Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58535
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
доходили до того товариства, що і вкрало коні. Контролю тут, звісно, не могло
бути, але всім коноводам дуже залежало на тому, щоб по змозі все було без
одурювання, і через те ці справи роблено більш-менш чесно. Та коноводи завсігди
знали, скільки за яку коняку можна б узяти, то вже коли грошей приходило менше,
часом сварилися, і це примушувало інших бути обачнішими й чеснішими.
Коноводи, поруч з паліями, були завсігди нашому селянинові найлютішим ворогом,
бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набігає на село, хапає, що зможе, і
знову тікає, так і тії коноводи. Як до вовка не мали селяни ніякого змилування,
ніякого жалю, так не мали вони його до коновода. Аби попали, то вже так його не
пускали. Що там суд! Суд його хоч і засудить на рік чи там скільки в острог, дак
що з того? Вийде злодіяка на волю та й почне мститися на людях, то ще гірше їм
буде, ніж як його суд і не карав. Хіба ж мало такого бувало, що коновод,
одсидівши в острозі, приходив у те село, де його піймано, та й палив його так,
що й зовсім усього рішалися люди? Через те селяни карали такого злодія самі.
Серед коноводів раз у раз оповідано страшні й правдиві пригоди з тими злодіями,
які потрапляли до рук селянам. Піймано одного серед степу, як уночі хотів
забрати коні, та зараз же кийками його і вбито! І так люто бито, що всього на
гамуз потрощено, з людського тіла зроблено страшну купу кісток, м'яса й крові.
Найдено цю купу на полі, довго поліція шукала, хто це зробив і кого це вбито,
але нічого не могла знайти. Знало, хто й кого, багато людей: знали про це
коноводи, але мовчали, щоб самих себе не виявити, знало чимало селян, та хто ж
би з-проміж їх став виказувати?
Але все ж убивати було небезпечно: могла виявитися справа, і тоді винні йшли на
Сибір. Через те коновода карано здебільшого інакше: бито й мордовано так, щоб
уже здоров'я не могло до нього вернутися і він або в тюрмі, або незабаром після
неї попрощався з цим світом і не міг уже більше нікому шкодити. І як тільки не
мордовано безщасних! Одному повикручувано руки й ноги, другого пекли сірниками,
третьому стягли і зв'язали докупи голову з ногами і так покинули лежати всю
ніч... Вигадали ще так бити, що признаків на тілі не було, що бито,— ніхто тоді
й не причепиться. Візьмуть, прив'яжуть чоловіка спиною до дошки, а тоді
піднімуть дошку з ним та й кидають на землю. Піднімають та й кидають — аж поки
вдовольняться. На тілі нема ніякої признаки, що бито, а в катованого коновода
все всередині повідривається. Мало таких, що виживали після того довго.
Громадянство викидало, виригало з-проміж себе людей, що не змогли з їм
поладнати, не змогли знайти собі «чесного» шматка хліба — чи то через нещасливі
обставини особисті, чи через визискування інших, чи через нещастя мати спадщиною
із батьків і дідів нахильність ламати загально додержувані закони власності. А
ці викинуті з звичайного ладу люди мстилися тоді на громадянстві, ставали йому
ворогом і завзято боролися з ним, чим могли. Так саме боролися за право жити,
існувати, як і громадянство.
Такими людьми були й коноводи. Вони нападали на мужика, мужик оборонявся. Щоб
мати з чого жити, вони віднімали в мужика способи до його життя, а мужик однімав
у їх життя чи хоч здоров'я, волю. Це була повсякчасна боротьба, війна часто
кривава, а гірша за звичайну війну тим, що вона ніколи не кінчалася згодою...
Роман також пристав до цієї війни і незабаром зробився у ній воякою. Дужий,
зручний, смілий і нахабний — він подужував скрізь і щасливо вискакував з
небезпеки. В своєму товаристві він був дуже корисний чоловік ще й тим, що він
був з Диблів. Ярошеве товариство так добре вичистило свою частку повіту, так
обурило проти себе мужиків і примусило їх день і ніч берегти свої коні, що вже
треба було трохи перечасувати, поки все це затихне та поки мужики розживуться на
нові коні. Самі Диблі якось зоставалися досі незаймані. Роман знав там кожен
двір, кожного хазяїна і через те був чудовим проводирем товариству. Незабаром
після першої крадіжки вони дуже щасливо вивели ще четверо коней, а тоді знов
троє... Роман мав добрий заробіток, жив на окремій квартирі,— у тих же таки
Рівчаках,— перед людьми удавав, мов ходить на якусь там роботу, а справді мав
тільки одно діло...
Жив добре, не сподіваючися біди чи то не думаючи, забуваючи за неї.
Але вона за його не хотіла забувати.
