Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Тематики > Гумор

Спів польового цвіркуна

Переглядів: 37375
Додано: 06.10.2007 Додав: Ursus  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
“Кожен день людина плете сіть вічності. Кожен день становить один вузлик. Ти можеш про
це не думати, але настане день рибалки і залежатиме він також від того, що сплетеш сьогодні”.

БАЧИТИ БОГА
Одного разу могутній король скликав усіх чаклунів, мудреців та жерців свого королівства, жадаючи, аби вони показали йому Бога. їм загрожувала найстрашніша кара, якщо не потрафлять цього зробити. Бідолахи у відчаї рвали на голові волосся, не знаючи, що діяти. Тоді з’явився один пастух, який пустив вістку, що може дати собі раду з цим завданням.
Його відразу представили королю. Пастух вивів короля на терасу.
— Подивись на сонце! — сказав він.
За якусь хвилину король затулив очі і вигукнув:
— Ти що, хочеш, аби я осліп? О Господи!
— Сонце — це лише малесенька частинка Творця, — відповів йому тоді пастух, — ба навіть не одна іскра Його сяєва... Як же ти можеш сподіватися, що твої очі уздрять Його самого?
Щодня учень ставив одне і те саме питання:
— Як мені знайти Бога?
I щоденно отримував від свого учителя ту саму таємничу відповідь:
— Ти повинен цього хотіти.
— Але ж я прагну Його усім своїм серцем. Чому ж не знаходжу?
Якось учитель разом із учнем купалися в ріці. Раптом учитель вхопив хлопця за голову і занурив його цілого у воду і досить довго не відпускав. Бідолаха у цей час тільки розпачливо борсався, намагаючись вивільнитися.
Наступного дня учитель спитав:
— Чому ж бо ти так сіпався, коли я тримав тебе під водою?
— Бо мені страшенно бракувало повітря.
— От коли тобі буде дарована благодать так само відчувати потребу у Господеві — неодмінно знайдеш Його.

ПОСТАНОВИ
Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.
“Коли побачу когось, хто потопає, — писав хлопчина, — то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу”.
За якийсь час він почув голос мами:
— Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і купи хліба.
— Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? — з докором поспитав син.
Скільки уже було таких “хотів би” у нашому духовному житті...
Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: “Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше — це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: ”Хай живе мир!“ — і ведемо війну. Повторюємо: ”Геть наркотики!“ — і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: ”Ні — тероризму!“ — і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?
Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!”
Зроби щось, хай навіть маленьке.

ПРИГОДА З ЇЖАКАМИ
Якось улітку сімейство їжаків поселилося у лісі. Погода стояла чудова, було гаряче і їжаки цілий день гралися у затінку дерев або пустували на полях поблизу лісу, бавилися у хованки поміж квітів, ловили мушок, аби підживитися, а коли приходила ніч, засинали на купках моху поблизько нірок. Та ось одного дня вони побачили, що листя з дерев уже опадає. Наближалася осінь! Листки падали і падали. Їжаки бавилися, ганяючись за ними. Тим часом ночі ставали щораз зимніші і їжаки спали, вкриваючись сухим листям. Холод наступав із кожним днем. Часом на річці вже місцями можна було побачити лід. Невдовзі сніг присипав опале листя. Їжаки тремтіли від холоду цілісінькими днями, а й уночі не могли стулити ока, так було зимно.
Увечері вирішили притулитися одне до одного, щоби зігрітися, але у ту ж мить розбіглися на всі боки: голками лише зранили собі носики і лапки. Знову несміливо наблизилися одне до одного, та на цей раз покололи писочки. Ще і ще збігалися вони докупки, і кожен раз історія повторювалася.
Їм конче треба було знайти спосіб, аби бути близько одне до одного: птахи грілися, тулячись докупи, так само робили кролики й чинші звірята.
Відтак вони делікатно, поволі, кожного вечора наближалися одне до одного, аби зігрітися, але не поколотися. Вони дотримувалися стількох заходів безпеки. Нарешті відшукали відповідний спосіб.
Пориви вітру вже їм не заважали. Тепер вони могли спати усі разом і в теплі.
Чи не здається тобі, що мали б існувати так само “Десять заповідей сердечності”? Вони могли 6 виглядати приблизно так:
Позаяк сердечність можлива, не існує жодної причини, аби обходитися без неї.
Щодня бодай трохи розмовляйте одне з одним.
Безнастанно намагайтеся ставати ліпшими.
Поважайте себе.
Виявляйте співчуття до інших.
Будьте увічливими. Любов не припускається поганих манер.
Відкривайте у людях добрі і гарні риси, навіть тоді, коли вони роблять усе, аби це приховати.
Не бійтеся розходжень і сварок: лише мертві г байдужі ніколи не входять у суперечку.
Не дозволяйте, аби вами оволодівали роздратування і щоденна суєта.
Усміхайтеся! Це підтримує працю серця й оберігає перед прикрощами.

