Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 145323
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
але і своє власне політичне банкрутство»14
.
Ідейне спрямування твору оздоблене справді високими зразками винниченків-
ської прози. Та навіть ті короткі міркування і замальовки рідної української природи
наддніпрянського краю, що ненароком потрапляли тоді серед інших записів на сто-
рінки щоденника15
, свідчать про навдивовижу високе художнє обдарування митця.
Це просто невеличкі перлини красної словесності.
Втім, вимогливий до всього, що робив, Володимир Кирилович нещадно критично
ставився до власних набутків. «Старе знайоме явище, – не раз відзначав він: – поки
писав, здавалось цікавим, потрібним. Як кінчав, була навіть трохи звичайна гарячка,
настрій був веселий, піднятий. А на душі стало погано, нудно, наче я гидко, без по-
треби, набрехав. Ах, якби я міг винищити три чверти того, що я написав!
Замість нагороди, сатисфакції, спочивання на лаврах, художник з сумлінням на
кінці свого життя віддається на кару свого сорому. Основним моїм почуванням де-
далі та більше стає чуття сорому за себе, як письменника. І подумать собі, що я все
ж таки у нас тепер найбільш цінний письменник. До чого ж ми убогі!» – аж скрикує
письменник16
.
З невимовним жалем він шукав пояснень помітного відставання українства в ца-
рині мистецтва, науки й одну з найважливіших причин вбачав у тому, що «нас не
вчено учитись. Через це безлюддя, бідність на культурні сили, і Грушевський серед
деяких патріотів у генії попав. Написати 8 томів історії України – річ, розуміється,
поважна. Правда, ні трішки не геніально, навіть чи талановито. Читати її можна за
кару. Костомаров написав 14 чи й більше томів, але хоч він не геній, читається з
захопленням. «На безлюдді і Хома дворянин», – і Грушевський геній, і Олесь, і Ко-
цюбинський. Та й мене часом так обзивають. Сумно, коли порівняєш цих геніїв із
справжніми світовими геніями. Ми – гній майбутніх геніїв нашої нації. І це наші генії
повинні признати без усякого гонору, чесно й одверто»17
.
Гадається, далеко не кожен балуваний популярністю художник здатен на такі
самозізнання, самовикриття. Більшості вистачає лише на те, щоб картати інших (і 186
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
В. Винниченко, як видно з вищенаведеного, також тут був не «безгрішним»), а ось,
щоб так немилосердно трактувати й власну творчість, оцінювати власні здібності –
то, мабуть, привілей лише справжніх талантів-титанів, що завжди, як відомо, сум-
нівалися у своїх геніальних творіннях, чимало коливалися з їх представленням на
громадський суд, а нерідко доходили й до знищення готових праць.
Утім, не можна виключити й того, що така емоційна, вразлива натура як В. Вин-
ниченко вилила на папір крик болю, викликаного тимчасовими, минущими настроя-
ми. Як знати, можливо в інший час він і не зважився б навіть подумки так кваліфіку-
вати творчість М. Грушевського, М. Коцюбинського?..
І все ж, саме у літературі хоч небагато забувався, відчував певне вдоволення віді-
рваністю від новітньої політичної інформації й метушні: хай там буде, що буде, йому
робити своє. Однак зовсім ізолюватись від політики не вдавалося. На хутір зачастили
друзі і волею-неволею доводилося обговорювати новини. Останні не могли не хви-
лювати, зумовлювали вироблення власної позиції.
Дуже переживав гетьманський переворот. Ні хвилини не сумнівався у своєму
ставленні до нього. «А тим часом туга серце точить, – записав Володимир Кирилович
18 травня 1918 року. – Думаю не головою, а всією істотою. Думаю про те, що сталось
і чого не в силі, видно, не пам’ятати щодня і щохвилини. Занадто несподівано, без-
ґрунтовно, без неминучої необхідності сталося. Це не процес, а випадок. Просто-
душний німецький солдафон, якому поручено висмоктувати в нас хліб, злякався, що
не зможе це зробити так, як йому хотілось би. І від цього незначного явища історія
української нації стрибнула в такий бік, куди зовсім не мала напряму. Але факт лиша-
ється фактом. Купка недобитків, кацапських офіцерів, професійних убивць, паразитів
і грабіжників зібралася й інсценувала державний переворот. За ними стояла важка,
озброєна до маківки, постать пруського солдата, і купці кацапської офіцерні вдалося
скинути Раду, встановити монархію, вернути царських приставів, цензорів, шпиків.
