Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58508
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Того, што харошінька! — І він хотів обняти її за стан, але вона випручалася.—
Как тібя звуть?
— Левантиною...
— Харашо! — І таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одіпхнула його,
вирвалась і, покинувши й відра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.
«Еч, яка прудка! — подумав Роман.— Моторна! А ловка дівчонка,— треба б
заходиться коло неї!»
Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по відра. Не верталась. Пішов
додому в свою клуню.
Туди ж тим часом прийшов спати Зінько.
— Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.
— Не спиться какось.
— От мені часом не спиться. Усе думки обнімають та й спати на дають.
— Думки? — сказав Романа і Зінькові на мить здалося, немов сказав, трохи
глузуючи: —Што за думки?
— Та всякі... От учора я все думав, як його так ізробити, щоб усім людяні добре
на світі жилося? А то от хоч би сказати про землю... Такого народу намножилося і
дедалі то все більше й більше людей на світі стає... Людей більшає, а землі не
більшає... Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалі — все скрутніше, все скрутніше
буде... і так колись ізробиться, що не ставатиме людям того, що земля може
зародити... Що ж тоді робити людям? Хоч з голоду гинь!
— Вот штука! — відказав Роман.— Не станить тут чого єсть — прикажуть
переселяться на другое место, та й шабаш!
— Та я ж кажу: а як і на Другому місці так буде? По всій землі так. Що тоді
буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах,
Романе, то ти це повинен знати.
— В каких там книжках? — одказав Роман.— Вот будуть іщо такії книги печатать!
Про ето начальство само знаєть, как і што.
— Ні,— не згодився Зінько,— от я читав одну книгу про чужі краї, так у їй...
— А, пустяк вніманія! — перепинив його Роман.— Лучче давай спать!
Він одвернувся, мов хоче спати. Він був малописьменний, книжок не читав, хіба
часом анекдоти про Балакірева. Тепер він бачив, що Зінько за нього більше
письменний і щось знає таке, Що Роман його не знає, і йому стало ніяково. А
Зінькові здалося, що Роман менше знає, ніж спершу він, Зінько, думав про його.
Другого дня вранці батько зайшов у клуню, збудив Зінька й Романа і звелів обом
іти на тік молотити. Зінько зараз устав і пішов, а Роман довго ще огинався. Йому
зовсім не хотілося молотити, трохи навіть сором було до чорної роботи братися.
Що це батько собі дума? Що він буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не
піти оце, та й годі!
Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком і пішов на тік. Сонце
ледве починало визирати з-за обрію, було росяно й холодно і Роман аж тремтів. На
току вже були батько й брати.
— А що, брате, холодно? — озвався Денис.— У вас там по городах тепер іще сплять.
Та дарма! Як ціпком попоммохаєш, то так угрієшся, що й потом тебе вмиє.
Роман нiчого не вiдказав, узяв цiп i став ближче до Зiнька. Ударило чотири цiпи:
три смiло й важко, один яоксь не до ладу. Роман зосiм одвик од цiєї роботи. Вiн
не потрапляв у лад, замiсто щоб уцiлити бичем, бив у снiп кiнцем цiплина, а бич
завертався вгору i заскакував назад. Він розсердився й гупнув з усiєї сили. Бич
одірвався, відскочдв і вдарив Романа по руці дуже боляче. Роман кинув ціпилно й
лайнувся.
— Еге, синку,— озвався батько,— та я бачу, що тобі треба довго привчатися, щоб
iзнову добрим молотником стати.
— На чорта я буду привчаться? — визвiрився сердитий Роман.— Разлі ви думаєте, що
я буду гупать тут iз вами по остюках цепом?
— А хіба ж ти думаєш, що хліб сам буде робитися, сам і в рот кластиметься?
— I без етого дурацкого дєла сит буду!
— Ану як?
— Разлі я сібє служби не знайду? Вот пойду в iкономію і прикажчиком поступлю.
— А що ж, добра штука,— відказав спокійно батько.— Аби прийняли.
—Iщо би! Їм образованих людей нужно.
— Та... казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан, клятий, не бере! —
засміявся Денис.
— Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми! — роз-сердився Роман, кинув ціп і пiшов
з току.
Батько з синами ззирнулися, але нiхто нiчого не сказав, i цiпи знову загупали по
повноколосих сопах, далеко озиваючись у свiжому живощому повiтрi веселого,
сонцем осяяного ранку.
Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у
врядника. Там вiн подтрапив на чай, напився його добре, потiм ще посидiли та
побалакали. Романовi хотiлося, щоб його заставлено й обiдати, дак господарi або
не догадались, або не схотiли того. Довелося йти обiдати до дому. Прийшов, як
уже всi пообiдали, i обiдав сам. Мати, щоб йому догодити, зарiзала й зварила
курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з не ї нiчого. Поп ївши, зараз подавсь
içíîâу з дому.
Почув, що сьогоднi тiлькi прийшов до Гриценкiв їх солдат, дак i повiявся туди.
Вiн з ним не в одному полку був, та те дарма: солдат, то вже одинаково, що й
товариш.
Гриценки були вбогі люди і не закликали бесіди так, як Сиваші, але і в їх були
гості: двоє-троє родичів. Білявий поганенький солдатик сидів за столом радий
такий, що аж сяє, і розпитував про хазяйство, про родичів, про товаришів,
бажаючи знати все, що сталося на селі, відколи його не було дома. Романа
посадили за стіл, шанували...
Вернувся Роман додому аж увечері і ліг зараз спати. Другого дня пішов зранку,
поблукав по гаях до обід і прийшов додому так, щоб ізнов обідати самому. Вже
кінчав обідати,— ввійшов батько з току:
— А де, Романе, був? Чи не в їкономії?
— Де був, там був! Поспіємо ще з їкономією... Современно все зробиться.— Та й
вийшов з хати.
— А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком? — запитався Пилип у жінки, як
Роман вийшов.
— А що ж там робити? — відказала Параска питанням, мов не розуміючи, бо це
справа її мазунчика була.
— Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?
— Оце ще що вигадай! Дитина тільки приїхала, натомилася,— і відпочити не дасть.
Оклигає, то й до роботи візьметься.
— Ні, каже, що не хоче братися, а буде в їкономію прикажчиком поступати.
— А може ж, і поступить! Він же в нас образований.
— Треба там таких!
— Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як
почнеш гримати, то тільки сварка зчиниться.
— Добре, я перечасую, помовчу трохи,— побачимо, які з його люди будуть.
І батько справді замовк і не казав Романові нічого.
III
Три дні минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.
— Нащо? — спитав батько.
— А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов — витратился. І папирос нє за
што купить!
— Ге, хлопче! Як ми будемо на панські цигарки гроші переводити, то скоро в нас
і хазяйства не стане,— відказав батько.—Нема в мене грошей.
Роман грюкнув дверима та й подався на село. Він гнівався на батька й на братів
страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розуміють, як повинні поводиться з
образованим чоловіком. Але він те знав добре, що як батько затнеться, то вже з
ним нічого не зробиш. Грошей він не дасть.
Треба справді піти в їкономію: а може, пощастить. їкономія була велика, і людей
там служило багато. Роман зараз же пішов у контору до вправителя.
— А що скажеш? — спитався той. і Роман почав виясняти, що служив на службі і
хотів би мати якусь пристойнішу, ніж проста хліборобська, роботу.
— Яку ж то роботу? — попитав управитель.
— Хотів би прикажчиком.
— Еге, не треба нам прикажчиків, бо всі є. Та й хіба ж ти знаєш хазяйство? Був у
салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! — І вправи-тель
 
Наші Друзі: Новини Львова