Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 24 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 138476
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
Інша причина, на думку В. Винниченка, була економічного характеру. Щоб зміц-
нити завоювання радянської влади, більшовикам за будь-яку ціну треба було задо-
вольнити інтереси скеровуваних ними мас в продовольстві, сировині, які традиційно
постачалися Україною. І чим менше українці усвідомлювали б свою окремішність,
тим легше було б порядкувати в їхньому краї більшовикам, на чому й будувався роз-
рахунок останніх.
Тому-то більшовики з такою настирливістю воювали проти української держав-
ності і української культури.
Прибувши до Бердянська, письменник і далі не може відігнати від себе думок про
політичні процеси. «І все ж таки, – зізнається він, – не можна не думати дуже серйозно
про те, що діється, не можна знов і знов не задати собі питання, коли хочеш бути щи-183
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
рим і чесним, хоч би тільки з самим собою: де правда, де та істина, ради якої можна
і терпіти страждання, і бути готовим до смерти?»6
Його інтелект спрямований передусім на осягнення феномена більшовизму, при-
чин його популярності, вдач, перемог . Володимир Кирилович прагне якнайоб’єктив-
ніших відповідей на закономірні питання і керується цілком діалектичними підхо-
дами. Він пише: «Що величезна більшість большевиків «не відають, що творять»,
про це ніякого сумніву не може бути; що широкі маси несвідомі кінцевої мети того
руху, в якому самі беруть таку активну участь, також правда; що ними керує простий
інстинкт соціальної помсти, ідея грубої елементарної справедливості, а також нижчі
почування і нахили людської природи, все це так. Але керівники цих мас знають
же, до чого вони прямують, вони свідомі своєї мети. Тисячі людських жертв, про-
лита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубства, божевілля, руйнація
господарської, політичної, звичаєвої машин – це все серйозні факти, це не жарти, це
такі вчинки, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все
це допустити. Бо страшно ж подумати, що люди могли ради хвилевої влади вчинити
стільки горя. Вони ж не можуть не бачити, що затіяли страшну, величезну гру, в якій
можуть програти своє життя»7
.
Автора цих рядків відверто лякають психологічні чинники більшовицького по-
ступу. Тонкий, проникливий аналітик людського єства, він задає собі питання, на
які не знаходить задовільних відповідей. Адже, розуміючи очевидні страхітливі на-
слідки в разі невдачі розпочатих експериментів, більшовики настирливо тримаються
обраного курсу. «Що ж це, – дивується Володимир Кирилович. – Невже та непохитна
віра в можливість досягнення своєї мети? Невже вони так глибоко і твердо переко-
нані, що в Росії цілком можлива соціальна революція й соціалістичний лад? А треба
цілком, без останку, без краплі вагання бути переконаним у цьому. Бо як тільки є хоч
тінь сумніву, гадання і в той бік і в інший, то це вже не є абсолютна віра, це вже не
виконання незмінного, неминучого й потрібного, а це буде тільки спроба, експери-
мент, угадування, намацування. А коли так, то як стало одваги на цю страшну, таку
криваву коштовну спробу? І як вони не бояться кари за це? Кари своєї власної, мук
внутрішніх, каяття, божевілля? І треба справді непохитно вірити в своє діло або бути
героями»8
.
Втім, В. Винниченко пробував знайти відповіді й в іншій, значно реальнішій пло-
щині: «Добре, але коли подивитись на справу з іншого боку, коли глянути простіше,
а саме, що дійсно йде боротьба бідних з багатими, що біднота взяла владу й хоче
скинути панування «буржуазії»? Все правда: і багато жорстокості, і брутальності, і
непотрібної люті, і багато всяких помилок, і т. ін. Але основний факт той, що маси
бідноти цілком вірять Народним Комісарам, що вони охоче йдуть за ними, що вся
біднота є большевики, що Народні Комісари з ними, з біднотою, проти багатих, про-
ти буржуазії. Чи вийде що, чи ні, чи виграє сама біднота від своєї влади й пануван-
ня – це питання інше. Факт головний: є дві сторони – біднота і багаті, які борються
між собою»9
.
А на завершення, як і завжди, проекція одержаного непростого висновку на себе,
на особисту позицію – як болісна спроба розібратися в собі, у своєму роздвоєнні, 184
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
у своїх душевних муках: «І от яке повинно бути становище людини, яка ніколи не
стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але
яка не вірить, що большевицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись.
Що їй робити?»10
В. Винниченко не знав. Та й навряд чи хтось інший допоміг би йому, підказав ви-
хід із заплутаної ситуації.
