Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 26 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 147788
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
.
Одним словом, слід було терміново шукати якогось іншого виходу. Схоже, що
окрім Голови Директорії активно цією проблемою тоді мало хто займався. За таких
обставин В. Винниченко «свідомо пішов на хитрість... На другий день по одкіненню
системи чисто радянської влади вніс нову пропозицію: приняти систему «трудових
рад», се-б-то рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з екс-
плуатації чужої праці. Другими словами, це мала бути диктатура не пролетаріата й
незаможного селянства, а диктатура трудового люду»10
.
До цього часу точаться дискусії, висловлюються сумніви, в чому суть принципо-
вої різниці між ідеєями «трудових рад» і «рад робітничих, солдатських, селянських
депутатів». Вочевидь, знайти переконливі аргументи, задовільну, вичерпну відповідь
просто неможливо. Значною мірою (а, можливо, й краще за інших) розумів те і Го-
лова Директорії: «Розуміється, в цій формулі вже були неясності недоговоренности,
якесь змягчення чогось, затушовування ясних і всім уже відомих принципів»11
.
Розшифровуючи мотиви тих формул, які приховували в собі елементи, про які
свого часу відверто не говорилося, Голова Директорії писав: «Я також розумів, що 245
ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ
нам небезпечно виявляти себе так одверто прихильниками соціалістичної революції,
– це дало би привід Антанті послати на поміч Гетьманові свої війська. (Такий самий
був, до речи, страх і перед німцями). Отже з тактичних мотивів, дійсно, просто необ-
хідно було якось себе замаскувати. Система трудових рад була тою маскою. З одного
боку, вона давала вихід революційній енергії мас, давала змогу розвиватись револю-
ції (коли б тільки було введено її в життя), а з другого, давала нам право протесту-
вати: «Ми – не большевики, ви не маєте права бить нас у спину, коли ми боремось з
німецькою реакцією»12
.
Але, на диво, й усі партії, й Директорія в цілому знайшли пропозицію В. Вин-
ниченка прийнятною, схвалили систему трудових рад доцільною щодо України, а
вищим органом повинен був стати Трудовий Конгрес (до нього мали право обирати-
ся лише представники трудових верств; експлуататорські, паразитичні елементи, в
першу чергу – буржуазія, такої можливості позбавлялися).
Вочевидь, варто зауважити, що «хитрість» В. Винниченка насправді не була ка-
бінетною вигадкою, що сяйнула йому безсонної ночі між двома відповідальними за-
сіданнями.
Така ідея, як мовиться, тоді «носилася в повітрі». Її ще влітку 1918 р. вже вислов-
лювали діячі з табору лівих українських есерів. Вона, безперечно, аналізувалася у
головах багатьох партійних працівників. Тому суспільна свідомість і виявилася гото-
вою до такого швидкого сприйняття ідеї трудових рад.
Повертаючись подумки до своїх пропозицій кінця 1918 року, В. Винниченко
майже через рік уже й сам собі (у щоденнику) доводив доцільність запровадження
трудового принципу (зовсім не «кабінетної вигадки») і можливість досягнення на
його основі позитивних результатів для справи Української революції, національного
державотворення.
«Трудовий принцип, – наголошував він, – є спроба примирення неукраїнського
і українського елементів. Український елемент є селянство і дрібнобуржуазна інте-
лігенція. Під час повстання вона була в піднесенні й революційній екстазі. В цьому
стані її легко було повести навіть за соціалізмом. Але большевизм як форма чисто
пролетарського, з одного боку, руху, а з другого як форма руська, з третього як форма,
проти якої гостро стояла могутня Антанта, – ці три причини не дозволяли виставляти
лозунги совєтської влади й вести за ними наше селянство й дрібнобуржуазну інтелі-
генцію. Трудовий принцип явився тою середньою лінією, яка дозволяла наблизити ці
елементи до дійсної революційності й соціалістичної перебудови громадянства.
Вона, ця лінія, в той же час дозволяла неукраїнській соціалістичній демократії
стати до кооперації з українським селянством. Коли б не петлюрівщина, коли б тру-
дові ради зразу виникли на місцях, організували силу адміністраційну та військову,
коли б, словом, лінію трудового принципу було не тільки декларовано, але й здійсне-
но, – ми були б забезпечені й від контрреволюції й дійсно хоч раз сприяли б розви-
ткові революції, а не реакції, як то робили ввесь час російські революції»13
.
