Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Тематики > Гумор

Спів польового цвіркуна

Переглядів: 37377
Додано: 06.10.2007 Додав: Ursus  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
А я нахмурив брови і сказав:
— Випрям спину!
Усе знову почалося ввечері, коли я повернувся з роботи. Ти саме бавився, колінкуючи по землі. Побачивши дірки у твоїх шкарпетках, я вичитав тебе при твоїх друзях і наказав негайно іти додому. “Шкарпетки коштують гроші, — сказав я, — якби ти сам їх купував, то знав би, як їх шанувати”.
А пам’ятаєш, як несміливо ти увійшов до зали? Ти не міг підвести очей, ти боявся мене після того, як я влаштував тобі “виховний момент” перед друзями. Я зиркнув на тебе поверх газети, невдоволений твоїм невчасним вторгненням, — і ти зупинився у дверях, не знаючи, що робити далі. — Чого тобі? — спитав я суворо. Ти нічого не відповів. Ти підбіг до мене, закинув рученята мені за шию і поцілував мене, міцно-міцно обнявши, з любов’ю, якою Бог обдарував твоє маленьке серце і яка, навіть коли не знаходить взаємності, ніколи не в’яне. Потім ти пішов до своєї кімнати, неквапно дрібцюючи по сходах. I тоді, сину, коли газета вислизнула з моїх рук на підлогу, мене пройняв великий страх. Що зі мною діється? Це вже перетворюється у звичку — вишукувати провини, робити зауваження. Хіба цього заслуговуєш за те, що ти не доросла особа, а мала дитина? Ось про це я думав нинішнього вечора. Оце прийшов до твого ліжка і приклякнув коло тебе, бо відчуваю сором.
Знаю, що це дуже мала винагорода, що тобі важко буде зрозуміти усі ці речі, навіть якби я спробував тобі про них розповісти, коли прокинешся. Але завтра я буду для тебе справжнім батьком. Буду бавитися разом з тобою, буду ділити з тобою усі твої заняття, почуватимусь недобере, коли тобі буде зле, і сміятимусь, коли тобі буде весело. Радше прикушу язика, коли він захоче знову вимовити слова роздратування. Увесь-бо час повторюватиму собі: “Він іще тільки дитина, ще тільки маленький хлопчик!”
Справді, боюся, що досі трактував тебе як дорослого. Тимчасом, коли бачу тебе зараз, сину, як ти спиш, зібгавшись калачиком у своєму ліжечку, розумію, що ти іще дитина. Вчора твоя голівка так беззахисно притулилася була до маминого плеча... Я завжди вимагав від тебе надто багато, надто багато!
Вимагаємо завжди надто багато... від інших.

КОЛИ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ НІЧ?
Один старий рабин якось спитав своїх учнів, як можна точно розпізнати мить, коли закінчується ніч і розпочинається день.
— Можливо, це коли вже чітко можна відрізнити собаку від вівці?
— Ні, — відповів рабин.
— Або коли можна відрізнити фінікове дерево від фігового?
— Ні, — знову відказав рабин.
— То коли ж? — поспитали учні.
— А тоді, коли, вдивляючись ув обличчя будь-якої особи, впізнаватимеш у ній брата чи сестру. До того ж моменту у твоєму серці панує ніч, — пояснив рабин.
“Ми навчилися літати, немов птахи, плавати, мов риби, але не навчилися жити як брати”.
(Мартин Лютер Кінґ)