На відміну від багатьох своїх вчорашніх спільників, що закликали в Україну ав-
стро-німецьке військо і «тріумфаторами» поверталися на насиджені місця, у Воло-
димира Кириловича це викликало лише жаль і тривогу: «І не можу я так радіти, як
радіють мої хазяї, які певні в тому, що німці повернуть їм і їхній завод, і маєток, і
землю, і все колишнє соціальне панування з усіма аксесуарами. І нема в мені ніякої
ворожнечі до тих бідних, наївних фігур з рушницями вздовж спини, яких я бачу на
вулицях. Немає злорадства, яке так виривається з кожного слова моїх хазяїв. Мені
сумно і тоскно. І хотілось би, щоб того великого непорозуміння, яке сталося між Ра-
дою й Народніми Комісарами, не було.
І може тоді б інакше пішла революція»11
.
З вигнанням із України більшовиків виникла можливість і В. Винниченкові по-
вернутися до Києва. Але він не поспішав того робити. Пости (а в умовах кадрового
голоду для нього напевне знайшлося би поважне місце), як і раніше, не приваблюва-
ли. Значно важливішою була відсутність ясної перспективи. «Але я не знаю, чого я
туди (до Києва – В. С.) поїду, що робитиму, яку позицію займатиму, коли так невираз-
но, так заплутано стало на душі. Я радію, що окрадена, занедбана, віками занехаяна й
упосліджена країна моя стане на власні ноги, стане рівною з рівними і своїми силами,
не віддаючи їх насильникам, зможе далі йти по шляху, наміченому вередливою, хи-
мерною історією. Це радісно. Але це ціна соціальної зради, ціна спинення соціальної
революції. І хто знає, чи виграли ми для народу, для пригноблених кляс цією зрадою,
чи не будемо ми записані в історії як один з факторів контрреволюції, гальмування
поступу людей? Чи не краще було б іти з масами? Хай ми загинули б, хай нас було
б роздавлено, але ми загинули б з народом. Ми разом загинули б, щоб разом потім
воскреснути, возстати. Ми мали б видне око завжди говорити до мас»12
.
Суворий, неупереджений аналіз доводить чесного політика до ще більш непри-
вабливих оцінок власної діяльності. «Ми не пішли, бо ми не вірили в можливість
здійснення. Тільки через це, а не через те, що не хотіли. Але хто нам дав право рі-
шати тільки на тій підставі, що ми мали мало віри, що не мали дерзання ентузіазму і
нехай навіть «безумства храбрих»? Занадто вже ми були розсудливі, рощотливі, роз-
мірковані й обережні. І де ділась моя колишня дурна палахка запальність? Де ділась
моя «парадоксальність», за яку мене стільки лаяно в літературі. Як би вона згодилась
тепер! Чи, може, вона через те й зникла, що мене так лаяно, що я схотів бути похва-
леним поміркованими, розсудливими, поважними людьми?»13
І чим довше, ретельніше аналізував становище в Україні, чим прискіпливіше
зазирав углиб себе, власної совісті Володимир Кирилович, тим песимістичнішими
вимальовувалися прогнози, тим невідворотнішим виглядав розрив з активною по-
літичною діяльністю.185
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
Письменник оселився на хуторі Княжа Гора біля Канева і мало-помалу занурю-
вався у рідну стихію. Працювалось легко, без натуги – добряче таки скучив за звич-
ним ремеслом і в голові нагромадив чималий арсенал сюжетів, ідей, задумів, по-
спішав їх реалізувати. Стоси списаного паперу швидко росли. Протягом двох міся-
ців (травень–червень) написав трагедійну драму «Між двох сил». Твір пронизують
враження від «більшовицького завоювання України». В особі героїні п’єси – Софії
Сліпченко – показано трагедію українських комуністів, що не знайшли органічного
поєднання національних і соціальних ідей, опинилися на перехресті між силами на-
ціонально-визвольного руху й більшовизму. Не знайшовши виходу, героїня кінчає
життя самогубством.
Глибокий знавець традицій української суспільної думки, схильний до серйозних
філософських узагальнень, І. Лисяк-Рудницький розгледів у Винниченковому творі
два істотних моменти: мистецька інтуїція підказувала автору «інші висновки, ніж
його псевдораціональні метикування», а в загибелі Софії Сліпченко він «провістив
не тільки майбутню долю всього українського національно-комуністичного табору,
але і своє власне політичне банкрутство»14
 
Наші Друзі: Новини Львова