Доводиться враховувати і те, що якихось інших (не те, щоб оригінальних, а про-
сто інших) думок з приводу принципів формування суспільно-політичного ладу в
УНР ніхто з Директорії і її ближчого оточення взагалі не висував. У момент прийнят-246
ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ
тя програми створення Республіки трудового народу на базі трудових рад, здавало-
ся, було знайдено близьку до оптимальної формулу, яка задовольняла відразу кілька
умов: 1) вибивала ґрунт з-під більшовицької агітації; 2) позначався зв’язок Директо-
рії з робітництвом і трудовим селянством; 3) відкривалась можливість для поєднан-
ня соціально-економічних завдань і національно-політичних здобутків (українська
державність) революції.
Однак, то було швидше абстрактно-теоретичне розв’язання нагальних проблем.
Насправді, програма виявлялась важкоздійсненною. І та обставина, що не було надії
на будь-яку єдність всередині Директорії (Голова Директорії В. Винниченко «не на
жарт «збольшевичився», а Головний Отаман С. Петлюра «разом з меншими отамана-
ми був рішучим противником всяких «експериментів» і висував, замісць трудового
принципу, принціп твердої отаманської влади виявилась далеко не єдиною перешко-
дою»14
.
Для здійснення обраного варіанту політичного курсу не було хоча б двох–трьох
енергійних і послідовних соціалістів, справжніх революціонерів. Тогочасні керівни-
ки українського руху не могли рішуче порвати зі своїм недавнім минулим, з тяжінням
до міщансько-демократичних засад Українського національного союзу.
Гадається, що Володимир Винниченко не усвідомлював наприкінці 1918 року
всієї глибини прірви, яка виникла між його теоретично привабливою концепцією
подальшого розвитку Української революції і реальними можливостями для її пе-
ретворення в життя. А тому з оптимізмом повертався до златоглавого Києва після
вигнання гетьманців.
***
Відповідаючи тим, хто пізніше звинувачував повстанців проти режиму П. Скоро-
падського у тому, що вони знищили нехай реакційну, а все ж таки самостійну укра-
їнську державу «з усіма нормальними, правильними апаратами й засобами», лідер
українських соціал-демократів стверджував: «...Української держави вже не було.
З моменту гетьманського перевороту, коли владу захопила руська буржуазія, україн-
ської держави й того невеликого сліду, що ще лишався при Ц. Раді німецького періоду,
вже не стало. Вся Гетьманщина була тільки закінченням формації контрреволюцій-
ної буржуазної державності на Україні, початою Ц. Радою за допомогою німецького
мілітаризму. А поскільки українська нація своєї буржуазії не мала, то й буржуазна
викінчена державність перестала бути українською.
Розуміється, зразу ліквідувати всі здобутки національної й політичної революції
навіть при помочи п’ятисоттисячної німецької армії було важко. Але ліквідація йшла
весь час неухильно, а так само процес викінчення буржуазного характеру держави.
Коли він дійшов до свого остаточного завершення, тоді буржуазія устами десяти ка-
детських міністрів заявила про це в записці про «федерацію», се-б-то про скасування
української державності і реставрацію єдіной, нєдєлімой»15
.
Тому найнагальніша потреба – відроджувати, розбудовувати справжню державу
– народну, національну, демократичну, республіканську. В уяві натхненника такого
плану уже проступали обриси майбутньої будови. Напередодні Нового, 1919 року
Володимир Кирилович розмірковував над тим, що за умови подолання несприятли-247
ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ
вого зовнішнього чинника (Антанта, Радянська Росія) «ми стоїмо на порозі дійсно
великих змін у всій структурі України. Мене хвилює та картина, яку я собі нарисо-
вую, картина перебудови всіх відносин, законів, богів, гріхів, понять, станів. Мені
рисуються осяяні електрикою села в садках, пов’язані шосами, залізницями, паро-
плавами. Палаци-фабрики, храми-університети, городи без брудних убогих перед-
мість, без тюрем»16
.
І В. Винниченко весь у трудах. Готує «Декларацію Директорії», яка була оголо-
шена 26 грудня 1918 року і стала перспективною програмою відродження і розвитку
УНР на основі «трудового принципа».
 
Наші Друзі: Новини Львова