Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58315
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
ще так минеться.
Тільки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм біс! Відбере
свою частку з батькових коней та зараз же й піде собі геть од них.
Шляхом проз їх проїхали якісь селяни, торохтячи возами,— мабуть, у город на
базар.
— От якби ці клапоухі стультуси знали, звідки ми йдемо! — сказав Патрокл.— Ото б
тоді було! Постраждали б ми за правду!
— Какую правду? — спитав Роман.
— А такую! Якби вони знали, звідки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, і
це була б правда, і за цю правду вони б нам бебехи повідбивали. От і страждання
за правду!
Роман та Ярош зареготались. Усі троє почали весело базікати. Роман зовсім забув
про свої страхи, мов нічого й не сталося.
Уже зовсім розвиднилось, як вони ввіходили в город. Щоб їх не помічено вкупі,
кожен пішов сам собі іншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, і вдвох із
їм спали довго — аж до півдня.
Уставши, Роман пішов на точок,— не так щоб заробити, а більше, щоб не дуже
бачено його в Яроша. Він почувався якось чудно. Оце й нічого неначе, а тільки
все мов щось муляє його, і таке негарне якесь, нелюбе... І сам не знає що, аж
поки згадає: це ж тая крадіжка... Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб
йому було сором чи щоб він на гріх почувався, а тільки погано, що мов довбню над
собою чуєш: от-от виявиться... от-от щось погане, важке станеться...
Минув день, і вже про їх справу пішла поголоска, і на базарі розказувано, що
коноводи вбили чоловіка. Роман сказав про це Ярошеві.
— Пустяк! — одказав той.— Сьогодні з тих країв був знакомий чоловік. Стукач
живий. Тільки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо
таки трохи й голову... Та вичухається!..
Романові полегшало: хоч чоловік живий. А все страшно. І він спитав Яроша:
— А що, сильно шукають?
— Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай
шукають! Першої ночі не піймали, то вже чортового батька знайдуть,— пропало
навіки! Тепер уже коні тричі продано. Скоро й дєнєжки получим.
Після цієї розмови Романів страх десь подівся і вже ніщо йому не муляло. Стукач
живий, їх не найдуть,— чого ж іще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять
карбованців. Продано коней рублів за вісімдесят, бо коні були добрі, але частка
з їх припадала Гапонові, а Ярош одібрав тільки п'ятдесят п'ять рублів. Ці гроші
треба було поділити на все товариство, та Ярош дав самому Романові двадцять
карбованців, щоб заохотити його до цього діла.
— А що, брат,— за одну ніч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так
зароблятимеш.
Роман і сам уже бачив, що це і добрий, і легенький заробіток. Так ловко багато
грошей мати! Роман купив собі пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?
Він спершу так думав, що як візьме гроші, то буде з чого жити,— тоді покине
Яроша і знову служби шукатиме. Коли так думав, то так і зробити треба, хоча
тепер уже він чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втім, треба ж!..
Пішов знову туди-сюди... походив, поникав... Ніде нічого нема й тепер... Це
дратувало Романа: всі його мрії про те, щоб зробитися паном, вибившися з
мужицтва, блідли й зникали... Ні з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб
не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, і скоро брався, то незабаром
було все добре...
А гроші недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стільки,
скільки було тієї ночі, як ішов по коні до батькового двору. Заробітку не було,
та Роман уже й не шукав його. Він просто пішов до Яроша і тієї ж ночі, вкупі з
ним, знову подався на здобитки...
Не минуло й місяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодійського
товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловік, рахуючи й Романа.
За отамана був Ярош — зручний, смілий і хитрий коновод. Він умів завсігди
викручуваться з усяких, навіть найважчих, справ і хоча за свій вік чимало
переводив коней, але до рук судові потрапив тільки раз, та й то так замотав,
заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самі коноводи дуже його берегли.
Не одного разу так було, що за Ярошеву справу відсиджував хтось інший: і відав
винного, але мовчки приймав і відбував кару, знаючи, що виказувати ні на кого не
треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й
боялись дуже. Поважали його за злодійське завзяття й смілість — так само, як
поважають проміж себе люди палкого робітника чи сміливого вояку. Слухались його
невідмовно, і він умів порядкувати над людьми, умів нагнати страху й накарати,
коли треба. Не вмів жаліти, але цього від його ніхто й не сподівавсь, а,
навпаки, всякий, знаючи, що він його не пожаліє, слухався дужче. Через це ні в
одному товаристві злодійському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у
Яроша.
