Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58496
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
стріватися.
— А чого ж ти тут?
— Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.
— Резон, хоч ти й болван!
— А чого .ж я болван?
— А того, що повинен тут ночувать.
— Та й ви ж тут ночуєте.
— Я — інша річ. Я, братку, так собі... ще вдень сюди зайшов, а був трошки
випивши... та як ліг — та й досі!.. Ну, а все-таки я це місто, правда, знаю
добре... Дак це вже ніч?
— Ніч.
— А чого ж ти зубами ухналі куєш?
— Бо холодно.
— Холодно? Ну, сідай біля мене та погрійся! Чого стоїш? Сідай! За це платити не
доведеться.
І він у темряві піймав його за руку й потяг униз. Роман сів біля нього.
— Еге, та ти, парубче, без пальта!
— Атож...
— А де ж воно?
— Загуло.
— Ну, й ти ж скоро загудеш.
— Куди ж я буду густи?
— К чортовому батькові в зуби! Пропадеш без одежі.
— Продал... топор нужно било купить... Що ж мінє було делать?
— Клапоухий азінус! Попитайся мене, то я скажу, що тобі треба робить.
— Говоріть!
— Я тебе поведу до добрих людей.
— Ведіть!
— Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть гроші.
— Хароша штука, спасибі вам!
— Не кажи — хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш і роботу.
— Какую?
— Кращу за ту, яку робиш.Тоді знатимеш.
— Пущай і так!
— Тільки одно...
— А що такое?
— Чи зостанешся там, чи ні, чи візьмеш роботу, чи ні, а що побачиш, про те
мовчи!
— Ето можно.
— Заприсягнись!
— Пущай мене хрест побйоть і сира земля не прийметь, єжелі кому скажу.
— Добре! А коли зламаєш присягу, то я тобі зламаю шию... І під землею знайду.
Ціла голова не буде. Цього не забудь!
— Не забуду.
— Гайда.
II
Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної і грязької
вулиці. Перейшли її всю. Наприкінці вулиця відразу падала вниз і звертала в
якийсь яр. По обидва боки яру, попід глиняними кручами, блимали маленькими
вікнами невеличкі хатки. Ліхтарів не було,— тільки й світу на вулиці, що з тих
віконечок. Ноги грузли в глині, розмоченій дощами. Роман уже набрав у свої драні
чоботи стільки води, що всі ноги були мокрі.
— Іди сюди попід тином,— сказав Патрокл,— бо тут та-ка халдейська калюжа.
І справді, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче місце в яру, і
вода стікала сюди з усіх високостів.
З бідою, чіпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
— Ну й грязюка! — жалівся Роман.
— Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.
— Та куди ж ми зайшли?
— У Рівчаки!
— Какії рівчаки?
— Так зветься... Іди за мною!
Він завернув до двору. Одчинив хвіртку, впустив Романа і по-хазяйському зачинив
за їм. У дворі хата, здається, гонтом крита, праворуч — якісь шопи, чи що.
Загарчав у темряві собака.
— Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пізнавши Патрокла, почав лащитися до
нього.
— Що? Хіба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось із кишені і дав Хамлові.
— Добрий каніс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.
Підійшли до хати, і Патрокл загрюкав у засунені двері.
Чути було, як хтось вийшов з хати, і чоловічий голос озвавсь у сінях:
— Хто там?
— Одчиняй, то й побачиш!
— Патрокл Степанович? — запитав стиха голос.
— Атож.
Хазяїн упустив гостей і зараз же знову засунув двері. Увійшли в хату. Це була
звичайна міщанська світлиця: велике ліжко праворуч під стіною, ліворуч стіл, а
круг його прості дерев'яні, помазані рудою фарбою, стільці; ближче до дверей —
праворуч піч, ліворуч — шафа. Стіни обліплено поганенькими, нечистими вже
шпалерами; на стінах три малюнки без рамців, прибиті просто гвіздочками:
копієчні базарові ляпанці, всі помазані мушиними слідами. Якась жінка, мабуть,
хазяйка, бліда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидів Лукаш.
Поздоровкались і посідали.
Тим часом увійшов з сіней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний і
дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув
на Романа гострими холодними очима.
— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл.— Оце тобі привів чоловіка.
Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас діла — треба дать йому кватирю й харч.
— А талалая з білих берез не буде випускать?
— Каже, що припне.
— Хай ночуєть.
— От і гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? І він голодний, та й я, як вечір
побачив, то розласувався на вечерю.
— Ану, Варко, давай там що єсть! — звелів Ярош господині.— Ми ще й самі не
вечеряли.
Жінка, мовчазна і якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сіни, а
за їм слідком Патрокл, і довго щось там балакали, тоді вернулися вдвох.
— Ану, сідаймо! — покликав хазяїн. Гості посідали за стіл, а він тим часом витяг
з шафи пляшку з горілкою.
— От чудесна штука, що й аква віта є! — зрадів Патрокл.— Мабуть, ти знав, що я
змерз?
— А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? — шуткував Ярош.
— Та... Мене покійний батько завсігди навчав: чарка — ворог твій! А я ворога де
не побачу, там і стребляю: не люблю ворогів.
—- Варко! А ти ж чого не садишся? — озвався Ярош до жінки.
— Не хочу.
— Знов завередувала? Іди й садись!
Жінка мовчки сіла за стіл і почала нехотя їсти, ні на кого не дивлячись. Чоловік
позирав кілька разів на неї спідлоба, але нічого не казав.
Роман мало говорив, більше слухав, силкувався зрозуміти, до яких людей він
потрапив. Але ні обстановка в світлиці, ні звичайна міщанська одежа у хазяїв, ні
розмови — все про щось невідоме Романові — не казали йому нічого.
Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на ліжкові, гостям послали долі рядно,
а під голови дали подушки.
Другого дня, як Роман прокинувся, то в хаті нікого не було, тільки він та
Патрокл спав. Але в сінях чути було розмову. Жіночий голос казав:
— Знов уловили грішну душу, як нечисті в пекло!
— Цить! Не твоє дєло! — відказав чоловічий голос.
— Бодай би вам стільки кар було на тому світі, скільки ви людей занапастили!
— Варко, кажу тобі — цить! Давно в тебе ребра тріщали?
— Покарав мене бог таким чоловіком!
 
Наші Друзі: Новини Львова