МАНГЕТЕН
Зала концерну Maximus Inc. була величезна, немов катедра. Вона сяяла і блищала. Концерн володів майже половиною світу, і це відразу впадало в око.
Пан Лідл, президент концерну, сьогодні з’явився на роботі на п’ять хвилин раніше, ніж звичайно. Попереду був великий день: концерн мав узяти під свій контроль пів дюжини банків, сім великих міжнародних промислових галузей, а крім того, ще й заволодіти майже усіма земельними ресурсами однієї африканської країни, що ніяк не могла розквитатися зі своїми боргами.
Пан Лідл просто променився від радощів: усе-бо це результат низки його вправних ходів. Погляд його сталевих очей, що позбавляв спокою та впевнености стількох підлеглих, пересувався по залі і — раптом зупинився на пуцувальнику мештів. Старий мурин, що сидів на ослінчику, мав доволі убогий вигляд. Він послуговувався пошарпаними шматками і геть зужитими щітками. Руки його були перемащені пастою до взуття. Пан Лідл ніколи раніше не бачив тут цього чоловіка. Та оскільки він мав іще п’ять хвилин часу, то підійшов і попросив почистити свої чудові мешти, які коштували аж 650 доларів.
Старий мурин працював дуже вправно. За три хвилини мешти блищали — мило було глянути. Пан Лідл механічно тицьнув йому долара. Але при цьому вони зустрілися поглядом. Очі у старого були глибокі, надзвичайно добрі, але водночас наче з веселими блискітками. А далі сталося неймовірне. Тільки-но пан Лідл підвівся з ослінчика, як відчув: з ним діється щось дивовижне. Мешти “вистрелили”, немов ракети, виносячи пана Лідла із зали. Двоє портьє вражено спостерігали, як їхній шеф кулею вилетів на вулицю, а далі рвонув з місця, немов якийсь маратонець із Нового Йорку.
Маратон пана Лідла і справді виглядав дуже дивно. Мешти занесли його до бідного хлопчини, у якого не було ніг. Хлопчина просив милостиню на розі 59 вулиці. Мешти не рушили з місця, аж доки пан президент концерну не виклав перед ним усе, що мав у своєму портмоне. Далі мешти понесли пана Лідла до кварталів бідноти. (Досі пан Лідл навіть не здавав собі справи, що такі існують.) Там йому відкрились очі на сльози, самотність, хвороби і фізичні страждання бідаків, на убогість та занепад...
Минуло ще кілька годин — і пан Лідл уже почувався вкрай виснаженим і зворушеним. Він наче відчував себе кимсь іншим. Наче видобувся з камінної шкаралущі, що полонила була його цілого. Зараз він дивився на людей зовсім іншими очима. Коли день уже хилився до вечора, мешти вчинили із ним ще одну дивовижну штуку: занесли свого господаря до церкви. Останній раз він \ заходив туди ще дитиною. Церква стояла порожня і темна, світила лише одна червона лампадка. ; Пан Лідл нараз пригадав собі той глибокий погляд і ясне світло. Він відчув у собі велике щастя, як ніколи до того, і — раптом усе збагнув.
Далі його мешти знову стали звичайними. Пан Лідл увійшов до голу свого концерну, коли вже геть вечоріло і тут же спитав:
— Чи бачив хтось, куди подівся отой чорношкірий пуцувальник мештів?
— Але ж тут не було ніякого чорного пуцувальника, — відповіли йому.
Зрештою, він і сам про це здогадувався. Ніколи більше не говорив про той трафунок. Та й хто би повірив у те, що Бог був негром і чистив черевики на Мангетені?

ХИТРЕНЬКА МИШКА
Мишка вже було приготувалася вийти зі своєї нірки, коли зауважила кота, що чатував назовні. Вона швиденько подалася назад і... запросила приятеля, аби разом рушити до кошика, наповненого зерном.
— Я, звісно, пішла би й сама, — сказала вона, — але не можу позбавити себе приємності від такого милого товариства.
— Чудово, — відповів приятель. — Я піду з тобою. Гаразд, показуй дорогу.
— Я? — вигукнула здивовано мишка. — Я маю іти перша, коли тут така славна і вправна мишка, як ти? Нізащо. Тільки після тебе...
Приємно здивований такою пошаною, приятель вийшов з нірки перший і, звичайно, тут же потрапив у котячі пазурі. Тільки-но запопавши здобич, кіт віддалився від нірки.
Тепер мишці вже не було чого боятися і вона спокійно рушила до кошика.
Бувають люди, які скидають тобі на голову із п’ятого поверху горщик із квітами, а потім ще й кажуть: “Дозвольте піднести вам у дарунок оцю ружу!”

