Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 18 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58309
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
ласощі:
— Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!
Парубки вже тим часом випили з Романом по чарці. З-межи них зараз ізнайшовся
один до пари Химцi.
— Ех, гуляй душа! — скрикнув він і вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно
и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодіж оточила їх колом.
Дедалі пара танцювала все палкіше й палкіше, запалюючи до танцю й інших.
Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро
кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в
повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на
нього веселив .очима. Але Роман,проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи,
вхопив її та й закрутив у тому нанцюристому крутенi. Збентежена з такої
несподіванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось
утрапила, і самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так
сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцює перед
нею і дивиться на неї своїми смілими, аж незвичайними очима, i не могла звести
на його погляду. Їй ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всі її
саму тільки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцює з Романом. Вона
вихопилася з танцю и покрилася в гурті. Не зосталася й з дівчатьми, а зараз же
нишком подалася через перелаз у двір до свого хазяїна.
А музики тяли тим часом з усієї сили, парубки й дівчата танцювади, аж подвір'я
гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повітрі, брязкало намисто на задиханих грудях,
а з заквітчаних голів падали на землю Квітки, і дівчата й парубки топтали їх
ногами.
Почувши музики й танці, вся бесіда давно вже вийшла з хати подивиться на
молодіж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слід було вулиці робити в дворі,
але мати оступилася за Романа:
— I-і, старий! Мовчи вже! Тільки сьогодні дитина прийшла, повеселиться
схотілося, а ти вже й гніваєшся! Може, він собі тут пару знаходе. Давай краще
сядемо на призьбі та подивимось, як молоді веселяться, то, може, й ми
помолодшаємо.
Пилип тільки рукою махнув. Старі гості подивилися на молодіж і почали прощатися,
бо вже вечоріло. Молодіж іще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигін —
кінчати там свято. Дома матірки й батьки сварилися, що вже вечір, а дочки й сини
не йдуть корів доїти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще
по горілку, попочастував сього разу й дівчат, і довго чути було на вигоні музику
й співи, танці й голосний молодий сміх.
Але Зінька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танців, і знаючи, що в
неї в дворі нікого немає, він пішов до себе на тік, з току перескочив у свій
садок, а з свого садка в Струків,— чи не побачить там дівчину.
Мати нападається на його, що він досі не одружився. А коли ж він і справді собі
пари не може знайти? Є й гарні дівчата, і роботящі... навіть є й багаті... та
все йому не під мислі. Йому треба таку жінку, щоб він про все з нею міг
говорити, щоб усю свою душу міг їй одкривати... А то він тут так живе, що ні з
ким і поговорити по щирості. Щоправда, про хазяйство і про все таке можна і з
батьком, і з матір'ю, і з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться
все знати, все розібрати: як воно, і через віщо, і нащо робиться. Колись
заманулося йому вивчитися читати. Так схотілося, що не мав упокою, аж поки
вивчився. Школи в їх тоді ще не було, дак він оддав дякові рублів із десять,
мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зінько читав, та тільки якось не дуже
розбира тії книжки. А хотілось би йому розібрати і знати багато... про все... От
хоч би й про те — чого так люди живуть? Тут тобі такий убогий, що нічого їсти, а
там такий багач, що гроші міркою міряє. Один кривавим потом умивається, та
робить, та дбає, а другий, ледащо, лінується... або ще п'є... а то й красти
піде... Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть,
та тільки він не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та
подоходили? Тут про їх ніхто й не чув. Хотів Зінько про це кого розпитатися, дак
кого ж? Дяк саме божественне знає; писар — самі волосні діла; крамар усе на
щотах кидає та записує гроші... до батюшки Зінько не посміє піти, а до вчителя
ходив, дак і вчитель же... хоч по книгах знає і всяку науку, а як Зінько
попитався його про своє— як би кращий порядок завести,— то він тільки рукою
махнув. «Це,— каже,— не твоєї голови діло. За порядком начальство доглядає. А ти
коли хочеш добре жити—роби, не пияч,—от і все!» Це Зінько й сам знає, та тільки
що цього мало...
