Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 листопада 2017 року

Видно шляхи полтавські

Переглядів: 205708
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Произведение украинского советского писателя посвящено Ивану Петровичу
Котляревскому (1769 — 1838) — первому классику новой украинской литературы,
автору прославленных «Энеиды», «Наталки Полтавки», «Солдата-чародея». На большом
фактическом материале писатель показывает жизненный путь великого полтавца.

Книга перша
ПРОБУДЖЕННЯ ГРОЗИ
1
Час служби давно скінчився, великий дзвін Успенського собору покликав до
вечерні, а він змушений сидіти невідомо для чого. Таке повторюється майже
щоднини. Ось і сьогодні: можна б піти, але ні — столоначальникові бажано
затриматись, а тому сиди й ти, пане протоколісте, хоч уся чиновна братія і
підканцеляристи розбіглись, тільки-но годинник у приймальні керуючого пробив
п'яту. А що зміниш? Втік би теж, але куди?
А тому терпи, раб божий Іване, син Котляревського Петра, в минулому теж
канцеляриста місцевого магістрату. Терпи й чекай на свій час: а може, таки
зажевріє і твій вогник, засвітить і тобі надії промінь.
З усього судячи, папір, що ти виконав, — опис наслідків так званої справи про
заворушення в Турбаях, кожна буквочка якого виписана з особливим старанням,
немислимо каліграфічне, що й дивитись тоскно, ще не проглянуто — отже, не дійшла
черга. А можна — звичайно ж, можна — проглянути оний папір і в понеділок, і
навіть пізніше, і нічогісінько б не сталось. Полтава лишилась би на своєму
місці, як ось стоїть вона многі літа, незважаючи на те, що її не раз плюндрували
завойовники. Але піди скажи — Новожилов до коми присікається, навмисне змусить
перебілити папір від початку до кінця.
Більш ніж дивні звички у цього підстаркуватого, з невиразними очима чиновника,
що невідомо звідки завіявся в Полтаву, влаштувався в Новоросійську канцелярію на
посаду столоначальника. Але стіну лобом не проб'єш, бо, як кажуть жартівники,
проб'єш одну стіну — за нею інша є. Керуючий приймає з доповідями лише
Новожилова — інших він і не знає. Можливо, через те Новожилов і канцеляристів
майже не помічає, а говорити — і поготів, ткне пальцем у папір — розумій;
«Виконати». І — кругом руш.
Проте бувають і винятки, і здебільшого в тих випадках, коли Новожилов знаходить
у папері слово, що звучить, як на його думку, незвично. Тоді винуватця
викликають до кабінету, і Новожилов, не піднімаючи очей, кидає папір під ноги:
«Звольте, мосьпане, переробити!» Думай, що хочеш, крути собі голову, яке слово
викликало невимовний гнів начальства. Згодом канцеляристи з місцевих
семінаристів, що не скінчили курсу, — кмітливі й відмінні грамотії, — почали
розуміти, що до чого, і самі виправляли свої помилки, а декотрі... навмисне
повторювали їх. І знову їх викликали до кабінету і наказували негайно виправити
й «надалі не допускати такого непотребства».
Траплялось переписувати деякі папери й Котляревському...
Сьогодні ж довше чомусь, ніж будь-коли, доводилося чекати, коли-то дійде черга і
Новожилов прогляне його теку.
Кілька разів підходив до високих дверей, але нічого не міг почути: здавалось, у
кабінеті було порожньо, мертво, ніби й не сидів там Новожилов, не читав паперів
Міклашевського, а той не стояв перед ним і не давав пояснень. Чому ж вони
затримуються?..
А надворі нині хороше. Здається, ніколи ще не було такої осені. Вона забарвила в
різні кольори вулиці й завулки, сади й палісадники, все підгір'я до самого
Хрестовоздвиженського монастиря. З багрянцем змагається пурпур, з червоним
пурпуром — блідо-зелені й салатні кольори. Не всі сади ще прибрані, ще
красуються у них пізні яблука, і Полтава наскрізь пропахла ними. Після
вчорашнього дощику дерев'яні тротуари на головних вулицях встигли підсохнути, і,
звичайно ж, полтавські модниці з панських господ не загаялись скористатись
нагодою, щоб прогулятись і показати обнови: люстринові кунтуші, червоні чобітки
з оторочкою, недавно введені в моду головні убори — кораблики. Саме в ті години
на вулицях з'являлись і молоді офіцерики карабінерного полку, що франтували в
новеньких мундирах.
Цієї ж години, а можливо, трохи пізніше, коли загонять корів, що повернуться з
пасовиська, на Мазурівці й Панянці зберуться й дівчата-міщанки, услід за ними
налетять парубки — прикажчики, писарчуки, візники, синки посполитих, а вже там