ЯКБИ Я НАРОДИЛАСЯ ВДРУГЕ
Хтось запитав мене кілька днів тому: якби я могла народитися вдруге, чи захотіла б прожити життя наново? Довго не роздумуючи, я відповіла “ні”. Та згодом трішки замислилась і...
Маючи змогу наново прожити своє життя, я менше говорила б, натомість більше б слухала. Не боялася б запросити до себе на вечерю друзів тільки через те, що на килимі є кілька плям, а оббивка дивану трохи вицвіла.
Я б смакувала крихкі булочки в елегантному салоні і вже зовсім не турбувалася б через сажу, коли горить коминок.
Обов’язково знайшла б час, аби послухати спогади дідуся, який розповідає про роки своєї молодості. Влітку не вимагала би, щоб позачиняли всі вікна в машині, бо я щойно зробила собі завивку.
Я не допустила б, аби свічка у формі ружі так і розплавилась, забута у комірчині, а часто б її запалювала, доки вона б не догоріла до кінця.
Я б лягла собі на луку і перекочувалася б разом з дітьми, зовсім не хвилюючись, що забрудню сукенку.
Набагато менше плакала б і сміялася, дивлячись телевізор, а частіше — спостерігаючи життя.
Більшою мірою ділила б відповідальність зі своїм чоловіком.
Почуваючись погано, лягла б у ліжко, замість бігти з гарячкою на роботу, наче без мене там світ завалиться.
Замість дев’ять місяців поспіль нетерпляче чекати, коли ж нарешті закінчиться моя вагітність, полюбила б кожну її мить, усвідомлюючи, що ця дивовижна дія, яка відбувається у мені, є єдиною можливістю співпрацювати з Богом у здійсненні чуда.

Синові, який прибіг поцілувати мене, не сказала б: “Досить, досить, іди митися, бо вечеря вже готова”.
Частіше казала б “Я люблю тебе”, натомість рідше “Мені прикро”... Та передусім, якби я могла розпочати все спочатку, то цінувала б кожну хвилину... споглядала б її так довго, доки не побачила б, якою вона є насправді... жила б нею... і ніколи б її не віддаляла.
(Ерма Бомбек)
Кожна мить, що нею обдаровує тебе Бог, є величезним скарбом. Не викидай його. Не бігай невпинно у пошуках непевного завтра. “Живи найліпше як можеш, мисли найліпше як умієш, дій найліпше як потрафиш нині. Нинішній день скоро стане завтрашнім, а завтра скоро стане вічністю”.
(А. П. Ґоуті)

ХТО НЕ МОЛИТЬСЯ?
Один селянин, після торговиці, зайшов до ресторану, який полюбляла місцева публіка. У ресторані було повно людей. Селянин знайшов собі місце за столом, де вже сиділи кілька людей, і замовив у кельнера якусь страву. Коли той приніс замовлення, селянин склав долоні і помолився. Його сусіди за столом спостерігали за ним з цікавістю, що була змішана з доброю долею іронії. Один із молодиків запитав:
— Вдома ви так само поводитеся? Справді, всі молитеся?
Селянин, спокійно споживаючи їжу, відповів:
— Та ні, у нас є й такі, що не моляться. Молодик зухвало засміявся:
— Ах, так? Ну і хто не молиться?
— Ну, мої корови, мій осел, мої свині...
Пригадую собі, як одного разу після нічного переходу ми всі заснули на світанні неподалік від лісу. Дервіш, який ішов разом з нами, щось вигукнув і віддалився у бік пустині, ані хвилинки не відпочивши.
Коли настав день, я спитав його:
— Що сталося?
Він відповів:
— Я бачив солов’їв, як вони щебетали на деревах, бачив куріпок у горах, жаб у воді і звірят у лісі. От і подумав собі, що негоже було б, якби усі хвалили Господа, а я спав, не думаючи про Нього.
(Са’ді)

ТИ МЕНЕ КОХАЄШ?
У великому ставі симпатичний пуголовок одружився з рибою. Та ось настав день, коли у нього виросли ноги і, як це звичайно відбувається з пуголовками, він почав поволі перетворюватися у жабу.
Тоді пуголовок мовив рибі:
— Мушу піти за моїм призначенням і жити на землі. Тому й тобі треба б призвичаїтися до нового життя.
— Дорогий мій, — заперечила дружина, — але що я робитиму там зі своїми жабрами і плавниками? Загину!
Пуголовок (властиво, вже майже жаба) зітхнув:
— Кохаєш мене чи ні?
— Звичайно, кохаю, — зітхнула рибка.
— То підеш зі мною, правда ж? — підсумував пуголовок.
Чоловік і жінка сиділи разом біля вікна і дивилися на весняний городець. Вони сиділи близенько одне до одного. Жінка мовила:
— Я кохаю тебе. Ти гарний, 6агатий і вдягаєшся зі смаком. А чоловік відповів:
— I я кохаю тебе. Ти як чарівний сон, ти мов щось занадто цінне, аби тримати в руці... ти пісня моєї мрії.
На ці слова жінка, розгнівана, відвернулася від вікна і вигукнула:
— Облиш мене, прошу тебе. Я не фантазія, не щось, що з’являється тобі у снах. Я жінка і хочу, аби ти прагнув мене як дружину, як матір наших дітей, яких колись народимо.
Вони розійшлися.
Чоловік ствердив:
— Отак ще один сон розтанув ув імлі. А жінка зітхнула:
— I що мені з чоловіка, який зробив з мене фантазію, мрію?
(Ґібран)

