Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58534
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Вам хочеться багатої собі невістки, а про те не думаєте, що нам усім треба
дбати, щоб Романів гріх спокутувати, занапащену дівчину обрятувати.
— Ніхто її не занапащав! — оступалася за Романа мати.— Сама до його бігала. Коли
набігала, то нехай з тим і панькається, а в моїй хаті не буде її!
— Якби її Роман брав,— озвався батько,— я не то не боронив би йому, а ще й
звелів би. Може, вона мені й не під мислі, та вже коли так сталося, то треба. А
тобі не годиться, гріх!
— Гріх? — сказав Зінько.— Ніякого, тату, гріха тут нема. Гріх покинути
покривджену дівчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду — це
не гріх.
— Авжеж! — розсердився Сиваш.— Ти знаєш! Мудрі такі поробилися, що за батьків
розумніші. Споконвіку гріхом було, а тепер уже в вас добром стало!
— Не все, тату, те правда, що споконвіку правдою серед людей славлено.
— Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-і
перестане. А ти мені те й з думки викинь, бо я того ніколи не попущу!
Зінько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки
мовчати, а самому своєї думки не кидати.
А тим часом у Левантини новий був клопіт: дитина нездужала. Баба Олійничка
казала, що це, мабуть, того, що Левантина тоді впала. Воно до того й підхоже
було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тільки два тижні, й умерла.
Левантина йшла за маленькою труною і плакала гірко. Бо це вже не дівчина була,
що їй дитина світ зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку
самої себе...
Другого дня ввечері Левантина пішла до Струків. Увійшла в хату і несміливо стала
біля порога. Сім'я саме вечеряла, і за столом сиділа нова наймичка. Та Левантина
й сама не хотіла жити в Струків, а за іншим прийшла.
— А, здорова! Чого тобі? — відказала Стручиха не-прихильно на її здоровкання.
— Прийшла вам подякувати за службу, тітко, та щоб ви мені гроші мої віддали.
— Які гроші?
— А за вами ж моїх зароблених шість рублів.
— Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу ціну наймати,
а тепер ще й гроші править! Нема в мене твоїх грошей! Які були, то всі пішли на
дорогу ціну оцій дівці.
То було правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, ніж із
Левантиною, але ж вона не хотіла пам'ятати, що на всьому селі ніхто так дешево
не жив, як у неї Левантина.
— Тітко,— озвалася дівчина,— а бог же бачить!
— Що ти мені тим очі вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами
зазналася! Іди собі, йди відкіля прийшла!
Струк розсердився:
— Що ти справді, стара, вередуєш? Коли дівчина заробила, то віддай! Ну, відверни
там, що переплатила Гапці, а то віддай!
Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованці й віддав
Левантині. Тим і здобріла дівчина замісто шістьох.
«Піду я з цього села! — думала Левантина, вертаючись до баби.— Піду світ за очі!
Тільки тут і є добрих людей, що мати хрещена та Зінько, а то хоч би воно все й
завалилося, опріче церкви божої! Піду, де знайду роботу, то там і стану».
Випрохала собі в волості білета, заплативши за нього два карбованці з своїх
трьох, поклонилася в ноги матері хрещеній, за ласку й поміч дякуючи, та й пішла.
Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небі саме сонце сходило та й сипало
золотим своїм промінням і на хатки біленькі, і на верби кучеряві, і на далекий
темний гай, і на широке поле... І все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане,
набиралося сили, жвавості і озивалося до могучого, без краю високого й без краю
животворчого світила тисячма рухів, голосів, пахощів, кольорів... Мов земля
здригнулася, і заблищали, й заплескали хвилі світового життя...
Тільки в душі в Левантини ніщо не озвалося радісним голосом, ніщо не
прокинулося, опріч іще більшого болю.
Поглянула на село.
— Не зазнала я в тобі щастя-долі, тільки слізоньками стежечки свої зросила.