КРИНИЦЯ
В одному мусульманському селі у Ливані кілька осіб прийняли хрещення. Перед ними відразу зачинилися двері спільноти. Охрещені чоловіки більше не могли проходжуватися на майдані, аби разом з іншими курити тютюн та вести розмову. Жінки не могли разом з іншими брати воду з криниці. Відтак християни були змушені викопати для себе нову криницю.
Та ось у селі геть висохло джерело. Християни відразу запросили односельчан приходити і брати воду з їхньої криниці.
Ба більше, на своїх будинках вони почепили таблички з написами: “Тут мешкають християни”.
Кожен знав, що в такому домі йому завше подадуть руку допомоги.
Нарешті, всі ви будьте однієї думки, співчутливі, братолюбні, милосердні, смиренні. Не платіть злом за зло чи лайкою за лайку, а навпаки, благословляйте, бо ви на те покликані, щоб успадкувати благословення. [...] Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію.
(Перше послання апостола Петра, 3, 8-15)

МИША
Якось одна чемна і добре вихована мишка, що мала симпатичний домашній вигляд, відчайдушно тікаючи від кота, опинилася у пивниці багатої вілли. Там було зовсім темно і мишка впала до якоїсь дивної калюжі. Це був добрий коньяк, що витік через попсутий отвір дубової бочки. Мишка несміливо лизнула дивну рідину. Смак їй сподобався. Це було щось міцне та запашне і гріло горло, мов вогонь.
Коли вона “випила” цілу калюжу, то нараз випросталася, вдарила себе лапками у груди, скорчила грізну міну і заволала: “I де той кіт?”
Дуже багато людей у нашому часі мають хіба що мишачу відвагу.

ПІД ПІЧЧЮ
Молодим людям, які приходили до нього вперше, раббі Бунам розповідав історію вчителя Езекії, сина Єкеля, що з Кракова.
По багатьох роках тяжкої праці (що, проте, зовсім не порушило його віри в Бога), йому приснився сон, ніби він мусить податися до Праги, аби там, під мостом, що провадить до королівського палацу, шукати скарб. Коли той сон повторився утретє, Езекія рушив у дорогу і пішо добрався до Праги. Але міст охоронявся денно і нічно, отож Езекія не міг здобутися на відвагу розпочати пошуки скарбу у вказаному місці.
Проте він щоранку приходив до моста і ходив коло нього аж до вечора. Врешті капітан сторожі, помітивши його мандрівки, наблизився до нього і приязно поспитав, чи той не загубив бува чогось тут або, може, на когось чекає. Езекія оповів тоді йому свій сон, що привів його аж сюди, у такий далекий край.
Капітан зайшовся сміхом:
— I ти, горопахо, повірив у сон і прийшов сюди пішака? Ох! Далеко ж ти зайдеш, коли так віритимеш у сни. Уяви собі, що якби я вірив у сни, то так само мав би пертися зараз аж до Кракова, до хати якогось жида Езекїї, сина Єкеля, аби шукати скарбу під його піччю! Езекія, син Єкеля. Ось, уявляю собі, як я іду і перевертаю всі будинки у місті, де половина жидів має ім’я Езекія, а друга половина Єкель!
Капітан засміявся знову.
Езекія ґречно попрощався з ним і рушив назад додому. Коли повернувся, одразу взявся шукати під піччю і — знайшов там скарб. Відкопав його, подякував Господеві і збудував у своєму місті синагогу.
Рабини охоче розповідають про одного вчителя, який ще за життя зажив великої слави. Кажуть, що сам Бог якось звертався до нього за порадою.
— Хочу побавитися в хованки з людством. Я питав уже ангелів, де найліпше сховатися. Дехто твердить, що найбільше для цього надаються глибини океанів. Інші ж кажуть, що вершина найвищої гори. Ще інші — що зворотний бік місяця або далека зоря, бо їх не видно із землі. А ти, що ти на це скажеш?
Учитель відповів:
— Сховайся, Господи, у серці людськім. Це буде останнє місце, про яке вони подумають.

МОВЧАННЯ
Один чоловік прийшов до монаха пустельника. Він спитав його:
— Чого вчить тебе це життя у мовчанні? Монах, Ідо саме набирав води з криниці, відповів своєму гостеві:
— Подивись на дно цієї криниці. Що ти бачиш? Чоловік зазирнув до колодязя.
— Нічого не бачу, — відповів. Якийсь час монах стояв непорушно, а тоді знову звернувся до гостя:
— Подивись тепер! Що бачиш у колодязі? Чоловік глянув і сказав:
— Зараз бачу себе, своє відображення у воді. Монах пояснив:
— Коли я занурив відро, по воді пішли хвилі. А зараз вода спокійна. Подібним є і результат мовчання: людина знаходить себе саму.
“Коли я не можу дати собі раду зі собою, сідаю біля своєї бабці, яка часто плете щось спицями... Моя бабця пахне лавандою, п дихання повільне, спокійне. Час від часу вона піднімає очі й усміхається. Але звичайно вона просто плете і... дихає... Мені тоді здається, що заколисує мене...”
(Амеля, 14 років)
Сьогодні знайди собі спокійний куточок і дозволь, аби тебе заколисала тиша.

