Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58505
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Глянув — і Денис одразу зрозумів, за що Гостроглядом його прозвано: такий у
нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.
— А, здорові, дядьки! Що скажете?
— До вашої милості,— гості вклонилися.
— Сідайте та кажіть!.. Хоч я...— припинився і так пильно на обох поглянув,— і
знаю, чого ви прийшли, та все ж кажіть.
Посідали. Тонконоженко почав розказувати. Гост-рогляд слухав мовчки, іноді
тільки покивуючи головою, мов потакуючи.
Вислухав, подумав...
— Посидьте тут, а я піду подивлюсь. Пішов з хати. Дожидаються куми, і кожна
хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й
не йде.
Рипнули двері, Денис із кумом здригнулися. Увійшов знахар, сів мовчки за стіл,
подумав...
— Так-так-так... Одна конячка була гніда, з лисиною на лобі?
— Вона! — скрикнув Тонконоженко.
— На передніх ногах мички білі?
— Їй-бо, вона! — Терешко аж зірвався на ноги: не міг висидіти.
А знахар спокійно та байдужно казав далі:
— А другий кінь вороний, добрий кінь.
— Ой, добрий! — вигукнув бідолашний хазяїн доброго коня.
— Так... Знаю, де твої коні. Можна знайти.
— Дядьку! Будьте милосердні! Скажіть — де! Я вже вам не пожалію!..— прохав
Тонконоженко, стурбований надією побачити знову свої коні.
— Та що ж...— байдужно, не поспішаючись, одказав знахар,— можна й сказати... аби
було за що.
— Та я хоч і зараз ладен... Кажіть — скільки! — поспішавсь Тонконоженко.
— Двадцять п'ять карбованців положи — матимеш коні.
— Ой, це ж начебто й дорого буде! — зажурився Тонконоженко.
— А коні ще дорожчі. Мабуть, за кожного рублів по сорок дав?
— За одного сорок, а за другого сорок і три.
— Отож бачиш. А тепер ще подорожчали коні, то вже за їх не вісімдесят три взяв
би, а може, й сотню. І я ж не можу дурно робити: воно й мені стоїть. Та про мене
— як знаєш...
Устав і почав знімати з кілочків зілля та розкладати на столі, мов йому вже й
байдуже про Тонконоженкові коні.
Жалко було Терешкові таку силу грошей давати. Та бачив, що інак не поможеться.
Спробував ще поторгу-ватися з Гостроглядом, дак той і не озвався. Довелося
витягати гроші. Не було з собою всіх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох
наскладали, положив їх Тонконоженко на стіл. Знахар мов і не глянув на них.
— Сьогодні в нас п'ятниця...— почав казати,— так, отже, в понеділок, як сонце
зійде, підеш у Чорний яр... Знаєш? Там будуть твої коні стояти, прив'язані до
великого дуба, що росте посеред яру, аж на дні.
— А як не будуть? — несміло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як
гроші пропадуть?..
— Кажу, що будуть, то будуть,— сердито відказав знахар.— А коли не ймеш віри, то
хоч і назад гроші забери,— мені однаково. Тільки вже тоді й коней там не
побачиш.
Тонконоженко злякався й змовк.
— Та нікому й словечком не пробовкнися, аж поки додому коні приведеш. Тоді кому
хоч кажи. А скажеш раніше, то й коней не побачиш, і сам біди не минеш. Чуєш?
І так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженкові мов поза
спиною снігом сипнуло.
Денис спитався:
— А чи не можна б, дядьку, так, щоб і про злодія довідатися — хто він такий є.
— Ге! Чого схотів! Буде й того, що коні знайдуться! — одказав знахар.— Того не
можна. Воно, сказати, можна й те, да тільки тоді вже повік-вічний коней не
побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити,— тільки про
одно.
— Та бог з ним! Мені вже хоч би коні! — махнув рукою Тонконоженко.
Попрощалися й пішли. Жалко було грошей Терешкові, та веселило хоч те, що коні
знайдуться.
Пішли наші додому, а згодом, слідком за ними, подався й Гострогляд. Узявши
палицю, та й пішов полями та гаями зілля збирати. Збираючи зілля, дійшов до
Гапонового хутора: він же був біля дороги з Чорноуса в Диблі.
— А що, клює? — спитав Гапон, увівши гостя в хату.