Де ж це Левантина? Чи не в хаті заховалась? А він хотів би погомоніти з нею.
Тиха, роботяща, добра дівчина... І з себе гарна... Якби йому таку жінку, та
тільки щоб не таку вже... просту... Колись він заговорив з нею про дощ, що він
буває з пари, а вона тільки засміялася та й утекла... Як же він розмовлятиме з
нею про те, що йому душу займає? А втім... вона ще молода... сиротою по наймах
ізросла, ніякої науки їй ніхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю
дівчиною зросла!.. А якби Зінько з нею одружився, то, може б, її й читати можна
навчити... і до своїх думок прихилити... Так думав Зінько про Левантину і почав
придивлятися до неї, зачіпав її розмовами. Дівчина червоніла, але розмовляла з
ним залюбки. Та Зінько був дуже несміливий з дівчатами і все боявся зайняти
Левантину так, як парубки займають тих дівчат, що люблять.
Тепер йому дуже схотілося погомоніти з нею... От, щоб хоч забути ту п'яну
бесіду!.. Не любить того Зінько... Але дівчини нема ніде — ні в садку, ні в
дворі. Може, куди пішла... Зінько перескочив назад через тин у свій садок.
Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зінько пішов спати в
садок,— беріг садовину. Та же тільки заснути не міг: все тії думи його не
покидали. Роман... він чудний якийсь... не подобалося Зінькові, що він так
величається і язик ламає... А про те, мабуть, він багато бачив, багато знає. Бо
й справді — по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, він
зможе розказати Зінькові про таке, чого Зінько сам не здоліє розібрати. Треба з
ним поговорити... Не сьогодні, бо сьогодні, мабуть, він іще не скоро з вулиці
вернеться, а колись...
Небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а Зінько все не спав.
Дума за думою снувалася в голові, ішли одна по одній, як хвиля за хвилею... По
хатах давно вже сплять, затихли вже й дівчата, й парубки на вулиці... і дерева
дрімали, схилившись над ним, і дрімала зелена трава і вві сні лоскотала йому
обличчя, як він доторкався до неї, ворушачись... А високе й глибоке-глибоке небо
жахтіло й тремтіло живим світом, і зорі здавалися великими й розумними очима
блискучими... Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зінькові в душу,
подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима... Як у
Левантини... тоді, як вона співає сумної пісні... Вона дивиться й співає... і
любо, любо стає... і хиляться віти... і всміхаються зорі...
І Зінько заснув під Левантинин спів, не знаючи, що Левантина справді вийшла в
свій садок і співала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими
пахощами чарівної ночі — тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд
матері...
II
Другого дня Роман устав пізно. У його боліла голова, бо вчора таки добре випив.
Він почав згадувати минулий день, лежачи на соломі в стодолі, і гнівався сам на
себе, що «завів кумпанію» з парубками й з дівчатами. З дівчатами воно ще нічого,
до дівчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з їми ходити. Йому не
годиться запанібрата з їми бути, а він учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це
ще не біда, він зараз покаже, що він не те, що вони, а бери вище.
Роман устав і пішов у хату. Батько з Денисом та з Зіньком уже поснідали й
поїхали на поле — останні копи забирати. Мати метушилась біля печі.
— Виспався, синку? — ласкаво озвалася вона.— Сідай же та будеш снідати.
— А от умиюся.
Умився, розчесався і сів за стіл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нічого
не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна і
здались йому несмачні. Із'їв галушку, дві та й положив ложку.
— А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? — здивувалася мати.
— Штось їсти не хочеться,— одказав Роман і встав із-за стола.— Треба пойтіть
проведать старих знакомих,— додав.
— Піди, синку, піди одвідай! Роман надів піджака й картуза з білим верхом, тоді
глянув на чоботи:
— Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! — І пішов з хати.
Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись
 
Наші Друзі: Новини Львова