ШЛЯХЕТНЕ ДЕРЕВО
Росло колись дерево. Воно дуже любило маленьку дитину. Дитинка щодня приходила до дерева. Вона збирала його листя, сплітала їх у віночки, а потім бавилася у лісового царя. Дитина видряпувалася по його стовбурі і гойдалася на гілках. Їла плоди з дерева, а потім бавилися з ним у хованки.
Коли дитина бувала стомлена, вона нерідко засинала у тіні дерева, а листя співало їй колискову.
Дитина любила дерево усім своїм маленьким серцем.
I дерево було щасливе.
Але час спливав, а дитина підростала. I тепер, коли дитина була вже велика, дерево часто відчувало самотність.
Якогось дня дитина прийшла відвідати дерево, а воно попросило:
— Підійди до мене, моя дитино, вилізь на стовбур і зроби собі гойдалку з мого гілляччя. Іж мої плоди, забавляйся у моєму затінку і будь щаслива.
— Я вже завелика, аби лазити по деревах і бавитися, — відповіла дитина. — Хочу мати гроші. Чи можеш мені їх дати?
— Мені так прикро, — мовило дерево. — Я не маю грошей. Маю лишень листя і плоди. Збери ж мої плоди і продай їх у місті. Так отримаєш гроші і будеш щаслива.
Дитина вилізла на дерево, позривала всі до одного плоди і пішла геть.
Дерево було щасливе.
Проте дитина довго-довго не поверталася... I дереву ставало щораз сумніше.
Якогось дня дитина повернулася. Дерево затремтіло від радості і сказало:
— Підійди сюди, моя дитино, вилізь на мене, зроби собі гойдалку з мого гілляччя і будь щаслива.
— Я дуже зайнята і не маю часу здиратися по деревах, — відказала дитина. — Хочу мати дім, який би мене охороняв. Хочу мати дружину і дітей, отже маю потребу і в житлі. Чи можеш дати мені дім?
— Я не маю дому, — промовило дерево. — Моїм домом є ліс. Але ти можеш пообтинати мої гілки і збудувати собі з них дім. I тоді будеш щаслива.
Дитина пообтинала геть усі гілки і забрала їх зі собою, аби збудувати собі дім. А дерево було щасливе.
Довгий час дитина не навідувалася. Коли знову з’явилася, дерево було сповнене щастя і ледве могло говорити.
— Підійди ближче, моя дитино, — прошепотіло воно. — Підійди і побався.
— Я вже надто стара і надто сумна, аби бавитися, — сказала дитина. — Хочу мати човна, аби втекти звідси світ за очі. Чи можеш дати мені човна?
— Зрубай мій стовбур і зроби собі з нього човна, — мовило дерево. — Зможеш відплисти звідси і бути щасливою.
Дитина негайно стяла стовбур і витесала собі з нього човна, аби на ньому втекти. Дерево було щасливе... але не зовсім.
Пройшло немало часу, заки дитина знову повернулася.
— Мені так шкода, моя дитино, — вимовило дерево, — але я більше нічого не можу тобі дати... У мене більше немає плодів.
— Мої зуби застарі, аби їсти плоди, — сказала дитина.
— Не маю вже й гілляччя, — зітхнуло дерево, — не можеш погойдатися на ньому.
— Я занадто стара, аби гойдатися на гілляччі, — відповіла дитина.
— Не маю і стовбура, — проказало дерево, — не можеш уже вилазити по ньому.
 
Наші Друзі: Новини Львова