Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Тематики > Гумор

Спів польового цвіркуна

Переглядів: 37376
Додано: 06.10.2007 Додав: Ursus  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Не маю і стовбура, — проказало дерево, — не можеш уже вилазити по ньому.
— Я занадто змучена, аби спинатися по деревах, — відказала дитина.
— Турбуюся, — зітхнуло дерево, — бо хочу тобі щось дати, але не маю що. Зараз я хіба лишень стара колода. Мені так прикро...
— Тепер мені треба дуже мало, — відповіла дитина. — Я потребую лише спокійного пристановища, аби сісти і відпочити. Відчуваю-бо таку втому...
— Якщо так, — сказало дерево, випроставшись, наскільки це було можливо, — то стара колода саме те, що треба. Можеш сісти на ній і спочити. Підійди ближче, моя дитино, сядь собі і спочинь.
Дитина так і зробила.
А дерево було безмежно щасливе.
(Шел Зільверштайн)

Нині ввечері сядь у якомусь спокійному куточку і допоможи своєму серцю подякувати усім “деревам” твого життя.

ЗВІТ ДЛЯ ОРЛА
Орел, король над усіма птахами, віддавна чув про незвичайний талант солов’я. Як добрий володар, він прагнув переконатися, правду кажуть чи ні. Аби пересвідчитись, послав на перевірку двох своїх урядників: павича і жайворонка. Вони мали оцінити красу і спів соловейка.
Посланці виконали свою місію і повернулися до орла.
Павич звітував перший:
— Соловейко має таке невиразне і скромне пір’ячко, що аж смішно. Це так мене розчарувало, що я не звернув щонайменшої уваги на його спів.
А жайворонок оповів:
— Голос солов’я так мене захопив, що я забув бодай оком кинути на його убрання.
У купе сидів лише старий священик. Він відмовляв церковне правило. На одній зі станцій увійшов молодик, доволі неохайний на вигляд. Хлопець мав довге волосся, джинси були страшенно брудні, а черевики стоптані. 3 кишені у нього стирчала газета — світська і явно антицерковного спрямування.
Отець звів на молодика довгий виразний погляд, сповнений осуду.
Хлопець сів і відкрив свою газету. За якийсь час підняв голову і спитав:
— Перепрошую, отче, а що таке диспепсія? “Ось слушна нагода, аби виголосити йому проповідь”, — подумав священик і голосно вимовив:
— Диспепсія — це страшна хвороба, що вражає тих, які живуть неправильно, не складаючи планів на день, не мають ідеалів, піддаються різним поганим звичкам і не пам’ятають про те, що існує Хтось, Хто все бачить і прийде колись судити нас.
Хлопець слухав усе це зацікавлено, але водночас із певним острахом.
— Ах! — сказав він нарешті. — Тут написано, що папа страждає на диспепсію.
Кожен зауважує в інших те, що хоче в них зауважити. Часто наші думки так нас поглинають, що зовсім не чуємо ближнього.
“Не варто здійснювати розтин пташки, аби знайти джерело її співу. Варто зробити розтин власного вуха”.
(Йосиф Бродський)

МАЙЖЕ НІЧОГО
— Скажи мені, скільки важить сніжинка? — запитала синиця голуба.
— Майже нічого, — відповів голуб. Тоді синиця розповіла йому таку історію:
— Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку.
Їх упало 3.751.952.
Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, - гілка зламалася...
Оповівши це, синиця відлетіла.
Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:
— Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у світі запанував мир?
Подумай, а може, бракує тільки тебе?

ЧОВЕН
Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінгу на березі озера, вирішили переплисти човном на другий берег, аби посидіти в тамтешній кнайпі.
Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок.
Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнайпи, проте їм таки вдалося зайняти місця у човні, аби рушити у зворотній бік.
Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітнілі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав:
— Чи не здається тобі, що в цій годині ми дав-но вже мали б добратися до тамтого берега?
— Це очевидно! — погодився інший. — А може, все ж таки, ми занадто слабо веслували?
Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину.
Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули відчепити грубий канат, яким ізвечора прив’язали свого човна до причалу.
Один чоловік, який уважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому, однак, вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:
— Боже, спаси мене!
У відповідь ~ цілковита тиша. Чоловік закричав знову:
— Спаси мене, Боже!
I тоді згори почувся голос:
— Усі так кажуть, коли опиняються у біді.
— Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повідатиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! — обіцяв бідолаха у відчаї.
— Гаразд. То відпусти галузку, — мовив Господь.
— Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!