Нехай ті стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб і
нога моя сюди на ступала більше!
Пішла не озираючись.
V
А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий
і заколот. Зроду-звіку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звісно, що
коли-не-коли і вкрадуть... та й то бувало на степу: хлопці пасуть, не доглянуть,
а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала! Де ж таки! Просто
в двір ідуть, беруть коні — замалим не з-перед очей — та й ведуть. І не можна й
спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дідом-стукачем: провалили голову,
та й уже. Воно дід не вмер, та добре ж, що незручно вдарено. А то й каюк дідові
був би. І то з місяць у лікарні пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися
якось треба. Бо де ж таки! Тільки чоловік зіб'ється, стягнеться на ту конячку
горюшну, а вже її й нема, й нема. Не можна бідолашному в пера вбитися. Он уже в
скількох забрано коні: у Сивашів троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена...
Руйнують, та й годі, прокляті коноводи! Уже й засідали на них, і стерегли — не
пособляється. І не знати хто,— хоч би відав чоловік, де шукати. А то як украли,
то вже й пиши пропало.
Найбільше за всіх клопотався Денис. Та й було чого! Скільки працював, дбав, щоб
збитися на добрі коні: збився, придбав і — от тобі, маєш! В одну ніч — як вода
вмила!.. Після крадіжки він аж плакав з жалю й зо злості. І досі як згадає, то
так серце вогнем і візьметься. А надто ще... одно... Та цього він нікому не
казав, не признавався... сам собі думав до слушного часу.
У голову заходив, міркуючи, що б його зробити.
Нарешті йому таки пощастило.
Після того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було,— аж поки люди
забулися трохи та не так уже коней берегти стали. А вже так після жнив украдено
знову пару добрих коней у Денисового кума Терешка Тонконоженка. Скоро Денис про
халепу дочувся, зараз пішов до нього. Кум такий, як хмара. Почав його Денис
розважати, а далі каже:
— От що, куме! Скільки люди не шукали коней, ніхто досі не знаходив. А ми давай
таке зробимо. Є в Чорноусі знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей
ходить ворожити, як коні або воли пропадуть, то як скаже де, то там і найде
чоловік.
— Та невже? — зрадів Тонконоженко.
— Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходім до його!
— А що ж йому треба нести?
— Грошей. Кажуть, що треба положити скількись там рублів.
Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох із Денисом. Поки
йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще більше, ніж
Тонконоженка: що то скаже знахар?
Увійшли в Чорноус, зараз чоловік воли жене, вони його й питають за Гострогляда.
— А нащо вам? Чи не коні шукаєте?
— Авжеж, не що! — І вони почали йому розказувати про своє лихо і питати, чи може
тут Гострогляд допомогти.
— Такий не може! Як скаже, то як ув око вліпить! Такий знахар, що на всю округу.
Спершу він так помагав людям — од хвороби тощо, а це взявся й за злодіїв
ворожити. Народ до його так плавом і пливе, бо як сказав, що ні, то вже ні, а як
сказав, що буде, то вже в тебе коні дома.
Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до
вподоби було, що в їх у селі та живе такий великий чоловік,— от цілком так, як
город там якийсь хвалиться іноді своїм славетним ученим, чи що. А наші
подорожани залюбки його слухали і з великими надіями підійшли до знахаревої
хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навіть страхом.
Увійшли в хату — знахар мов і не чує їх, і не гляне. Несміливо поставали біля
порога й промовили:
— Здорові були, дядьку!
Знахар ні пари з уст, мов нікого і в хаті нема. Обом гостям стало якось
моторошно. Стояли і несміливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловік іще не
старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчині. Бере зілля і зв'язує
пучечками. Позв'язував усе, що було на столі, зложив докупи. Тоді глянув на їх.
Глянув — і Денис одразу зрозумів, за що Гостроглядом його прозвано: такий у
 
Наші Друзі: Новини Львова