Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 13 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 145636
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
115
Герої Крут. – С. 288.
116
Нова Рада. – 1918. – 21 березня.
117
Там само.
118
Петлюра С. Патріотизм // Розбудова держави. – 1997. – № 7/8. – С. 101.
119
Див., напр., Герої Крут. – С. 27, 110, 181; Лукашенко К. Червона калина на білому снігу
/ Вечірній Київ. – 1991. – 13 травня; Ткачук А. Крути – символ національної честі // Українське
слово (Київ–Париж). Український тижневик. – 1993. – 5 лютого; Крути – слава і смуток на-
роду / Демократична Україна. – 2004. – 29 січня.
120
Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 176–178; Савченко В.А. Назв. раб. – С. 171–172;
Савченко Г. Українське військо в публіцистиці Симона Петлюри (березень – серпень 1918
року) // Симон Петлюра в контексті українських національно-визвольних змагань. Зб. праць.
– Фастів, 1999. – С. 30–42.
121
Скоропадський Павло. Назв. праця. – С. 62.
122
Там само. – С. 86–89.
123
Див.: Там само. – С. 105–106.
124
Там само. – С. 133–134.
125
Там само. – С. 134.
126
Там само. – С. 134, 203.240
ІІІ. ВИПРБУВАННЯ ПОРАЗКАМИ
127
Там само. – С. 203.
128
Там само. – С. 203–205.
129
Петлюра С. Народе український: вибрані статті, листи, документи.– Х, 1992, – С.79–80, 81
130
Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1918). – С. 334.
131
Див.: Литвин С. Назв. праця. – С. 191; Савченко В.А. Назв. раб. – С. 196.
132
Савченко В.А. Назв. раб. – С. 196, 200–201.
133
Василенко П. Петлюра і петлюрівці // Український комбатант. – На чужині, 1947. – С. 13.
Aeniiaee
Калейдоскопічність кардинальних змін 1918 року на деякий час розвела шляхи
В. Винниченка і С. Петлюри.
Перший практично на півроку «втік» від політики, зайнявся літературною робо-
тою, встиг написати драму «Між двох сил».
Другий, не встигнувши «охолонути» після звільнення від міністерської посади,
навдивовижу швидко опинився в знайомій стихії – став на чолі Гайдамацького коша
Слобідської України, який відіграв головну роль у придушенні січневого (1918 р.)
повстання за владу рад у Києві. В надскладних умовах відступу зі столиці УНР, як і
повернення до Києва разом з австро-німецькими окупантами, виділити якусь воєнну
операцію, гучну перемогу військового підрозділу на чолі з С. Петлюрою не можна.
І його знову відлучають від військових справ. Порівняно швидко він знаходить нове
поле для діяльності – земську справу, очолює земський рух в Україні, стає в легальну
опозицію до гетьманату й окупаційної влади.
Заарештований і доправлений до Києва гетьманською вартою, В. Винниченко
через брак доказів антидержавної діяльності, негайно звільняється, з презирством
відхиляє пропозицію П. Скоропадського очолити Раду народніх міністрів, вступає до
опозиційного Українського національно-державного союзу, веде лінію на радикаліза-
цію міжпартійного об’єднання.
С. Петлюра на три з половиною місяці потрапляє за грати й практично виключа-
ється з політичного життя.
В. Винниченко обирається головою УНС, ведучи тонку політичну гру, таємно го-
тує антигетьманське повстання, очолює його як Голова Директорії.
Звільнений із в’язниці, С. Петлюра швидко опиняється в Білій Церкві, яка стає
висхідним пунктом повстання, оголошує себе Головним Отаманом і в цій якості, спи-
раючись спочатку на загін Січових стрільців, починає похід на Київ.
Гадається, що на цій стадії революційної боротьби незаперечна перевага все ще
на боці В. Винниченка. Саме він, повернувшись у велику політику, стає на чолі ле-
гального опозиційного руху щодо гетьманщини й окупації, саме він – ключова по-
стать підготовки повстання, саме він обирається головою Директорії – органу по-
встання, що мало на меті відродження Української Народної Республіки. Роль одного
з чотирьох рядових членів Директорії виглядає поки-що значно скромніше, а Голов-
ному Отаману ще лише належить зайняти особливе місце в суспільному житті.
240IV. CI??I? AIAEIE
Антигетьманське повстання, боротьба за повалення режиму П. Скоропадсько-
го, відновлення Української Народної Республіки цілком обґрунтовано вва-
жаються однією з вищих точок розвитку Української революції, одним із переламних
її рубежів. Не випадково повстання, яке ініціювала й очолила Директорія у листопа-
ді–грудні 1918 р., надзвичайно високо оцінюється в історіографії. М. Шаповал назвав
ті події «другою Великою Українською Революцією», «листопадовою Українською
революцією»1
. Такої ж думки й інший ґрунтовний знавець тогочасної доби П. Хрис-
тюк2
.
Так сталося, що черговий апогей Української революції одночасно став життє-
вим апогеєм і для двох українських соціал-демократів. На хвилі суспільного вибуху
В. Винниченко і С. Петлюра піднеслися не просто на найвищі щаблі державної вла-
ди. Вони перетворилися на справжніх вождів нації, стали її героями і символами.
Однак, як це нерідко траплялося в історії, двом масштабним, самобутнім, амбіт-
ним політикам виявилося некомфортно на вершечку владного Олімпу. Неспівпадін-
ня поглядів, позицій швидко переросли в суперечності, а останні набрали настільки
гострих, з часом непримиренних форм, що розвели колишніх однодумців, спільників
на різні дороги. Розвели, щоб більше ніколи не могли зустрітися, щоб на відстані
стали ворогами.
1. Aieiaa Ae?aeoi???
Відповідно до розробленого плану повстанських дій, члени новообраного органу
по його керівництву – Директорії – мали виїхати до Білої Церкви. Там знаходилася
одна з надійних, ударних груп для реалізації задуму – Січові стрільці. Туди перебрав-
ся один із членів Директорії С. Петлюра. Однак В. Винниченкові було запропоновано
залишатися в столиці для підготовки й випуску відозви до населення від імені Дирек-
торії й призначення заступників її «для координації революційної акції»3
. Володимир
Кирилович виконав надзвичайно відповідальне доручення буквально протягом од-
нієї доби.
Відозва з’явилася на вулицях Києва одночасно з грамотою П. Скоропадського
про федерацію з Росією – 15 листопада 1918 року. Документ виявився пристрасним,
закличним. У ньому наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності
гетьманщини, давалася оцінка останньому кроку П. Скоропадського – рішенню про
відновлення федерації з нерадянською, білогвардійською Росією. «Останнім зрад-
ницьким актом генерала-гетьмана П. Скоропадського про скасування самостійності
Української Держави український народ віддається остаточно на поталу поміщицько-
бюрократичної реакції і на цілковите поневолення, – говорилося у відозві,. – Сфор-
241242
ІV. ЗОРЯНІ ГОДИНИ
мований новий уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неді-
лиму Росію, виразно говорить про те, що чекає український народ, коли він не встане
 
Наші Друзі: Новини Львова