ПРИЯТЕЛІ I ВЕДМІДЬ
Двоє приятелів ішли якось дорогою, що вела через темний небезпечний ліс. Раптом із хащів, із грізним риком, перед ними вискочив величезний ведмідь. Один із хлопців, перелякавшись, одразу видряпався на дерево і сховався поміж гілками. Другому не вдалося накивати п’ятами. Побачивши, що утекти від дикого звіра неможливо, він упав на землю і вдав зі себе мертвого. Хлопець — бо знав, що ведмеді не їдять мертвеччини.
Ведмідь наблизився до нього, понюхав, відтак заревів і спробував писком перекинути. Бідолаха з усіх сил затримував подих. Ведмідь і справді вирішив, що той мертвий, та й відійшов.
Другий приятель, побачивши, що ведмідь зник у хащах, зліз із дерева і спитав друга:
— I що тобі шепотів ведмідь на вухо?
— Він сказав мені, аби я більше не рушав у дорогу з приятелями, які, замість допомогти у небезпеці, дають драла.
Любов вимагає забути про себе, вимагає довіри, що сяє, але не осліплює, вимагає цілковитої самовіддачі. Доведеться заплатити за всі невимовлені слова, за знехтувані почуття, за безсонні ночі.
Треба буде врешті здати собі справу з наших страхів і нашої скупості, що роблять неможливим справжнє почуття, із засліплення г пихи, що не дають нам злетіти.
Треба буде усвідомити собі усі наші нездійснені жести, наші сльози, які ми мовчки ковтали, любов, якою ми нікого не зігріли, наші невиконані обіцянки і наш утрачений час.

СПІВПРАЦЯ
На сходах чоловік і дружина моцувалися з тяжкою комодою. Це побачив брат дружини.
— Я вам допоможу, — сказав. I вхопився за другий бік комоди.
За кілька хвилин ніхто уже не мав сили зрушити комоду навіть на сантиметр, отож усі троє зупинилися відпочити на якусь хвилину.
— Але ж важко було піднімати ту комоду! — вимовив швагер.
Чоловік із дружиною вибухнули сміхом:
— Та ж ми хотіли знести її додолу!
Друзі не дивляться одне одному в очі. Вони разом дивляться в одному напрямку.
Пара, що збиралася вступити у шлюб, питала усіх:
— Що нам робити, аби наше кохання тривало завжди?
Учитель відповів:
— Разом любіть інших.

СКЛАДАНКА
Якось, коли дружини не було вдома, відомий торговець мусив залишитись пильнувати своїх пустотливих дітей. Він саме мав щось залагодити, щось доволі важливе, але двоє шибеників не давали йому спокою ані на хвильку.
Він намагався вигадати якусь забаву, аби зайняти дітей бодай на хвилю. Отож батько вирізав зі старої книги мапу світу, на якій країни були позначені різними кольорами, потяв на дрібненькі шматочки і дав дітям, аби ті склали її заново. Він гадав, що це займе їм щонайменше кілька годин.
Проте через п’ятнадцять хвилин діти прийшли до нього уже з акуратно складеною мапою.
— Як вам вдалося так швидко дати собі раду? — спитав здивовано батько.
— Це було легко, — відповів старший. — На звороті зображено людську постать. Ми звернули на це увагу, ну а мапа світу склалася сама собою.
Один мудрий чоловік не раз казав:
“У молодості я був революціонером, і всі мої молитви до Бога звучали приблизно так: ”Господи, дай мені сили, щоби змінити світ!“ Коли я сягнув зрілого віку і здав собі справу, що ось минула вже половина мого життя, а я так нічого й не досягнув, то змінив свою молитву: ”Господи, допоможи змінити тих, що мене оточують, — просив я. — Мою родину, моїх приятелів — і буду задоволений“.
Та зараз, коли я вже старий і мої дні вже добігають кінця, починаю розуміти, який з мене дурень. Тепер моєю єдиною молитвою є прохання: ”Господи, даруй мені благодать змінити себе самого“. Якби я так молився від початку, то не змарнував би свого життя”.
Якби кожен думав про те, щоб змінити самого себе, то цілий світ став би ліпшим.
 
Наші Друзі: Новини Львова