Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58509
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Полем затупотіло три пари моторних ніг, а слідом за втікачами, видираючися з яру
нагору, кинувся гурт селян.
VI
Стручисі не спалося. То думки всякі розганяли сон, то блохи напосідалися. Вона
крутилася по полу, штовхала чоловіка, сердячись, що він так спить, аж хропе. Уже
вона передумала й те, скільки в їх хліба на цей рік буде, і скільки полотна
витчеться з того прядива, що натіпала, і догадувалася, яке теля приведе її
влюблениця Лиска. Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою
Юхимихою, і вона жаліла, що не встигла усього їй виказати... Саме на цьому у
дворі загавкала собака.
«Чого це Шарка гавкає? — подумала Стручиха.— Вона по-дурному ніколи не гавкає».
Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разів на ніч, аби зачула, що десь озвалися
собаки, та Стручисі кортіло збудити чоловіка, і вона почала штовхати його в бік:
— Мусію! Мусію!.. Чи ти чуєш?
Мусій нічого не чув і через те не озивався. Це вже зовсім розсердило Стручиху.
Вона торсонула його так, що мусив почути.
— Одчепись, Охріме, не займай мене! — пробубонів спросоння Струк.
— Який я тобі Охрім? Уставай, бісова сонюго! Чи не чуєш хіба, як Шарка гавкає? —
І вона так його стусонула в ребра, що він аж схопився.
— Га? шо? шо там таке?
— Шарка гавкає.
— Шо?
— Шарка гавкає, я тобі кажу.
— Гавкає, кажеш?
— Аж заливається.
— Добра собака!.. Нехай же гавкає, спасибі їй!.. І впав сонний.
— Це мені лихо, а не чоловік! Тільки б спав, а нема того, щоб свого добра
доглянути! Це не хазяїн, а якась колода, якась сплюга опівнічна!.. Та його й
ломакою не зведеш, як розіспиться!..
А Шарка тим часом гавкала дужче, і Стручиха вже й справді починала цікавитися
нею. Не діждавшися Мусія, вона, як була боса й роздягнена, так і вискочила з
хати.
У дворі не було нікого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще дужче і побігла до
перелазу на тік. Стручиха й собі за нею. Шарка зіп'ялася на перелаз і гавкала
туди.
Стручиха зазирнула на тік. І там нікого. Скирти хліба чорніли серед току, як і
попереду, за їми клуня витикалася своїм верхом. І відразу Стручисі здалося, що
там з-за скиртів, коло клуні, чи що, блиснув якийсь огник... Сірник, може, хто
засвітив абощо...
«Злодії хліб крадуть»,— подумала жінка і прожогом ускочила в хату.
— Уставай, проклятий лежню! Злодії...— Вона вхопила чоловіка за ноги і в один
мент істягла його мало не зовсім з полу. Він ураз прокинувся з такої
несподіванки:
— Тю, дурна! Чого ти?
— Злодії хліб крадуть.
— Ну?! — Він так і похолов.
— Чого став? Біжи швидше!
Вони вискочили вдвох з хати і кинулися до перелазу.
Замісто злодіїв вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було, як він
вибивався з-під стріхи і червоними пасмами біг по солом'яній клуні.
— Рятуйте, люди добрі!.. Пожежа!..— крикнув Струк і кинувся на тік. Але зараз же
заплутався у якийсь хмиз і впав. Устаючи, він чув, як його жінка гукала вже в
Сивашевому дворі: «Рятуйте!» — і грюкала в вікно, аж шибки бряжчали. Потім
побігла вулицею, стукаючи в вікна і кричачи: «Рятуйте!.. Горимо!.. Рятуйте!..»
Струк тим часом підбіг до клуні. Увесь задній ріг її вже горів, палахкаючи
полум'ям та димом. Уже аж підбігши до полум'я, Струк зрозумів, що не може нічого
зробити, бо прибіг з порожніми руками. Метнувся назад по воду. Вхопив у хаті
відро, збудив дочку й наймичку, що спали в сінях.
Тим часом Денис та Зінько, прокинувшися від Стру-чишиного грюкоту й крику,
повискакували з хати. Зирнувши на тік, вони побачили на своїй клуні одсвіт од
Струкової пожежі і подумали спершу, що горить їх власна клуня. Але, надбігши до
половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашів та Струків, що були між
двома клунями, видко було наскрізь од пожежі на току в сусіди. Похапавши відра з
водою, брати кинулись до Струка.
