Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58506
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Покарав мене бог таким чоловіком!
— Ти таки добалакаєшся!
Погроза злякала жінку, і вона змовкла. В хату ввійшов хазяїн.
Роман заплющив очі, мов спить.
— Ге! Час уставати! — прокинувся Патрокл.— Ану лиш, братіку, вставай! — штовхнув
він Романа в бік.
Повставали. Жінка внесла з сіней самовар. Посідали пити чай.
—- Ну, дак хочеш до нас у кунпанію пристати? — спитав Романа Патрокл.
— Почему нет — аби добра кунпанія.
— Добра! Комерчеська, — сказав Ярош.
— А какая комерція?
— Кінська.
— Каким образом?
— А таким,— вияснив Ярош,— лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.
— А порадошно заробляєте?
— Та вже ж не без бариша.
—- А где ж ви купляєте?
— Разві по селах мало коней?
Роман не розумів.
— Ти, Яроше, погано йому розказуєш,— перепинив Патрокл,— бо в тебе чортма
елоквенції. Слухай, парубче! Знаєш, як коні найдешевше купувать?
— А как?
— Так, щоб за їх зовсім не платить.
— Каким образом?
— А таким: як стемніє, то зайти в гості до якого багатого стультуса мужика.
По-твоєму — треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму — зовсім того не треба, бо
він дуже дорого буде править. А я нищечком повітку відчинив, та на коня сів, та
й гайда в степ... то так найдешевше обійдеться.
Тепер уже Роман зрозумів.
— А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?
— Нє, я вови, положим, не боюсь, а так...
— Дак вави?
— І вави не боюсь.
— Дак грішки, чи що? Роман мовчав.
— Болван, белбас і стультус! — гримнув Патрокл.— Що то гріх? Як хто заповідь
ламає божу. Що заповідь велить? Поділись з ближнім твоїм! Діляться багачі?
Одвічай! Діляться багачі з нами?
— Нє...
— Ото ж вони роблять гріх, бо ламають заповідь. А ми, як возьмемо в багача коні,
то що зробимо?
— Та шо ж? Украдем!
— Азінус клапоухий! Ми поділимо з ближніми багачевими добро його,— а цього хоче
заповідь. Значить, він її ламає, а ми направляемо. Розібрав?
— Та нащот цього разобрал, а тольки...
— Ну шо «тольки»? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селі? Жив.
Шо з тобою батько й брати зробили? Цілували-милували тебе? Ні, побили мордяку та
й випхали без нічого. А де ж твоє добро, шо ти в гурті з ними заробив? Братик
ріднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й поділить так, щоб
і тобі зосталося.
— А почему ж у заповідях написано: «Не укради»?
— Шо ти мені заповідями очі вибиваєш? Ігнорантус мізер, або неук малоумний! Я їх
лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш
вовка, не віднімеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодія своє одбери! А
ти глянь: старшина і староста гарбають обчеські гроші — злодії! Мужики цуплять
панський ліс — злодії! Пани хапають казьонні гроші — злодії! Шинкар обдурює тебе
в шинку — злодій! Брати замотали братову частку — злодії! Усі промишляють, як
хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собі горілочку попивають, аж
облизуються, та пундики-мундики тріскають, та з Романа сміються,— аж черево
догори дметься,— що такого дурня халдейського, таку лемішку гречеську знайшли,
шо не вміє свого добра в їх вирвати. Піди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?
— Чорта випозиваєш!
— Дак не будь же роззявлякою, а піди та й візьми сам.
— Та, конешно, то моя часть, ту можна взять... А так, хто й зна в кого, то ето
вже...— вагався Роман.
— О сервус малоголовий! Ти хіба ж не бачиш, що всі так роблять, як твої брати,
то всі й крадуни. А в крадуна не гріх і забрать. Нема правди в світі, а єсть
сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить — той багач, хто не
вхопить — той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й
каже: я герой, бо Трою спалив, троянців побив, а добро їх пограбував. А тепер
кожен слебезує: я по правді і по закону! А один з одного по три шкури деруть!..
Ї ти людей?
— Ні...
— Брешеш! У старовину всі люди людей їли, а тепер усі брешуть, шо ні. Неправда:
тріскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!
І Патрокл грюкнув з усієї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в
колисці і все на столі задзвеніло, а очі в нього спалахнули злим огнем.
Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тоді знов озвався до Романа:
— Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай поділимо тебе з
братами та з батьком.
— Каким образом?
— Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми поділимо
тії коні так, що твою частку з їх тобі віддамо. Якщо добрі коні, то можна й
добрі гроші взяти.
Роман мовчав. У нього в голові куйовдилися всякі думки, але він ще й сам собі
боявся їх виявляти. Він нічого не відказав Патроклові і пішов з хати. Йому не
сиділося: треба було кудись іти, самому подумати.
Зоставишся Патрокл з Ярошем самі в хаті, спершу дожидали Романа, що він знов
увійде, але згодом побачили, що він кудись подався з двору.
— Ой,— сказав Ярош,— чи не подложить нам свині отой кавалер?
— Ні черта! — відказав Патрокл.
— А єслі в поліцію?..
— Ну, то й шо він там скаже? Шо ми підмовляли його коні красти? А свідки де?
— Та так...
— Хіба поліція не знає, що ти вмієш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч
тебе тоді за Стеценкові коні й не осуджено.
— Та, положим... Да тольки не будеть, должно, з його людей.
— От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому іншого ходу
нема.
— Конешно, він би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить,
що добре село знає,— промовив Ярош.
— Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям — нехай хлопці напоготові будуть: днів зо
три помине, то він явиться.
А Роман тим часом ішов куди очі, і голова в нього розпадалася від думок. Все
минуле, все, що він прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.
До солдатів він жив дома так, як і всі парубки, і робив щиро. Там у хазяйстві й
його праці багато лежить. Чи він же винен, що тепер не може по-такому жити?
Кожен чоловік шукає кращого, а, живши в городі, він добре побачив, де те краще.
Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе
знущається, та нема такого начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А
городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варять, і
заробіток більший. От і він шукав цього заробітку, шукав того кращого життя.
Коли ж не щастить! Ані батько, ні брати не хочуть його розуміти, не хочуть
допомогти йому. Якби вони йому віддали його частку, то, може б, він уже давно
чоловіком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як
зганьбили! Якби не втік — різками вибили б! Його — різками!
Роман зовсім не думав про те, що й він погано зробив, а згадував тільки кривду
від брата. Гарний брат! Ну, сказав би батькові — нехай би батько, як там схотів,
покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.
Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди
показували на його пальцями!.. І велика злість, лютість знову його обнімала так,
як і тоді, як він покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усі,
 
Наші Друзі: Новини Львова