Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 15 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Винниченко і Петлюра - політичні портрети революційної доби

Переглядів: 145696
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
Національна академія наук України
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І.Ф. Кураса
В.Ф. Солдатенко
ВИННИЧЕНКО І ПЕТЛЮРА
ПОЛІТИЧНІ
ПОРТРЕТИ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ


Солдатенко В.Ф.
Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., Світогляд,
2007. – 621 с + ілюстрації 16 с
ISBN 978-966-8837-17-3

Останнім часом істотно зросли, загострилися дискусії навколо двох ключових особистостей революційної доби (1917 –1920 рр.) – В. Винниченка і С. Петлюри. В пропонованій книзі паралельно викладені факти їх біографій, громадсько-політичної, державницької, художньотворчої діяльності. Знайомлячись із ними, будь-хто зможе порівняти двох діячів за ступенем обдарування, рівнем інтелекту, широтою ерудиції, життєвими принципами, вчинками,
поведінкою, оцінити внесок кожного у справу українського відродження, державотворення, національної суспільно-політичної думки, науки і культури. Це дасть об’єктивну основу для того, щоб суперечки навколо постатей В. Винниченка і С. Петлюри набули граничної предметності, конкретності, фактологічно-документальної переконливості, а запропоновані висновки сприймались читачами не на віру, а могли бути підтверджені, чи, навпаки, спростовані всією сукупністю добутої інформації, наявних аргументів.
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією.
ББК 63.3(4Укр)6-8
УДК 94(477)“19”
ISBN 978-966-8837-17-3 © В.Ф. Солдатенко, 2007IA?AAIIAA
Пізнання історії, як і осягання істини, – процес нескінченний, а відтак, безперервний і багатотрудний. Пояснюється це самим предметом історичної науки, що первісно зорієнтована на пошук правди та об’єктивне відтворення історичного поступу в усій його творчій повноті, фактологічному розмаїтті, соціальній поліхромності.
Ця складність завжди невимірно посилюється ще однією, визначальною, обставиною – особливою відповідальністю за сумлінність дослідницької праці, само-
відданість, моральність та неупередженість науковця, оскільки суттю своєю безпосередньо стосується фундаментальних, духовних основ суспільства і нації, кревної пам’яті народу.
Волею обставин вітчизняна історична наука виявилася дещо віддаленою від тих оптимальних вимог і параметрів. Причиною цьому була ціла низка об’єктивних факторів, а ще – численні фахові огріхи істориків, які здебільшого «по-своєму» відгукувалися на виклики часу. Щоправда, час той майже ніколи не був до них не тільки милостивим, але й просто прихильним. Все це, зрештою, й підвело до невтішних наслідків, зробивши осягання своєї історії процесом відкриттів та перманентних несподіванок.
Окрім того, ще й досі важко визначитися, яку ж працю вважати справді серйозною, яка книжка «правильна», якому підручнику можна довіряти. Дається взнаки насамперед те, що за можливе (а то й просто необхідне!) пробувати перо в історичній царині, нав’язувати власне бачення в оцінці минулого стало ледь не правилом для багатьох, кого в той чи інший час доля виносила на владні вершини. Ця соціальна ступінь мов би спокушувала можновладців нав’язувати суспільству свої «особливі» підходи, оцінки, судження. Тому так довго не видно було кінця-краю «експериментуванню» з нашим минулим: своєю непрогнозованістю воно почасти урівнювалося з непередбачуваністю майбутнього.
І якщо ми є свідками вражаючих метаморфоз, так би мовити, на макрорівні, коли
об’єктами інтересу є масштабні процеси, суспільство загалом, цілі епохи, то ще більш
несподіваними, часом просто епатажними, є «жонглювання» окремими суб’єктами
історичного дійства – поодинокими особистостями.
Тут за одну мить учорашні кумири потрапляють до розряду мерзенних злочин-
ців, а ті, кому з презирством виголошували анафеми, раптом з дивовижною легкістю
перетворюються у національних героїв. Звісно, між такими полярними чудесами ек-
вілібристики – незліченна кількість варіацій, які своїм масивом викликають у читачів
ще більше недовіри до історіографічних витворів, аніж спонукають до вдумливого й
наполегливого їх препарування.
«Ліки» для протидії подібним недугам відомі давно – дотримання загальновиз-
наних наукових принципів та вірність моральним засадам. Однак, керуються ними
далеко не завжди й далеко не всі.
3Книга Валерія Солдатенка вирізняється з широкого загалу власне вихідним базу-
ванням на тих двох означених підвалинах.
Автор здійснив непросту спробу порівняння двох політиків доби Української ре-
волюції, контраверсійність оцінок яких виглядає сьогодні чи не найрельєфнішою, а
пристрасті в ідейних суперечках нерідко сягають критичної межі. Це – Володимир
Винниченко, перший голова національного уряду – Генерального Секретаріату Украї-
ни та глава держави, Голова Директорії Української Народної Республіки й Симон
Петлюра – свого часу також Голова Директорії і Головний Отаман військ УНР.
Для реалізації задуму в книзі обрано простий, але, водночас, дуже ефективний
прийом. Оскільки обидва діячі пройшли життєвим шляхом схожими стежками, що
нерідко пересікалися і перепліталися, автор у хронологічній послідовності, крізь приз-