IV
А що ж тим часом робила Левантина? Левантина зараз же почула про те, що сталося
з Романом: як його піймано з салом, як із його знущалися. Тепер усі ті, що їми
він гордував, були раді віддячити йому за те гордування лайкою чи глузуванням. А
найбільше нападався на його рідний брат Денис. Той був такий лютий на Романа, що
ніколи про його доброго слова не мав, а ганьбив, аж люди дивувались, що брат на
брата так устає. Звісно, казали: Роман ледащо, нероба, то ще й злодійкуватий;
але ж і Денисові не годилось би так на його нападатися. А інші обставали за
Дениса, кажучи, що такого, як Роман, і милувати не можна — де ж таки!
Усе те мусила слухати й Левантина, слухати й мовчати. Озватися словом за Романа
вона не сміла. Уже й так про неї та про його слава пішла, а то ще гірше буде.
Треба мовчати, ніби згоджується.
А серце не згоджувалось, не могло згодитися з тим. Йому Роман здавався іншим.
Це погано він зробив, що сало взяв у батька, та ще ж це діло не таке вже й
страшне. Та'дже раз у раз і дочки й сини беруть з дому нишком на складки і яйця,
і борошно, і сало, і курей — усячину. Як довідається батько — погримає трохи, та
й усе. І всі про це знають, і дарма. А тут яку бучу збили: злодія з парубка
вчинили, хотіли в холодну посадити, різками бити! Чи то ж правда? Звісно, Роман
не на складку брав, а так... Але ж... то ж із дому, там же й його, Романова,
частка була. Хоч і погано, та як же було йому не взяти, коли йому з дому нічого
не давали? Прохав же, щоб одділити, так ні! А як би це гарно було! Роман казав
їй, що тоді б зараз почав торгувати бакалією... і вони побралися б... А тепер —
що сталося? Хто винен? Денис та батько й винні... Зінько — ні, бо він добрий:
тільки він сам і обороняв Романа, Дениса спиняв...
Такими думками силкувалася виправдати вкохану людину бідолашна дівчина. Вона
сама. почувала, що трохи воно не так, що і Роман грішний у всій цій справі з
сім'єю... Та на нього і так усі нападаються,— невже ж і вона ще нападатиметься?
Вона, що так його любить?!
А любила вона його дуже. Так його любила, що все віддала...
І що ж тепер буде? Невже Роман так її й покинув і не вернеться більше? Ні, ні,
цього не може бути, вона тому певна. Звісно, не може він тепер знову вернутись
сюди: так його зганьблено! Він пішов у город, шукає там собі служби. І певно
найде: город — не село. Хоч, може, й не відразу, бо, кажуть, і там пошукати ще
треба. А як найде та влаштується, то й прийде по неї... або просто покличе її до
себе... Там вони звінчаються та й житимуть собі любо, забувши про це село і про
недобрих у ньому людей.
Тільки коли б швидше він це зробив, щоб не спізнився. Бо як спізниться — ой
сорому, великого сорому зазнає вона тут на селі. Де ж таки: покритка! Яка мати,
скажуть, така й дочка. Уже ж як їй вибивали очі тією безщасною матір'ю, то,
мабуть, її душі й на тім світі нема впокою! А тоді вже й поготів. І погане
цуценя гавкатиме.
«Ой Романе, Романочку! Який ти гарний, що й душу тобі віддала, а який ти
недобрий, що не пожалів і віночка дівочого! Якби не це, дожидала б тебе,
виглядала б тебе співаючи, сміло б увічі всім дивилася, не боялась би за тебе
словом озватися, від лихих ворогів тебе оборонити! А тепер... Та вже не вернеш!
Тільки ж пожалій мене, пошануй мене тепер, бо ти ж мені тепер і батько, й
матінка, і дружина вірная. А я ж тобі вірю, а я ж тебе дожидаюся!»
Вірила й дожидалася...
А про Романа не було й чутки. Дибляни їздили на базар не до міста, а до
близького великого містечка, то мало що й знали про той город, як там і що там.
То й про Романа нічого не знали: як пішов, то як вода вмила. Левантина вже й
прислухалася, й причувалася, вже й розпитувалася декого обережно,— ні, нічого не
чуть.
Мабуть, йому, бідному, не щастить там, мабуть, він шукає, та нічого знайти не
може. Це буває. От Стецько Гавриленко розказував, що одного разу два місяці
тільки й жив з того, що на поденній коли-не-коли заробляв... так нічого й не
добувсь у городі та й вернувся додому. Коли б цього й Романові не було! Поможи
йому, мати божа!
А місяці минали...
От і різдвяні свята... Яка рада звичайно Левантина різдвяним святам бувала! Як
весело, випросившися, вимолившися в хазяйки, бігати з дівчатами по селу,
колядувати, сміятися, гуляти на волі!.. А цього року й колядувати не пішла:
сказала дівчатам, що хазяйка не пустить. Може б, і пустила, та Левантина й не
 
Наші Друзі: Новини Львова