Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 16 червня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

У нашому садку

Переглядів: 4059
Додано: 26.11.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/bichko/h52dh.html
<
1
>
У НАШОМУ САДКУ


На великому пустирі, що за парканом дитсадка, раптом стало людно і гомінливо. Звідкись приїхали юнаки і дівчата: покопали ямки, а потім почали садити в них молоді деревця. А навколо походжав високий сухорлявий чоловік, щось наказував, обмацував гілочки і гладив стовбурці дерев, наче то були не рослини, а живі діти.

Скоро юнаки і дівчата поїхали і більш не вертались, а високий чоловік приходив щодня до дерев. Біля кожного деревця він порався цілими годинами. Через деякий час вихованці дитсадка уже були знайомі з цим чоловіком. Це був садівник, і звали його Іван Васильович.

Іван Васильович виявився неговіркою і похмурою людиною. На всі запитання дітей він відповідав: — «А ви як думаєте?»

Правда, він сказав, що тут посаджено яблуні і що скоро на них виростуть великі червонобокі яблука. Проте час минав, а яблук щось не видно було. Не подобалось дітям також і те, що садівник часто гострим ножем обрізав гілки на деревах.

— Їм же боляче! — вигукувала гостроноса Маринка.

— Зараз кров потече, нащо ви ріжете? — втручався задерикуватий Васько, хоч і добре знав, що у дерев не буває крові.

Але Іван Васильович не слухався дітлахів і робив своє діло.

Так минули весна, літо і осінь. Пройшла і зима. По весні до де рев знову завітав Іван Васильович, знову обкопував стовбурці, знову обрізав гілки, посипав їх якимсь порошком і обприскував якоюсь рідиною. А яблук усе не було. Ні влітку, ні восени.

Надійшла ще одна весна. Частина вихованців дитсадка уже ходила до школи. А ті, що були тепер у старшій групі, говорили молодшим:

— Іван Васильович знову ріже деревця. Це, певне, тому на них так довго і яблук нема.

І справді. Прийшло знову літо і знову осінь, а яблук усе не було.

Тепер уже діти насмішкувато запитували Івана Васильовича:

— Ну, де ж ваші яблука?

— Почекайте, скоро будуть! — відповідав садівник. Та ніхто вже не вірив цим обіцянкам.

Наступної весни Іван Васильович до саду не повернувся. Говорили, що він пішов на пенсію і поїхав до своєї родини в Крим.

Замість Івана Васильовича садівником став Микола Семенович, ще зовсім не старий, веселий і завзятий чоловік.

У дитсадку із тих, хто пам'ятав першу весну, коли садили ці дерева, лишилось уже небагато. Маринка і Васько уже добре підросли і теж збирались наступної осені до школи. Але про нездійснені обіцянки Івана Васильовича, про його «операції» знали усі вихованці, звичайно, від старших.

З приходом Миколи Семеновича дерева рясно зацвіли, а трохи пізніше на гілочках уже можна було вздріти невеличкі зелені кульки. Ті кульки все більшали і на кінець літа стали справді красивими червонобокими яблуками.

Коли Микола Семенович частував дітей тими яблуками, Маринка не втерпіла і сказала:

— От бачите, Іван Васильович тільки обіцяв кожне літо, а Микола Семенович як прийшов — одразу і яблука з'явилися.

А Васько додав:

— Іван Васильович тільки псував дерева, все різав їх та обливав. Як добре, що його тут більш немає. Спасибі Миколі Семеновичу!

Але Миколу Семенович заперечив ці слова:

— Нічого у світі не відбувається швидко. Для того щоб вродилися яблука, треба довго доглядати і викохувати дерева. Ви даремно мене хвалите. Я тільки зірвав готові плоди з гілок. А виростив їх Іван Васильович. Йому ви й повинні дякувати. Обрізав він гілки для того, щоб швидше росли інші, на яких і зав'язались оці ось яблука.

І дітям стало шкода Івана Васильовича. Вони зрозуміли, що сердились на нього і ображали його даремно.

Того ж дня вони довідались про адресу старого садівника і надіслали йому доброго зворушливого листа, а сад почали називати «нашим».

 
Наші Друзі: Новини Львова