Прибігли на пожежу разом з ним і вихлюпнули на вогонь усі троє по відру води.
Бухнуло вгору димом, але за мить огонь заграв ще дужче, ясно осяваючи тік,
двори, вулицю. Провулком, вулицею й городами вже скрізь збігався народ,
збудившися від Стручишиного лементу. Більша частина бігла з відрами, хто з
сокирою, а хто й з порожніми руками. Почався крик, плач, метушня. Дехто метнувся
по пожарку. Стручиха бігала й- голосила. Струк ходив од чоловіка до чоловіка й
благав:
— Люди добрі, порятуйте! Там же мій хліб!.. І на току хліб! Ми ж у старці
підемо!..
Але що могли зробити ці люди? Бігали, носили відрами воду, хлюпали на вогонь, а
він горів усе дужче. Суха солома, як порох, бралася враз огнем, скоро він до неї
доторкався. Пожарки все не було.
Тим часом Денис кинув гасити, бо вже й без нього народу товпилось багато, та й
сіпнув свата Манойла за рукав:
— Треба паліїв шукати. Це неминуче підпал. Горіло так ясно, що скрізь було
видко, як удень. Вони почали дивитися, чи не видко де слідів. Біля самої клуні
вже нічого не можна було розібрати, бо скрізь позатоптували люди. Вони відійшли
трохи далі — Денис до городів наниз, а сват Манойло до садка — і почали
придивлятися.
— Ось! Ось! — крикнув ураз Манойло. Денис підбіг до нього. На сирій від осінньої
вогкості землі виразно витискалися сліди пари городянських чобіт на кривий
копил, з високими корками.
У Дениса й очі засвітились, як він побачив їх. Він побіг додому і приніс ліхтар.
Пильнуючи сліду, пішли за ним аж до перелазу в Струків садок. Зазирнули через
перелаз — слід і там. Денис, поспішаючись, перескочив через перелаз, вони
перейшли увесь Струків садок, тоді Сивашів і нарешті перелізли на Сивашів тік.
Слід ішов через тік наче до воріт, що були з току в провулок, але тоді виразно
завертав до Сивашевої клуні, обходив її кругом і зникав перед ворітьми з неї. У
клуні хліба вже не було, вона була незамкнена, але Денис добре пам'ятав, що він
замісто замка заложив кілок. Тепер кілочок було витягнено,— видко було, що
ворота відчинювано.
— Бачите? — пошепки казав Денис.— Він тут. Хотів утекти ворітьми в провулок, та,
мабуть, або нас з Зіньком на току побачив, або вже люди провулком бігли, дак він
завернувся та сюди й сховався. Я постою тут, а ви біжіть людей кличте!
Манойло побіг, а Денис накинув знову ворота і заложив кілком. Він був цілком
певний, що піймав злодія, і боявся, щоб той, одразу вихопившися, не втік у його
з рук.
Манойло повернувся незабаром, ведучи за собою чоловіка п'ять людей.
— А що? Де? Як? — питалися всі.
— Тут вовчик! Піймався! — казав Денис.— Увіходьте обережно, щоб не вискочив.
Не дуже відчиняючи ворота, всі поввіходили і знову їх зачинили. Тоді почали
обдивлятися скрізь у клуні. Нікого не було видко.
— Шукайте в соломі! — сказав Денис.— Світіть лиш!
Почали розкидати солому, топтатися по ній,— нікого не було.
— Що за знак? — здивувалися люди.— Отже, чи не помилився ти, Денисе?
Але Денис певний був, що не помилився.
— А от ходім туди! — сказав він і повів людей у найдальший куток, де теж лежала
купа соломи. Манойло присвітив, а Денис одкинув верхній шар соломи. Перед
шукачами зачорніла людська спина й голова. Чоловік лежав ниць, урившися в
солому, сховавши обличчя в руки.
— Ану лиш уставай! — крикнув Денис і вдарив невідомого чоботом у бік.
Той здригнувся, але не встав.
— Треба його звести,— сказав Тонконоженко і вдвох із Денисом ухопив чоловіка під
груди, зводячи його на ноги. Невідомий не пручався, але й не вставав, а був
здоровий, і вони вдвох ледве здужали поставити його. Він стояв, але не відтуляв
від обличчя рук.
— Чи ба! Неначе дівка на сватанні, засоромився! — сказав Денис.— Ану-бо
 
Наші Друзі: Новини Львова