За який-небудь місяць ми маємо перед очима стару картину до 1917 року...»18
.
Як гірко спостерігати, коли у тебе на очах руйнується світла, красива будова, щоб
на її місці поставити темну, похмуру, страхітливу споруду – в’язницю!
«І подумати, – збентежено веде далі письменник, – що дванадцять місяців над-
людських героїчних зусиль, скаженої праці, палання нервів тисяч найкращих людей
України, дванадцять місяців нечуваного будівництва кінчилось тим, що на збудова-
ному сів нікому невідомий панок і володіє всім тим, що творилось для народу, для
нещасної, безнадійно нещасної, темної нації нашої. Володіє й по камінцю розкидає
складене. Топче (ногою), взутою в замаскований кацапський чобіт, найдорожче. Ви-
рива з корінням посаджене.
Ох, нещасна, ох, темна, безпомічна нація! Коли тебе вже зовсім з коренем вирвуть
з історії, розтопчуть дощенту і забудуть як чужі, так і свої?..»19
Здається, все можна писати, все можна пояснити. Однак таке, як у останніх ряд-
ках!.. Невже ж це один з найвірніших синів України, її найпалкіших патріотів, обо-
ронців!?
Звісно то був крик нестерпного болю, що вирвався зовсім не з пихатого презир-
ства, а, навпаки – з великої, справжньої любові до рідної Матері-України, рідної на-187
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
ції. І найпереконливіше тому підтвердження – ще один запис, зроблений рівно через
тиждень після цитованого. Від нього стає просто моторошно. Однак в ньому її Ве-
личність – Правда, не урізана, оголена, жорстока, вся...
«Читати українську історію треба з бромом, – відзначає Володимир Кирилович,,
– до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, до-
садно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки
те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що
одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, без-
упинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових пе-
реворотів, інтриг , сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити
державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не
хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов
дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що
може. Збоку присмокталась і четверта – Австрія.
А всередині теж те саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й
злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторяють
погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічний жде,
якому панові його оддадуть. Вигідніше буде можновладцеві німцеві оддать Москві
– оддасть. Вигідніше собі лишити –лишить. Ні, ні, українські історії, ні українських
газет читати без брому, валеріянки або без доброї дози філософського застереження
не можна»20
.
Наведені слова вже стали хрестоматійними. Щоправда, їх часто використовують
у довільних витягах. Однак і тоді потужно проривається щонайглибша, ніким і нічим
нездоланна шана до неймовірно кривдженого, однак нескореного народу, а через не-
погамований біль за долю нації вчуваються нотки надії на завершення ланцюга не-
вдач (скільки ж бо ще можна!), на прийдешнє відродження і світле майбуття.
***
Між тим, часті візити до подружжя Винниченків П. Чикаленка, П. Зайцева,
Я. Стешенка, М. Біляшівського та інших насторожили служників охоронних струк-
тур гетьманату, зокрема Особливого відділу при гетьманському штабі, які витлу-
мачили їх у притаманному для себе професійному ключі – мабуть, готується змова,
звісно з колишнім головою уряду на чолі. Останнього превентивно заарештували
(все те детально описано в щоденнику В. Винниченка ) привезли разом з вилученими
паперами пароплавом до Києва, на короткий час замкнули у помешканні Особливого
відділу. Однак, за браком доказів і абсурдністю застосованої логіки змушені були не
просто увільнити з-під варти, а й влаштувати аудієнцію з П. Скоропадським. Гетьман
запропонував Володимиру Кириловичу – ні багато ні мало! – портфель прем’єра ка-
бінету міністрів (і такі, виявляється, трапляються повороти долі!).
Без усяких роздумів В. Винниченко гетьманську пропозицію з презирством від-
хилив. Він взагалі ненавидів керманича Української Держави21
. І зовсім не через осо-
бистісні мотиви (хоч і вони, звісно, існували), а з принципової позиції. На думку Во-
 
Наші Друзі: Новини Львова