ПОБЛИЗЬКО ВОГНЮ
Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:
— Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і навчаєш нас іти шляхом істини. Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Твоєю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси... Хочу щиро поставити перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів! Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.
— Послухай, — мовив Він, — оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище. Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя. Та ось одному з них, у якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов. Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко. Його поліно спершу ще світило і гріло. Але невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і зовсім згас. Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод. Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє поліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів. Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум’ям. Чоловік знову сів разом з іншими. Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя.
Усміхнувшись, Ісус повів далі:
— Той, хто належить до Мене, перебуває по-близько до вогню, разом з моїми приятелями. Я прийшов і приніс вогонь на землю і дуже прагну, аби він пломенів.
Церква е гарантією того, що людина перебуває близько до вогню.

КЛОУН
До кабінету відомого психіатра якось увійшов чоловік, на перший погляд цілком урівноважений, поважний зі себе й елегантний. Та за кілька хвилин розмови лікар переконався, що відвідувач перебуває у полоні глибокої депресії і безпросвітного гнітючого смутку.
Лікар розпочав дуже докладне обстеження і під кінець розмови спитав свого нового пацієнта:
— А чому б Вам сьогодні увечері не піти до цирку, що саме приїхав до нашого міста? У виставі бере участь знаменитий клоун, який уже розсмішив та розвеселив пів світу. Всі про нього кажуть, що він надзвичайно талановитий. Це неодмінно розважить Вас, ось побачите.
При цих словах пацієнт зі сльозами вимовив:
— Та ж я і є той клоун.
“Одне питання не дає мені спокою: як відчути, коли маю відіграти свою роль? А коли справді можу бути собою? Я вдаю, бо часто не маю сили, щоб бути такою, якою я є... Почасти тому, що це могло би комусь не сподобатися. Не знаю, може, це пересторога, яку відчувають усі... може, іншим також не хотілося б завжди виглядати спритнішими та сильнішими, ніж вони є насправді...”
Квітка, 14 років
Сьогодні нарешті розпружся, відкинь страх і сором та будь лише собою.

ЛАЗУРОВИЙ ҐРОТ
Був собі чоловік, простий і бідний. Увечері, після цілоденної важкої праці, повертав додому змучений і з поганим настроєм. Він із заздрістю дивився на людей, що їхали в автомобілях, сиділи за столиками у кав’ярнях.
— Добре їм, — буркотів собі під ніс, стоячи у переповненому трамваї. — Не знають, що то є клопоти... Для них лишень троянди. Якби ж то їм довелося нести мій хрест!
Бог завжди дуже терпеливо вислуховував нарікання чоловіка. Та одного дня Господь примостився просто перед дверима його дому.
— А, то Ти, Боже, — вимовив чоловік, коли Його побачив. — Лишень не намагайся мене розчулити. Сам-бо добре знаєш, який важкий хрест поклав на мої плечі.
Сьогодні чоловік відчував іще більшу образу, ніж звичайно.
Бог усміхнувся до нього, і той усміх був сповнений доброти.
— Ходи зі Мною. Дам тобі змогу вибрати інший хрест, — промовив Він.
Цієї ж миті чоловік опинився у величезному лазуровому гроті. Там було повно хрестів: малих і великих, оздоблених коштовним камінням і геть убогих, рівних і перехняблених.
— Це людські хрести, — сказав Бог. — Вибери собі який хочеш.
Чоловік покинув свого хреста в куті і, потираючи руки, взявся вибирати.
Спершу він спробував було взяти хрест, що був дуже легенький, але той виявився занадто довгий і дуже незручний. Тоді повісив собі на шию хрест єпископський, але він був страшенно важкий через надмір відповідальності і посвяти. Інший, гладенький і гарний на вигляд, як тільки опинився на плечах чоловіка, став його колоти, наче у ньому було не знати скільки цвяхів. Далі чоловік ухопив якийсь блискучий хрест із чистого срібла, але в тій же хвилині відчув, як його охопили страшна самотність і спустошення. Негайно відклав того хреста. Так він пробував ще багато разів, але кожен хрест був йому чимось незручний.
Нарешті у темному кутку знайшовся невеликий хрест, трохи вже понищений від ужитку. Цей не був ані занадто тяжкий, ані занадто незручний. Здавалося, що зроблений якраз для нього. Чоловік із тріумфальним виглядом узяв його собі на рамена.
— Я беру оцей! — вигукнув і вийшов із гроту.
Бог глянув на нього зі зворушенням. I тільки тоді чоловік здав собі справу, що взяв свій старий хрест, який покинув при вході.

