Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58503
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
сказала дівчатам, що хазяйка не пустить. Може б, і пустила, та Левантина й не
питалася.
Вона все дожидала: може, різдвяними святами Роман прийде. Може, досі де службу
добру має, то й прийде з родичами помиритися. Вона позирала через тин до Сивашів
у двір і вбиралася в святий день, думаючи: причепурюся, а може...
Та ні, нема... Минув Новий рік, минуло Водохреще... Уже й не буде...
Пішов не попрощавшися... Невже ж і побачитися не доведеться? А що ж із нею буде?
Сумна та нерадісна збігла зима, не було радісніше й повесні. Сонце з неба
сміється, а в Левантини рясним дощем сльози капають; квітки радісно вітають
життя молоде, а бідолашна своє життя проклинає... Дівчата над річкою веснянок
вигукують, і далеко-далеко несуть їх голос лепетливі хвилі; а безщасній
Левантині не до співу, в неї одна думка — тяжка, пекуча...
Так, вона повинна стати матір'ю.
Матір'ю! Не матір'ю, щасливою своїми дітьми, не дружиною, радісною з свого
чоловіка, хазяйкою у власній хаті!.. Ох, яке це велике, велике щастя! Але не
такою вона буде.
Не пишатися вона буде своєю дитиною перед людьми, а ховатися з нею, очей не
сміючи звести на людей!
Сором!.. Ганьба!..
А за віщо? Невже це такий великий, непрощений гріх? Хіба то не бог ізробив так,
що дівчина стає жінкою, матір'ю? Якби бог хотів, щоб у самих тільки вінчаних
були діти, то він би так і зробив. А то ж не зробив! За що ж люди карають,
глузують, знущаються?
Левантина не могла зрозуміти, не могла найти відповіді на ті питання, тільки
мучилась їми тяжко, мучилась уже самими думками про те лихо, що мало ще прийти,
впасти на неї.
А лихо йшло помалу, не поспішаючись, але не перестаючи наближатися, неминуче,
невблаганне. Бідолашна щодня оглядала, навіть міряла поясом свій стан і плакала,
плакала... Скоро всі вже побачать!..
Вона того не знала, що цікаві давно вже побачили, давно вже плели про неї
всячину. Не знала, аж поки сама почула одного разу. Розмовляло двоє дівчат на
вулиці й не помітили, як вона наблизилась, бо темно було. Вона почула, як Химка
казала:
— Гляди, щоб і з нею не було так, як з Левантиною!
— А що? — попитала Вустя.
— Ото, дурка! Хіба ти не помітила?
— Або ж ні!
— Так змарніла з обличчя, а стан який повний — скоро ходитиме, як та копиця.
Тікала від їх, землі під собою не чуючи, і ридала тяжко, страшно, забившись
головою в солому в тій самій повітці.
Господи! Невже він покинув її? На поталу ворогам, на глум, на ганьбу! Хоч би
розпитати кого про його, хоч би довідатися — де він, що він?
Незабаром на селі почали розказувати, що Романа в городі нема, що він покинув
свій край зовсім, а поїхав на службу в той город, де був солдатом. Сплів хтось,
як звичайно плетуться серед людей усякі неправдиві звістки. А Левантина понила
тому віри.
От тепер вона знає, що покинув, забув. Коли так далеко пішов, то не вернеться.
А може... Може, так трапилось, що тут ніде не міг роботи знайти, мусив податися
аж туди, де його знають і дадуть роботу. Тоді вернеться і візьме Левантину.
Хоч би як безнадійно все стояло, а людина завсігди силкується вдержати в себе
хоч крихтину маленьку надії, тих солодких пахощів зрадливих, що завертають нам
голову, щоб ми не так гостро почували мордування невблаганного, немилосердного
життя.
А час минав. Бачили вже всі Левантинине лихо. Дівчина ховалася від людей, але
від хазяйки не могла сховатися. Уже їй та щодня вичитувала.
Наближались жнива. Левантина повинна була в'язати.
Одного разу ввечері вона пішла в хижку щось узяти. Враз почула гострий страшний
біль, що пронизував увесь живіт і крижі. Так заболіло, що ледве встояла. Але
тільки на мить, бо зараз же й перестало.