Товариство здебільшого не вкупі ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з
Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дяків син, справді
колись учився в семінарії, але, бувши вже в підстаршому класі, напився якось
укупі з товаришами горілки і, п'яний, вилаяв ректора, а інспектора штовхнув.
Його вигнали з семінарії, та ще й з «вовчим білетом», що більше вже нікуди й не
мав права піти вчитися. Та він і не міг би цього зробити, бо в семінарії вчився
коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся він додому;
батько так на його напався, що хлопець утік з дому в город шукати якогось
заробітку. Але вигнаному семінарові не так легко було його знайти, а надто — що
він звик пити. Через те він як і знайшов роботу (в якійсь конторі писарчуком),
то недовго на їй удержався. Почав тоді міняти одну службу на другу; був і
прикажчиком, і листоношею, і кондуктором на залізниці, починав був торгувати
дрібною копієчною бакалією, але скрізь йому не щастило: або погризеться з
хазяїном п'яний, або в рахунках наплутає (собі на користь), або ще щось... а
бакалію свою дак він здебільшого пропив. Нарешті зробився вже він писарем
шинковим: за кілька десятків копійок чи за півкварти писав неписьменним селянам
усякі «жалоби» та «прошенія». В одному з цих шинків доля й звела його з
Ярошем... У товаристві його поважали, що «вчений» та що здоровий: він мав велику
силу й не раз ставав нею товариству в пригоді. А що був і смілий, то Ярош часто
приручав йому замісто себе отаманувати в тому гурті товариства, який ішов на
здобитки окремо.
За це з Патроклом ворогував Левдик — добрий і хитрий коновод, але ще гірший
п'яниця, ніж Хвигуровський. Як він був тверезий, то Ярош завсігди ладен був
приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому, як Патроклові. Це
дуже брало за серце Левдика, і він, упившись, часто заходив у сварку та в бійку
з Патроклом, а надто, що той іще й дражнив його раз у раз та лаяв незрозумілими
латинськими словами.
Але Патрокл і Левдик були рівними з іншими товаришами, як доводилося ділити
здобуті від крадіжки гроші. Тільки отаман мав більшу частку.
Опріч товаришів, були ще й так собі помічники: цих не приймано до товариства,
вони навіть не знали, що є спілка, але кликано їх, коли треба було на поміч у
якій справі, і за те їм плачено, 3-межи цих людей часом вибирали собі годящого і
до товариства прийняти. Так було й з Романом.
Таких товариств на широкому просторі нашої землі було не одно. Вони мов сіткою
покрили край. Кожне мало свого отамана, було самостійне, і кожне мало свою
округу, свою частку землі, території, і тільки на цій частці товариство й мало
право робити своє діло. Скоро воно переступало межу, захоплювало щось з
території сусіднього товариства, то з цього зараз повставала проміж двома
товариствами сварка, а часом і бійка: коли одно товариство ловило людей з іншого
на вчинку на своїй землі, то без жалю било їх і проганяло.
Але було дещо, що й зв'язувало проміж себе товариства: вони одне одному
допомагали переводити якомога далі від крадіжки коні й продавати їх. Крадучи
коні, Ярошеве городянське товариство не вело їх продавати в свій город, а
передавало іншому товариству, а те часом знов іншому, і бували такі випадки, що
за одні сутки вкрадена коняка опиниться за яких двісті верстов, у третій уже
губернії. В цій справі дуже допомагав Гапон. Сам він коней не брав, але мав двох
дорослих синів і вкупі з ними передержував крадених і одводив їх до іншого
товариства або й просто на продаж. І Гапон, і кожне інше товариство, продавши
коні, зоставля-ли собі звичаєм установлену частку грошей за «комісію», а все
інше передавали тому, від кого мали коні. І так гроші передавалися аж доти, поки
доходили до того товариства, що і вкрало коні. Контролю тут, звісно, не могло
 
Наші Друзі: Новини Львова