не знати звідки з'явиться і троїста музика — скрипка, бубон та басоль, і підуть
танці, а потім танцюристи в піснях душу розважать. Погледіти б, послухати, а
може, насмілившись, і самому закрутитись у невиновно запальній грі, від якої дух
захоплює?
Але що зробиш — не велено, значить, сиди як проклятий, гортай остогидлі папери.
Оці вже папери, не приведи господи! Їх незліченна кількість, і найжахливіше те,
що чим старанніше і швидше виконуєш їх, тим їх стає більше, густим потоком
пливуть і пливуть вони — чи ж довго недосвідченому і захлинутися?
Вхідні й вихідні, доповідні, пояснення, довідки, відношення і цифри, від яких
недовго втратити смак до всякого роду паперів.
А стиль! Наскрізь фальшивий, лицемірний. «Милостивий пане, прийміть запевнення у
вічній до вас відданості...» Хто ж цьому повірить? Той, хто підписав цей папір,
відчуває щось зовсім протилежне, а клянеться у «вічній відданості». Але спробуй
напиши звичайною людською мовою — тебе не зрозуміють. Новожилов з саркастичною
посмішкою поверне: «Звольте перебілити, мосьпане. Виправте...» Ось і строчи за
формою, по канону, встановленому раз і назавжди. Старайся, виводь літеру до
літери, і тоді, якщо тебе не покинуло занадто непостійне божество на ймення
фортуна, якщо начальство як-небудь випадково зверне на тебе свою ласкаву увагу,
то, можливо, літ отак через п'ять-шість бути тобі старшим протоколістом або
ким-небудь подібним. А прослизне фортуна повз тебе, не зверне уваги — терпи:
така, видно, братику, твоя доля. Начальство не поспішає — і тобі нема чого
підганяти час.
Майже три роки він служить. Чи не прийшов час подумати й про майбутнє? Чи не
краще було б закінчити семінарію і одержати парафію? А потім привести в дім
попівну із сусіднього села, придбати собі господарство, відгодовувати гусей та
індиків — і забути свої мрії? Кревні, святі, про які не знає поки що жодна
людина на всьому білому світі. Ні, краще не жити. Тож нема чого й жаліти, що
пішов з останнього курсу семінарії. Одного тільки жаль: не може часто, коли
заманеться, як бувало раніше, зустрічатися з учителем своїм — отцем Іоанном.
Розмови з ним прагне душа, слово його освіжає, легше дихати, коли поговориш.
Отець Іоанн радить читати більше. Звісно, він читає, був би час. Хто тільки не
побував на його столі? Великі греки й безсмертні римляни. А скільки росіян:
Антіох Кантемір, Княжнін, Ломоносов, Херасков, Тредіакорський, найновіші
часописи, що видаються нині у Санкт-Петербурзі. Ось зовсім недавно в «Детском
чтении» познайомився з оригінальною повістю «Євген і Юлія» невідомого досі
Миколи Карамзіна, а ще раніше з трагедією Вільяма Шекспіра «Юлій Цезар» у
блискучому перекладі того ж Карамзіна. Яка широта думок, який стиль! Читав,
перечитував і не міг осягнути, що ж то за сила, яка таїться в слові...
А оце якось отець Іоанн розповідав предивну історію, що сталася з п'єсою
Капніста «Ябедник»[1]. На покаа мирові, на осуд виставив автор нинішні суди й
людців судейських. Зрозуміло, дорогу п'єсі на сцену перепинили, але про неї,
виявляється, говорили, багато хто знав її зміст і передавав його з уст в уста.
— Звідки, отче, відомості оці?
— Люди, сину, — усміхнувся отець Іоанн, погладжуючи бороду, — ходять по землі й
носять за собою не токмо прах її... Гостив у мене недавно брат мій названий,
товариш по Харківському колегіуму Михайло Ковалинський — імені не забудь! Разом
з ним ми мали щастя слухати лекції вчителя нашого Григорія Савича Сковороди...
Так ось, Михайло і розповів мені історію з п'єсою Капніста. До речі, Капніст —
земляк наш, з Обухівки, що під Миргородом... Де Михайло чув сіє — не відаю. Зело
повчальна доля, сину мій, мужів літератури, істинних творів бентежного духу
людського...
Хотілося розповісти про щойно прочитану книжку. Але кому? Товаришам по службі?
Хто ж тебе зрозуміє? Котляревський звертався до записів. У ті ж зошити вписував
і пісню, і думу, і примовку, почуту від людей. У ярмаркові дні особливо багато
записів з'являлося.
Мабуть, це лишилося з дитинства, коли, бувало, ще й на світ не зазоріє,
підхоплювався з постелі, швиденько збирався, не пив, не їв і, мов на велике
свято, виряджався на цілий день у ярмарковий гамір і штовханину.
Тому й тепер, як колись у дитинстві, у захваті від усього баченого й чутого,
 
Наші Друзі: Новини Львова