Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 140442
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
нічого зробити проти нас. І знов, як і тоді, не большевицькі агітатори розкладали
наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а
ми самі, наша Балбочанівщина, петлюрівщина, коновальщина.
І не російський совітський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без
якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би заняти ні
одного повіту з нашої території»58
.
Звичайно, лідер держави не заперечував, що російський уряд мав намір воювати
з УНР і посилав свої війська проти неї. Винниченко неодноразово наголошував, що
російський уряд хотів воювати, він воював, він посилав для того свої війська. Але
тих військ було замало, й вони не стільки билися з українськими військами, скільки
організовували повстанські загони й керували ними. Це давало РНК якщо не фор-275
ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ
мальне, то моральне право стверджувати, що Радянська Росія з УНР не воює, що з
нею бореться український народ, і в тому винна не вона, а Директорія.
Основні політичні колізії тим часом розвивалися в Києві, де Директорія й Рада
народних міністрів відчайдушно силкувалися опанувати ситуацію. Досягти цього за
умови неухильного «полівіння» низів і одночасного «поправіння» верхів було не-
просто. Адекватної становищу лінії поведінки ніхто не міг запропонувати. Наочною
ілюстрацією до цього стала державна нарада 16 січня 1919 р. Крім членів Директорії
й уряду в нараді брали участь представники УПСР, УСДРП, соціалістів-самостійни-
ків, Селянської спілки й Січових стрільців.
Відкриваючи нараду, В. Винниченко заявив, що з огляду на небезпечний стан
республіки, Директорія, не чекаючи поки розпочнеться Трудовий Конгрес, визнала
за необхідне вислухати думку представників ширшого українського громадянства
щодо подальшого ведення революційної боротьби. Він зазначив, що серед україн-
ського суспільства побутує три напрями, а саме: за продовження попередньої по-
літики Директорії, за встановлення диктатури пролетаріату й за диктатуру військову.
Отже, бажано обмінятись думками й виробити якусь спільну лінію59
.
Представники Стрілецької ради О. Назарук і Ю. Чайковський зажадали пере-
дати всю владу в республіці «тріумвіратові»: січовим старшинам Є. Коновальцю й
А. Мельнику та С. Петлюрі. Це мала бути військова диктатура, насправді ж то була
б диктатура корпусу Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем. Однак пропозицію
січовиків було відхилено.
Обурений домаганнями січовиків, представник Селянської спілки О. Янко заявив,
що, коли взагалі заходить мова про диктатуру, то серйозно можна було б говорити
лише про диктатуру трудового селянства, конкретно – Центрального Комітету Се-
лянської спілки й Всеукраїнської ради селянських депутатів. Осадний корпус Січо-
вих стрільців на чолі з Є. Коновальцем за такої ситуації міг би перебрати на себе
функції, які виконують у московських більшовиків латиські та китайські військові
частини.
Представник УПСР М. Шаповал обстоював радянський устрій і вимагав пере-
дати державну владу майбутньому Трудовому Конгресові. Ліве («незалежницьке»)
крило УСДРП виявило солідарність з УПСР. Натомість, праве крило УСДРП більше
схилялося до диктатури (але не січовиків); речники цього крила висловилися за обме-
ження прав майбутнього конгресу дорадчими функціями і за «мілітарізацію держав-
ного устрою на час війни». Соціалісти-самостійники виступили за диктатуру Дирек-
торії. Розлад був повний. Справу вирішила Стрілецька рада: її промовці наприкінці
наради заявили, що все має залишитись по-старому60
.
Не спромоглися внести переламу в загальну ситуацію, в песимістичні настрої ні
така подія як ухвалення Акту злуки, ні хід і рішення Трудового Конгресу України. Зо-
крема, на конгресі чимало йшлося не стільки про стратегію державного будівництва,
скільки про заходи щодо порятунку. Виступи й державних, і партійних, і військових
функціонерів були здебільшого тривожними. На їх тлі оптимізмом виділялася лише
позиція С. Петлюри, який вважав наявні сили достатніми для оборони від радянсь-
ких військ61
.276
ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ
Завершення роботи Трудового Конгресу України не стало стимулом для ново-
го піднесення Української революції. Навпаки, були наявні всі ознаки її кризового
стану. Про тривожність ситуації свідчило, зокрема, те, що розгубилися навіть Січові
стрільці – «пропала їхня хвалькувата самовпевненість і хлопчача зарозумілість».