“Як ніч над ранок, так і життя стає щораз ясніше тією мірою, якою його проживаємо, і причина кожної речі прояснюється”.
(Ріхтер)

ДВОЄ ДРУЗІБ
Старший називався Франк і мав 20 років. Молодшого звали Тед і йому було 18. Разом вони проводили багато часу. І’х дружба сягала ще молодших класів школи. Разом вони прийняли рішення піти до війська. Перед виїздом з дому склали присягу перед собою і перед родинами, що берегтимуть одне одного.
Їм пощастило і вони опинилися в одному батальйоні. А далі їх послали воювати. Це була страшна війна, що точилася посеред розпечених пісків пустелі. Якийсь час Франк і Тед перебували в обозі. Та ось одного вечора надійшов наказ здійснити рейд на ворожу територію. Вояки, під пекельним вогнем супротивника, ішли вперед цілу ніч. Зранку добралися до якогось села. Проте Теда не було. Франк кинувся його шукати, аж напіткав прізвище друга у списку пропалих безвісти. Франк підійшов до командира із проханням дозволити йому рушити на пошуки.
— Це надзвичайно небезпечно, — сказав командир. — Я уже й так втратив твого друга, а ти хочеш, аби позбувся й тебе? Там іде страшна стрілянина.
Проте Франк, попри все, подався шукати Теда. Минуло кілька годин, заки він знайшов його. Тед був смертельно поранений. Франк обережно узяв його на плечі. Але тут зненацька пролунав постріл. 3 останніх сил Франкові таки вдалося донести друга до табору.
— Чи ж варто було вмирати, аби рятувати вбитого? — спитав командир.
— Так, — прошепотів Франк. — Перед смертю Тед вимовив: “Я знав, що ти прийдеш”.
Саме це й скажемо Богові у таку годину: “Я знав, Господи, що Ти прийдеш!”

РИБОЛОВНА СІТЬ
Фйорд, здавалося, розчинився у глибокій тиші арктичної ночі. Вода легенько хлюпотіла об берег. Рибалка Ганс у своєму теплому домі, що пахнув деревом, лагодив сіті, готуючись до наступного риболовецького сезону. Він сидів сам під коминком. Його кохана дружина Інгрід спочивала на маленькому цвинтарищі побіля церкви...
Раптом до хати увірвався радісний сміх. Відчинилися двері і на порозі з’явилася його люба донечка Ґуендаліна. Вона тримала за руку молодшого братика Еріка.
— Гуендаліно, у тебе зараз канікули. Може, сядеш отут на моє місце і візьмешся за сіть, бо незабаром новий сезон, а я тим часом піду направлю човен.
— Добре, татку!
Минали години. Ґуендаліна наполегливо працювала, очко за очком, вузлик за вузликом. Так спливали дні за днями. Шнур був вузлуватий, шорсткий. Руки боліли. Подружки гукали у двері:
— Ґуендаліно, ходи бавитися з нами! Очка ставали щораз більші, вузли щораз вільніші, а плетиво щораз слабше.
Настала весна. На фйорд упали перші сонячні промені. Розпочалася риболовля. Пишаючись працею своєї любої доні, рибак Ганс спакував нову сіть на старий вірний човен.
— Ходи зі мною, Еріку, на нашу першу рибалку.
Хлопчик зрадів і швидко стрибнув у човен. Човен зловив хвилю і поплив на глибочінь. Сіть опустилася у зеленаво-блакитні води. Ерік плескав у долоні, коли бачив, як сріблясті рибини запливали у сіть.
— Гарний улов! Допоможи-но витягнути сіть, синку!
Ерік тягнув, тягнув з усіх сил. Але тягар переважив й Ерік упав у воду якраз у саму сіть.
“Нічого, — думав Ганс-рибак, швидко втягуючи сіть до човна. — Моя сіть міцна! Це моя люба Ґуендаліна сплела її своїми руками. Зараз витягну Еріка разом із рибою”
Сіть вийшла з води напрочуд легка. Посередині була велика діра. Погано позатягувані вузли порозв’язувалися, очка порозпускалися. А малий Ерік спочивав на дні фйорду.
— Ох! Якби ж я кожне очко плела з любов’ю! — плакала Ґуендаліна.
“Кожен день людина плете сіть вічності. Кожен день становить один вузлик. Ти можеш про
 
Наші Друзі: Новини Львова