Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 22 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58322
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її
на леваді, як вона сиділа й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою ні за
що: хтось з хазяйських дітей побив лампадку біля богів, а хазяйка звернула на
неї. Левантина плакала й нарікала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими
словами і пригорнув до себе. Вона вже не пручалась і незчулася, як він став її
цілувати, і вона його цілувала... плакала, й цілувала, і звала братиком і милим,
і рідненьким... і їй так гарно-гарно стало... і вона забула Стручиху з качалкою
і все забула... сиділа з ним обнявшися і розмовляла... і ззиралася з ним очима
при місячному сяєві...
З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха і
поводилася з ним так, як звичайно дівчата на селі з своїми женихами поводяться.
І як звичайно на селі бувало, він став ходити до неї ночувати в повітку, і вони
так любо розмовляли довгими ночами. І їй здавалося, мов того Романа, що так
негарно займав її спершу, вже й не було. Він був такий, як і всі сільські
парубки, поводився з нею чесно, по правді. І дедалі вона його дужче та дужче
кохала.
А Роман, вертаючись від Левантини з повітки додому, раз по раз думав: «Доки ж
воно так буде?» Його розпоганеній городянським життям удачі вже докучало чесне
кохання, озивалася його звіряча природа...
А бідна дівчина того нічого не знала, не розуміла, віддала йому всю свою душу і
не помічала, що вона вже надійшла аж на край страшної безодні: ще раз ступни
тією стежкою далі наперед — і враз зникне земля, і, скрикнувши страшно, як птиця
підстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повітря, обриваючи тіло
об гостре каміння... і падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в
її житті скелю, та й ляже на дно безодні вже бездушним покаліченим трупом...
Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. І синам звелів не займати. З
Зіньком це легко було, бо удався лагідної вдачі та й сам так думав, як і батько.
Але Денис лютував страшенно: він, такий невсипущий хазяїн, працював до кривавого
поту, відпочину ніколи не знав і не знає, а цей дармоїд, це ледащо буде
переводити добро, надбане його, Денисовою, працею, дурно їстиме хліб, зароблений
його руками! Та вже хоч би їв мовчки, а то ще й величається, ще й несеться! Де ж
таки це видано? Як це можна терпіти?!
Денис цього не розумів і сперечався з батьком та з матір'ю. Він був з тих селян,
що поза господарством нічого не бачать, а всю свою силу, всі свої думки й
почування віддають одному — аби придбати більше, аби стати заможним хазяїном.
Працюючи тяжко, не жаліючи ні себе, ні своїх, вони не розуміють ні інших думок,
ні інших поривань, опріч тих, якими самі живуть. Через те Денисові Зінько
здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякі інші, не хазяйські,
справи. А вже тих, що стають їм на їх тяжкій дорозі, перешкоджають їм своїм
недбальством, ледарством досягати більшого,— таких людей вони ненавидять як
найгірших злочинців і лиходіїв. Проти таких людей озивається криком кожна крапля
їх трудівницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тіла. І в їх
немає тоді жалю...
Але батько заборонив займати Романа,— сам хотів з ним, як прийде той час,
говорити. Денис досі звик слухатися батька, то скорився й цього разу, хоч серце
в його й кипіло, і він так поглядав на Романа, що той і без слів добре розумів,
яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало бачились, але проміж
їх уже зростала сліпа зненависть, поки ще німа, але дожидала тільки часу, щоб
виявитися, вибухнути. І той час пристиг.
Одного разу Роман, проспавши після безсонної ночі з Левантиною трохи не до обід,
увійшов у кату і саме натрапив на батька з Денисом.
— А що, Романе, як же твоя служба? — попитав батько.
— Прийде колись і служба! — відказав нехотя Роман.
— Чи вона прийде, чи ні, те ще хто його зна,— не вдержав язика Денис,— а поки
виходить так, що ти собі паном діло живеш, а ми на тебе робимо.
— Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!
— Не кажи дурниць, Романе! — озвався знову батько.— Адже інші салдати роблять
мужичу роботу — он і Петро, і Карпенко, і Гриценко,— а тобі ж чом не можна?
