Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 22 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58538
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Моторний хлопець! Уже й лапав на свого!
— Как там напав! — одказав сердито парубок.— Позичил у його грошей, пойшол та й
купил.
— Ну, ну, знаєм! — припинив його Патрокл.— Позичив, бо роботи нема,
витратився... А скільки згубив?.. Він постоянно роботи шукає і губить чужі гроші
— до себе в кишеню,— сказав він уже до Романа.— Багато твоїх загубив?
— П'ятака,— відказав Роман.
— П'ятака? Дурак, що губив такий пустяк! То — так він і по карбованцю губив.
Одначе треба поспішатися, а то цей каніс ненажерливий сам усе похапа.— І він
знов укинув собі в рот шматок оселедця й булки.— Ех, чорт його зна! Все-таки
треба рибі води! Лукаш! Получай три злоти: пляшечка й закусочка! Загубиш хоч
одну копійку — не дам ні крихотки, ще й шию наб'ю!
Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи кусок ковбаси, хліб і
горілку. Почали випивати й їсти. Розбалакались із Патроклом, і Роман мусив і
йому розказати про свої ходінки й шуканину.
— Жалію, амікус, тебе. Но не рюмсай і возвеселись: терплять і кращі за тебе.
Глянь на мене! Кончив два класи семінарії, греки й латини читав і думав ученістю
превище всіх превознестись і — пропав!
— Чого ж ви пропали? — спитав Роман.
— Чого?.. Чув ти моє ім'я?
— Чув...
— Ну, то через його.
— Та каким же образом?
— А таким... Того, що ім'я геройське.
— Как — ім'я геройське?
— Ти цього понять не можеш. Герой був такий... Патрокл: і Трою воював, і багато
совершив діл славних... Так і я, іменем його названий, повсєгда був прихильний
до геройських діл.
— І совершали?
— Стультус!.. З Вакхом у компанії побив морду єзуїтові інспекторові і за те
поневіряюся й досі. І уше-лепкався в цю бездну гнусності, де кишать тварі,
подобні сій, богам зненависній, мармизі! — І він штрикнув пальцем просто в пику
Лукашеві.— По не розквасюй губи, бо то подла манера. Як зазнаєш усього і не
знайдеш нічого, і схочеш уже наплювать на цей город — приходь до мене, і Патрокл
Хвигуровський дасть тобі достойную тебе роботу.
Роман глянув неймовірно на обідрану постать Пат-рокла Хвигуровського і подумав
собі, що ледве чи можна чого від нього сподіватися. Той зрозумів його погляд:
— О азінус клапоухий і Хома невірний! Не витріщай своїх сліпаків на мою
костюміровку, а дивись на мої діла, і будеш подобен мені і не пропадеш з голоду!
Поки, одначе, діла героя з поганою костюміровкою обмежились на тому, що він
найбільше за всіх порався коло чарки й закуски, прибрав геть чисто все, що міг
прибрати, а потім захріп по-вчорашньому на своєму ослоні з «земською давностю».
Три дні ще ходив Роман та шукав собі служби, а на четвертий зостався з п'ятаком
у кишені. Ще одно можна було йому зробити: стати на базарі.
Щодня на одному звичайному місці на базарі стояла купка людей. Всі виглядали
заробітку. Сільські парубки і дівчата, поприходивши в город шукати наймів,
стояли поруч з городянськими куховарками й покоївками, що, покидавши старих
хазяїнів, дожидалися нових. Кілька старіших людей з сокирами за поясами — це
були дроворуби. Тут же стояли й міські обідранці з таких нічліжних домів, як
отой, що в йому Роман ночував. Ці й собі виглядали, але вже не наймів,— хто ж би
їх наймав? — тільки поденного або хоч на один раз якого заробітку. Сільські
дівочі вбрання з ясними зеленими, синіми, червоними кольорами, парубочі свити,
чумарки, шапки й брилі мішалися з обдертими лахманами нечепурної, загидженої
городянської одежі. Уся ця купка товклась серед базарових яток на засміченому,
закиданому недоїдками і всякими покидьками майданчику,— люди стояли, сиділи,
часом лежали на порожніх рундуках. Дівчата цокотіли проміж себе завзято, парубки
поштурхували дівчат, а ті верещали голосно й весело. Городянські куховарки та
покоївки у кохтах та в пальтах тримались трохи осторонь і проміж себе судили й
лаяли на всі заставки хазяйок та навчали одна одну (а часом і сільських дівчат),
як треба поводитися з хазяйками, щоб не давати їм волі, як прикидати більшу ціну
до того, що купуєш на базарі... Було голосно й весело: кому й не щастило, то