Левантина зрозуміла, що починається воно, те, страшне. Хоч вона попереду знала,
що це неминуче, що воно вже наблизилося, але думка, що це буде ось зараз, цього
вечора, що вже почалося, обняла її мов огнем. Не думаючи, не розбираючи, що
робить, Левантина кинулась з хижки, вискочила з двору й побігла аж на другий
кінець села.
Бігла, нічого не тямлячи, не бачачи, серед темряви. І враз почула знову той
біль, ще страшніший, захиталась і впала, не вдержавшися від швидкого бігу. Упала
просто животом на якусь колоду, що лежала під хатою... Мало не зомліла з болю.
На щастя, ніхто її там не побачив. Очутившись, підвелася і попленталась уже
помалу. Сама не думаючи про те, якось забігла вона аж на той куток, де жила
стара баба Олійничка, її хрещена мати. Пізнавши її хату, ввійшла в сіни і не
зважувалася йти далі.
— Хто там? — запитала баба з хати і зараз же відхилила двері.— Левантино!.. Чого
це ти ховаєшся? Левантина вступила в хату і впала бабі до ніг:
— Матіночко-голубочко!..
Новий біль перепинив її слова...
Вночі Левантина породила кволу дочку...
Стручиха довго дожидалася з хижі Левантини і не могла діждатися.
— А вже мені ця проклятуща дівка! Піде та й сидить, бодай ти там каменем сіла!
Ой, піду зажену так, що аж спотикатиметься!
Пішла, але хижка стояла відчинена, а Левантини не було. Стручиха почала гукати,—
не озивається.
— Мабуть, побігла на вулицю! Тільки й справляє побігунці! Бодай тобі ноги
поплутало!
Лягла спати, лютуючи і присягаючись одлатати завтра Левантину так, щоб довго
згадувала. Але і вранці Левантини не було. Сипала тоді прокльонами, мов горохом
з решета:
— А, ідолова байстрюча порода! Саме перед жнивами кинула, сучого виводу дівка!
Бодай ти скрутилася і круг світу пішла, як ти від мене пішла! Щоб тобі руки
покорчило та посудомило, як ти мені роботу кинула!
— Кого це ви так кленете, кумо? — озвалася з вулиці до Стручихи її кума Вівдя.
— А кого ж, як не ту світопоганку Левантину, бодай би її всю болячками взяло?
Покинула мене саме в жнива.
— Еге, вже й не вернеться, кумо! — відказала Вівдя.— Кажуть, у баби Олійнички з
дочкою лежить.
— Та невже? От я ж їй дам!.. І хоч робота аж кричала, а Стручиха так і метнулась
із двору.
— Куди ти, дурна? Куди? — кричав Струк, але не помагало: розпалившися, баба
бігла вулицею як скажена. Струк подивився їй услід, плюнув: — Ну й бісового
заводу!.. З гадючих спинок ізшита!..
А Стручиха тим часом уже була далеко. Вбігла до Олійнички в хату така люта, що
забула й поздоровкатися з господинею. Левантина лежала на полу, біля неї дитина.
Старенька сухорлява бабуся поралась по хаті.
— А, ти тут, голубочко! — зашипіла Стручиха до Левантини.— Бач, як по-панському
вилежуються! Людям жнива, а вони відпочивають, нажирувавшися з паничем, та з
ляльками панькаються? Що ж, панича чи панночку — яку цяцю набігали? Бодай би
воно тобі попухло!
— Ось слухайте, Секлето,— озвалася до неї поважно бабуся.— Ви не кричіть так! Це
вам не своя хата, а чужа. Та й дитини не займайте, бо воно вам нічим не винне.
Воно як янголятко, а ви до нього з нечистим словом. Ось як видужає Левантина,
тоді вже з нею будете говорити. А тепер або сідайте та гомоніть по-людському,
або йдіть собі з богом!
— А бодай би вас усіх лиха година забрала! — крикнула Стручиха і прожогом
кинулася з хати, грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались.
Уже ж і лаяла вона Левантину кожному, з ким стрівалася цими днями! Баби
похитували головами й казали:
— Боже мій, який світ настав! Таке молоде, а таке непоштиве! Як ми були
молоді...
І вони починали хвалитися, які то вони гарні та звичайні були замолоду і як тоді
все добре було, а не так, як тепер, що парубок із дівчиною тільки моргнули одне
на одного — вже й дитину нарядили.
Судили Левантину, глузували з неї, а таких, що жаліли, було мало. Жалів і
 
Наші Друзі: Новини Львова