— Коли роблять, то й хай собі роблять, а я не можу.
— Еч! — не втерпів знову Денис.— Пан! благородний!.. Вони не можуть мужицької
роботи робити: біленькі ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панів!
— Денисе, цить! — сказав батько.— Я буду говорити.
Але було вже пізно.
— Ти мені не указ! — визвірився Роман на Дениса.— Можеш ти знать понятіє,
необразована ти мужва!
Денис зовсім скипів. Побілів, зірвався з лави, стиснув кулаки і сказав,
задихаючися зозла:
— Тату, виженіть його з хати, а то я його зараз битиму!
— Ти смієш мене бить? — скрикнув Роман і кинувся до Дениса.
— Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? — спиняв їх батько. Мати скрикнула,
а бiлява Денисова Домаха так і заніміла, стоячи біля полу.
Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним білі як крейда,
постискавши кулаки, важко дихаючи.
—— Ти смієш мене бить? — казав тремтячи Роман.— Ти, негодяй, хам!
— Я — негодяй? Ах ти падло салдатське! — скрикнув Денис, але в цю мить Романів
кулак ударив його по обличчю і припинив йому слова.
Денис скрикнув дико, як поранений звір, і кинувся на Романа. Але той, здоровий,
одгодований, не знесилений на праці, в один мент збив його додолу під себе і
придавив йому коліном груди.
Жінки заголосили, діти закричали і вчепились за матір, батько кинувся відтягати
Романа, але нічого не міг ізробити: розсатанівши, той ухопив брата за горло, а
Денис силкувався відірвати його руку від своєї шиї.
В цю мить увійшов у хату Зінько. Побачивши лихо, кинувся він до Романа і
штовхнув йоґо з усієї сили. З несподіванки той упав набік, і Зінько відтяг його
далі.
— Романе! Що ти робиш? Чи тобі й бога не страшно? — скрикнув він.
Роман зірвався на ноги і стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же
знову кинутися на Дениса.
— Нехай не в язне!..— хрипко, крізь зуби сказав він.
Денис, стогнучи, встав і сів на лаві. Домаха припала до нього, голосячи. Роман
плюнув і пішов з хати.
Ішов вулицею і сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там
добре були на службі! Звісно, він службу не по волі кинув, хоч і ховався з цим
на селі. Він справді служив «при палаті», хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби
швейцаром, то нічого б і не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром
таки (випивши був), а той і пожалівся на його, ще й виказав, як він одного разу
піймав Романа, що той продавав казенні дрова. Тоді йому Роман дав карбованця,
дак він мовчав, а тепер виказав. Велика сторін, як продав який оберемок дров! А
сам швейцар хіба того не робив? Тільки що ховатися добре вмів! Звісно, як
прогнали Романа, то вже після цього важко було в городі знайти службу, та все ж
легше, ніж тут. А. тепер он як тут жити!
Роман побачив перед себе монополію, зайшов туди і купив пляшку горілки. Тоді
пішов до жидка. У лавці горілки не можна було пити, дак зараз біля лавки жидок
мав хатку і пускав туди людей,— так, ніби своїх гостей, а за те мав од кожної
випитої пляшки плату. Навіть сам бігав по горілку. Роман прийшов туди і
зустрівся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа,
як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тоді писар послав
по другу. Роман жалівся на батька й на братів.
— Чудний ти, Романе Пилиповичу! — відказав йому писар.— Як отак тобі колотиться
з їми, то нехай тебе батько відділить, та й годі. Тоді як хотітимеш, так і
житимеш.
Романові ця думка сподобалася. Боявся тільки, що батько не послухається. Але
писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.
Роман повернувся додому вже пізно ввечері п'яний і з заміром зараз же вимагати,
щоб батько його відділив. Але, підійшовши до хати, побачив, що там уже погашено
світло. Поторгав за двері,— засунені. Вилаявся і пішов спати в повітку.
Другого дня вранці ввійшов у хату, як там була вся сім'я. Ні на кого не
глянувши, сів на лаві і сидів який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всі
мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може,
покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нічого — ждав, поки сам
озветься.
 
Наші Друзі: Новини Львова