Виявом цього стала пропозиція січовиків запровадити особисту диктатуру В. Ви-
нниченка. Останній, за його словами, відмовився на користь С. Петлюри, але ініціа-
торам такого кроку Головний Отаман не підходив «ні з політичного боку, ні, навіть з
військового»62
.
Численні факти переконливо доводять, що ані Директорія, ані Рада народних мі-
ністрів (не говорячи вже про партії) не мали ніякої реальної влади.
Директорія розривалася внутрішніми суперечностями. В. Винниченку і А. Мака-
ренку практично з усіх питань протистояли С. Петлюра та П. Андрієвський. Ф. Швець
брав бік то перших, то других. Під час обговорення принципових питань, ухвалення
законів, декларацій, заяв «терези», як правило, схилялися на користь В. Винниченка.
«Але фактична, реальна політика поза Директорією проводилась тими силами, ви-
разником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський»63
.
З почуттям невимовної гіркоти, не в силах змінити стан справ, Голова Директорії,
практично у відчаї, занотовує: «А Петлюра все стає в пози, пумпує на всяких зібран-
нях, щиро вірячи в себе, як у «національного героя». Цілий місяць пумпує, а війська
не має. І нічого, як і торік, для організації його не зроблено. Як і торік, ця людина не-
помітно для ширшого загалу заграє для всіх фатальну ролю невільного саботажника і
предателя. По 4–5 днів не приймає докладів військового міністра, місяць не проводив
закону про військові школи, про мобілізацію, про реорганізацію набору. Замість того,
приймає прохачок-старушок, роздає їм гроші й велить ходити по Києву і вихваляти
Петлюру за щедрість. Реакційність у діяльності наших органів – його справа. Всі
помилки військових під його обороною. Розклад армії і прихильність до больше-
визму – результат одсунення козаків од виборів на Трудовий Конгрес і потурання
контрреволюційній старшині. Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних
героїв, таких випадкових і фатальних людей»64
.
Перебування Директорії в Києві завершувалося під знаком глибокого роз’єднан-
ня українських національних сил. Революція вступала в смугу найтяжчих випробу-
вань, в яких вирішувалася її доля.
Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде в силу
дії об’єктивних чинників і дотримання принципової лінії (нерідко то була просто
вперта непоступливість) перевагу, і подальший хід подій розвиватиметься за її ба-
жаннями і сценарієм.
Втрачаючи підтримку українських мас, політичний провід УНР змушений був
дедалі покладатися на зовнішні чинники, намагався будь-якою ціною залучити їх для
втримання своєї влади. Різновекторність же зусиль, досягаючи антагоністичних меж,
не могла не вплинути фатально на долю цієї влади, зрештою – всієї державної орга-
нізації.
В. Винниченко і В.Чеховський, еволюціонуючи вліво, прагнучи зреалізувати
«трудовий принцип» (і для них це було виявом щирої вірності інтересам трудового 277
ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ
народу, відроджуваної нації, Української революції), тривалий час сподівалися на по-
розуміння з більшовиками, радянською владою. Хоча воєнні дії набрали достатньо
виразних обрисів уже на зламі 1918 і 1919 рр., Директорія намагалася розв’язати
кризу влади передусім дипломатичними засобами.
Найпоказовішою акцією тут стала місія С. Мазуренка до Москви. В складних
для радянської Росії обставинах (1919 рік був найтяжчим з точки зору відпору як зо-
внішнім агресіям, так і намаганням внутрішніх антирадянських сил повалити уряд
В. Леніна), надзвичайна місія Директорії одержала сприятливі можливості для укла-
дення вигідного для УНР мирного договору з РСФРР. Проте однією з причин, що
завадили досягненню позитивного результату, стала позиція й дії Головного Отамана
С. Петлюри, який абсолютно не довіряв більшовикам, вважав замирення з ними не
лише принципово неможливим, а й вкрай шкідливим. Володіючи реальною владою,
в тому числі над залізничними комунікаціями, засобами зв’язку, він без особливих
зусиль зашкодив контактам делегації до Москви з державним центром, урядом УНР,
 
Наші Друзі: Новини Львова