соромився перед людьми сум виявляти. Але все ж часом було чути смутне нарікання
на нещасливу долю, шо й роботи нема, й їсти нічого, і нездужає... Бліді й
змарнілі обличчя траплялися серед цього натовпу часто. Обідранці часом і собі
встрявали до гуртової розмови, але більше стояли самі собі; часом вони приносили
пляшечку «монопольки» .і зараз же, на якому рундучку, а то й навстоячки,
випивали її, закушуючи гнилою ковбасою або смердючим оселедцем. Іноді підходила
до дівчат і куховарок яка панія або й пан — вибирали собі підхожу і починали з
нею вмовлятися; якщо єднали, то вели з собою. Тоді ті, що позоставалися, лаяли
панію чи пана, казали, що вони й сліпі, й дурні, бо взяли найпоганішу, а не
взяли ні одної з них. Часом приходив наймати дроворуба — пиляти й колоти дрова,
а хто кликав і обідранців — найбільш переносити щось важке. Дроворуби стояли тут
щодня. Обідранці — теж щодня, хіба що ходили часом по базару, доглядаючи, щоб
панії та куховарки добре ховали гроші: котра не робила цього, тую карали, бо
зараз ті гроші потрапляли до рук обідранцеві, і вже тоді кільки день не видко
було його на точку. Всі інші стояли — поки хто найме; а з сільськими бувало й
так, що як докучить стояти ненайнятому, то й піде воно собі знову додому.
Серед цієї купки мусив стати й Роман. Тепер уже він думав про те, щоб поки
знайти собі хоч поденний заробіток, бо йому не було чого їсти. Але доля була до
нього неласкава: він простояв увесь перший день до вечора і не вистояв нічого.
П'ятака проїв,— не було з чим іти й до нічліжного. Роман думав, думав і пішов у
великий міський сад.
— Засну десь у кущах! — гадав собі-- Поки ще не холодно.— Вишукуючи в саду
лілшого, затишнішого місця, натрапив на чималу будівлю, що стояла там серед
прочищеного майданчика. Зроблена з шальовок, в однім місці зовсім не було стіни
— самі поручата. Роман перескочив через їх і пішов усередині по помосту.
Силкувався йти тихо, щоб не почув сторож садовий. Ішов у темряві і відразу
почув, що падає вниз.
Упав, але більше злякався з несподіванки, ніж забився. Встав, почав мацати
руками. Був у якомусь дощаному коридорі неглибокому. Виліз із його легко і пішов
обережно далі. Дійшов до якихось дверей і відчинив їх. Засвітив сірника:
невеличка дощана комірчина, мов хижка, попід стінами лави.
Зважився тут заночувати. Ліг на лаву, положивши шапку в голови.
Уночі кільки разів прокидався, не розуміючи, де він. Тільки вставши вранці,
побачив повидному, що це був літній театр, покинутий уже тепер, порожній, старий
і обдертий. Мусив бути йому притулком і надалі на той час, коли не буде грошей,
щоб ночувати деінде.
Сьогодні він продав за три рублі своє пальто. Осінь тільки почалась і була суха
й тепла,— можна поки було й без нього прожити, а далі... що буде! За карбованця
купив сокиру і вийшов на базар... Його зараз же взято колоти дрова. Роман дуже
зрадів цій роботі. Але поки він наколов купу дров та заробив півкарбованця, то в
нього так заболіли крижі й руки, що він кляв свою роботу всякими словами.
Ввечері пішов у нічліжний, стрів там Лукаша і з горя проїв і пропив з ним увесь
свій заробіток.
Щодня Роман стояв на точку, та не щодня його брано. В який день не було
заробітку, Роман жив з тих грошей, що зосталися йому від пальта. Це діялося
тижнів зо два, аж поки знову так сталося, що в Романа не було й трьох копійок
заплатити за ніч у нічліжному.
«Доробився!» — гірко нарікав на свою долю Роман, ідучи ночувати знов у той
садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо вже пішли дощі і
зробилося враз дуже холодно. Роман страшно намерзся, стоячи на базарі, і був
голодний. Він увесь трусився.
Дотягся до театру, переліз через поручата і пішов у свій закамарок. Ідучи темною
сценою, він спіткнувся на щось і трохи не впав.
— Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? — несподівано гримнуло
з темряви.
Роман пізнав голос Патрокла Хвигуровського: це він на нього спіткнувся.
— Се я, Роман,— одповів.
— Який Роман, азінус?
— Та тот, що з вами в ночлежному ночувал.— Увесь цей час їм не доводилося
стріватися.
 
Наші Друзі: Новини Львова