— Тонконоженкові коні... Ось двадцять і п'ять...— Він розказав про те, як
приходили Терешко з Денисом.— Двадцятка вам, а п'ять рублів мої. Нехай ваші
хлопці виведуть коні у Чорний яр,— так, щоб на понеділок на схід сонця були там
прив'язані до того великого дуба.
— Отож-то й біда мені, що коні вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав
приїхати за ділом, дак я, щоб тихше було, відіслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями
клопіт: один хворий лежить, а другого далеко послав за ділом.
— Шкода... Якби ж я знав, то я б інак якось...
— Ну, та дарма! Мені треба поїхати в город. То перекажу Ярошеві, щоб хто з його
хлопців вивів коні.
— Ото й добре!..
Приятелі розійшлись.
А тим часом Денис усе думав про знахаря. Він не дивувався, що знахар і коні які
вгадав, і все знає,— бо через те ж він і знахар, що може вгадати,— а дивувався,
як це коні у Чорний яр потраплять. Де вони там візьмуться? Хто їх туди приведе?
Може, злодії там коні ховають? Дак ні — незручно... Хіба самі прибіжать? Ні, не
випада, бо казав знахар, що коні будуть прив'язані,— уже ж вони самі не
прив'яжуться. А хто ж їх прив'яже?
Ці думки не давали Денисові спокою. А що, якби?.. А що, якби піти та заховатися
там поміж кущами та й допильнувати — де коні візьмуться? Може, таким робом
викрив би він і коновода. Ото було б добре!
Тільки страшно! А що, як то нечиста сила туди коні приведе? Денис боявся
нечистого, хоч і знав, що від його легко оборонитися хрестом. Та хоч би й не
нечистий, а самі коноводи, то хіба тих не страшно?
Та хіба вже так він і попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й не
побачить ніхто. А то можна вдвох із кумом Терешком піти — охотніше буде. Денис
пішов з цим до кума, але кум ніяк не хотів пристати до нього.
— Ні, вже,— каже,— як знахар сказав, то так і зроблю. А то як не послухаюсь, то
й гроші пропадуть, і коні не вернуться. І ти, куме, не ходи, прошу тебе!
Денис сказав, що не піде, а сам своє думає. Так-сяк суботу перебув, а як прийшла
неділя, то нема йому впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти?
Чи вже таки він маленький, що боїться піти? Що буде, а вже піде!
Уже коли хто коні приводитиме, то цієї ночі — під понеділок. Він піде звечора.
Більше нікому вже він не признавався. Дома сказав, що піде на ніч у Чорноус за
ділом,— вигадав уже там діло. Узяв з собою добру киюру й завидна ще подався з
дому. Поки дійшов до Чорного яру, почало вже трохи смеркатися. Озирнувся, глянув
геть навкруги полем — ніде ні лялечки. Тоді тихо пішов у яр.
З поля Чорний яр здавався просто лісом, а як увійдеш у той ліс, то це байрак
глибокий. Дуби, клени, осики, берести та всякий чагарник густо поросли й
позчіплювалися гіллям. На полі ще було трохи видко, але тут була вже ніч. Денис
ішов помацки, находячи ногами знайому вузеньку стежку, розхиляючи гілля руками,
заплющившися, щоб хоч по очах не хвиськало вітами.
Він знав того дуба, де мали коні стояти, і простував до його. Але поки дійшов,
то добре увесь вид йому подряпало. Нарешті вийшов аж на дно яру,— тут була
невеличка прогайльовинка, а посеред неї той дуб.
Велике старезне дерево, чорніючи своїм могучим стовбуром, розкинувши чепурно
проти стемнілого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло, як і попереду,
самотнє, і ніяких коней біля нього не було.
Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а самого щоб не видко було? Треба
недалечко. Почав роздивлятися й незабаром ізнайшов собі добру місцину поблизу
дуба, в кущах. Звідти видко й дуб, і всю маленьку прогайльовинку. Відкіля б що
не прийшло до дуба — воно Денисових очей не мине.
Положив біля себе кийок і ліг. Хотів закурити, та побоявся: тютюн далеко чуть,
то щоб не сполохати злодія. Терпітиме вже.
Ну, а що він робитиме, як побачить злодія? Біда, що темна ніч. Якби повидному,
 
Наші Друзі: Новини Львова