му фактів і документів, паралельно простежує еволюцію їхніх суспільно-політичних
поглядів, аналізує вчинки, поведінку, дії. Загальна картина вимальовується повною
й переконливою. Якби навіть кожна глава і не мала спеціального структурного під-
розділу – лапідарних висновків, все одно у читача сформувалися б достатньо наочні
образи двох провідників Української революції, національного відродження, держа-
вотворення. При цьому будь-хто може співвіднести особисті враження й міркування
із запропонованими автором, оцінити ступінь їх детермінованості, об’єктивності.
Додаткової привабливості книзі надає те, що В. Солдатенко не просто наполег-
ливо, принципово й послідовно домагається істини, але й те, що робиться це не без-
оглядно, а виважено, з пієтетною повагою до вітчизняної історії, до її діячів, з обе-
режним, делікатним, хоча й необхідним критичним підходом до історичних фактів,
документального матеріалу.
Виписані В. Солдатенком політичні портрети вийшли, звісно, різними. В активі
В. Винниченка виявилося більше позитиву, а С. Петлюри – більше негативу. Хтось з
подібним розкладом може й не погодитися. Однак, мабуть, не варто поспішати спе-
речатися, заперечувати, гарячкувати. Краще ще раз вдуматися в сутність зібраних
матеріалів, поміркувати над глибиною й всебічністю їх тлумачень, логікою узагаль-
нень, аргументованістю оцінок. Чого, гадається, не можна закинути авторові, так це
суб’єктивної упередженості, ангажування, схильності до кон’юнктури.
Ведення публічної дискусії на такому солідному фаховому рівні (написане, без-
перечно, і всім своїм змістом, і смислом, і загостреними історіографічними «вкрап-
леннями» з повним правом може бути віднесене до полемічної літератури) будить
думку, стимулює конструктивну реакцію, творчий пошук, прогностично зумовлює
піднесення рівня досліджень, одержання нових вагомих результатів.
Видання В. Солдатенка буде ще одним важливим внеском в осягання національ-
ної історії й, безсумнівно, викличе чималий читацький інтерес. Є всі підстави спо-
діватися, що з допомогою саме таких праць відбуватиметься відродження престижу
історичного знання, повернення довіри до набутків вітчизняної науки.
Академік НАН України
Володимир ЛИТВИН
4
ПЕРЕДМОВАANOOI
(?noi??ia?ao??i? iioaoee)
Людські долі дуже примхливі, а часом надто суперечливі та важкозбагненні.
Якщо ж мова заходить про осягнення життєвого й творчого шляху непере-
січних особистостей, коли історія сплела їхні біографії, їхню діяльність у тугий ву-
зол, заплутавши непрості, іноді вкрай нерівні стосунки, привівши в антагоністич-
ні зіткнення характери, таланти, світоглядні й моральні орієнтації, дати ясні, чіткі,
«прозорі» оцінки, котрі б задовольнили відразу «всі смаки», просто неможливо, не-
реально. То ж коли науковців звинувачують у тому, що вони не здатні на однозначні,
безкомпромісні відповіді на прямо поставлені питання про кваліфікацію внеску того
чи іншого діяча в історичний поступ, навряд чи чинять у всьому виправдано, роз-
важливо, справедливо.
Сказане зовсім не означає, що при цьому дослідники взагалі виговорюють собі
індульгенції від критичних закидів на свою адресу, нерідко справді правомірних, ло-
гічних. Однак, постійно стикаючись з аналізом суспільних відносин, особливо ж на
індивідуальному рівні, вони розуміють, що спрощення, поверховість, одномірність
тут не лише небажані й неможливі. Вони часто, навіть, шкідливі, зводять пошук іс-
тини на безплідні манівці. Персоніфікований зріз відносин виявляється для «розкла-
дання на полички» елементів вивчення не менш складним завданням, ніж досліджен-
ня суспільних рухів з мільйонами учасників, виявами стихійних поривань, неперед-
бачуваними зламами масової психології, шокуючими вчинками тощо.
А відтак і про надзвичайно важливі, фундаментальні речі доводиться говорити
не в абсолютних формулах і формах, а певною мірою «страхуватися» – вдаватися до
численних застережень і «нашаровувань» пояснень, неодмінних апеляцій до об’єк-
тивних обставин і суб’єктивних припущень.
Гадається, що без вищезазначеного ніяк не можна приступати до спроби відтво-
рення основних віх життя і діяльності, «інвентаризації» та наступного «ранжування»
здобутків і невдач, оцінки творчого спадку таких крупномасштабних особистостей
українського національно-визвольного руху, вітчизняного державотворення як Воло-
димир Винниченко і Симон Петлюра.
У 1920 р. в Харкові «Всевидавом» було випущено невеличку обсягом (всього на
44 с.) брошуру «Винниченко проти Петлюри»1
. До неї було включено статті, під-
готовлені на еміграції колишнім першим головою національного уряду України, ко-
лишнім Головою Директорії УНР В. Винниченком і деякими його однодумцями із за-
рубіжних українських комуністичних партій і груп проти тодішнього керівника укра-
їнського державного проводу й Головного Отамана українських військ С. Петлюри.
Відібравши матеріали, зредагував і написав до них передмову відомий україн-
ський поет, діяч боротьбистської партії (УКП(б)), члени якої після саморозпуску в
березні 1920 р. влилися до КП(б)У, Василь Блакитний (Елланський). Того ж року
брошура вийшла й у Відні. Не вдаючись до аналізу змісту збірника, якостей статей,
 
Наші Друзі: Новини Львова