винниченком і секретарем П. Дідушком. Заперечу-
ючи право уряду Ф. Лизогуба на повноправне й законне представництво Української
Держави, оскільки він «чужий народові національно й ворожий йому політично та
соціально», автори заяви наполягали на тому, що тільки «коаліційно-демократичний
національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування
народної влади, стояти на чолі державної влади»30
.
Пославшись на заяву президії УНС про непричетність до цитованого документу
й застережливі виступи в тогочасній періодиці, О. Бойко вважає акцію В. Винничен-190
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
ка «незрозумілою з позиції Національного союзу», а документ, його зміст і тон – не-
своєчасним, таким, який «не відповідав характеру відносин, які на той час склались
між УНС та гетьманською владою». Відтак відповідальність за гальмування взаємо-
порозуміння покладається на одну сторону – на В. Винниченка.
Однак автору добре відомо, що паралельно із Винниченковим документом мі-
ністри гетьманського уряду подали свою «Записку в справі зовнішньої політики».
У ній на перший план висувалися плани російських єдинонеділимців, яким і повинні
були підпорядковуватися інтереси України. Не обмежуючися деклараціями, гетьман-
ці робили й конкретні кроки щодо реалізації означених намірів31
. Це була неприкрита
позиція кадетів і Протофісу. Останні до того ж залякували гетьмана можливими со-
ціалістичними експериментами в разі поступок УНСоюзу.
П. Скоропадського в останньому особливо й переконувати було не варто. А тут
ще й лояльні до того представники УХДП і Союзу землеробів-власників дедалі на-
стійніше почали домагатись створення національно-демократичного уряду32
. Вихо-
дом могло стати включення до уряду представників найпоміркованішої політичної
сили в Українському національному союзі – соціально спорідненими з кадетами со-
ціалістами-федералістами. На сутність політичного курсу це істотно не вплинуло б,
а ілюзію змін створило б.
 
Наші Друзі: Новини Львова