Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58499
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
сподіватися. Треба було це облишити.
Почувся на втому й голод. Купив на базарі хліба, тут же сів на рундучку їсти.
Базар був порожній, бо було вже пізно і день не базарний. Коли-не-коли тільки
перейде засміченим майданом який чоловік, але ніхто не займав Романа. Міг їсти
як хотів помалу і думати скільки хотів.
Думав усе про одно. Завтра піде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не
дуже до вподоби Романові було те сторожування, та вже ліпше це, ніж нічого.
Пішов би й сьогодні, та пізно: з усіх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк
добути день до вечора, походив по городських бульварах, почитав на стовпах афіші
та інші оповістки та розпитався, де тут є «ночліжний дом». Скоро почало
вечоріти, пішов у той «дом» ночувати за три копійки.
Не сподобалось йому там. Велика світлиця була така нечиста й темна, що ліпше
було б її темницею звати. На стінках колись були шпалери, але це було дуже
давно, бо тепер од них позоставалися тільки де-не-де великі й малі клапті.
Обдерті стіни були такі занехаяні, обпльовані, помазані роздавленими блощицями,
що Романові гидко було на їх дивитися. Чорні, затоптані грязею помости
попрогнивали. У вікнах найнижчих шибок зовсім не було: їх так часто бито, що
хазяїн позатулював там дощечками. По всій хаті стояли широкі ослони з
дерев’яними приголовачами — і серед хати, й попід стінами. Котрі були порожні, а
на котрих, на якомусь дранті, сиділи або лежали люди. Під чорною від сажі стелею
висіла поганенька лампа і ледве освічувала тьмяним світом цей притулок людського
вбозтва.-
Роман обібрав собі порожній ослін під стіною в кутку.
Скинув пальто, пославсь і мовчки ліг. Ще було рано спати, і він, лежачи, почав
роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старі, зовсім сиві діди, були
здорові, дужі люди і хлопці років шістнадцяти-сімнадцяти. Простої сільської
одежі було мало,— більше всяке городянське вбрання. Які сиділи або лежали самі
собі, а які купками, розмовляючи,— певне, знайомі. Он недалечке троє лагодяться
вечеряти: порозкладали перед себе на якійсь ганчірці порізаний хліб і ковбасу, а
один зручно вибиває з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню. Притуляє
пляшку до губів, і Романові чуть, як булькає горілка. Надпивши трохи, передає
другому... Романові починає страшно хотітися випити чарку горілки і закусити
отією ковбасою.
— Ти чого тут? — зненацька гримнув над їм страшний басюра.
Роман глянув і побачив, що біля нього стоїть здоровенний чолов'яга, убраний у
широке й довге літнє пальто, руде, заяложене й обдерте. На голові пом'ятий
чорний бриль. Здорова пика з бородою.
— Ти чого тут ліг? — знову зикнув новий гість.
— Того, що тут место било,— відказав Роман.
— Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хіба ти не знаєш, що це моє
місто, га?
— А скудова ж би я знал? — сказав Роман, нехотя встаючи.— Я сьогодні тут у
первой раз.
— «У первой раз»! — перекривив здоровило.— Тебе нечиста мати принесе, мабуть,
сюди ще мільйон разів, то знай, що на це місто в мене давность земська,
понімаєш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!
— Що це там уже бурса розвоювалася? — озвався хтось із другого кутка хати.
— Сердиться! — додав другий.
— Цитьте, ви, суси тупорилі! До сих пор не можете розшелепать того, де бурса, а
де семинарія! Бурса!..
— Ну, ти вже, Хвигура! — одказав перший голос.
— Да, Хвигура. А знаєш, ти, азінус клапоухий,що значить хвигура? Вид, образ, все
одно що образець! ГІонімаєш ти: образець, примір для вас усіх, сервуси ви
черв'яковські!
Регіт покрив слова Патрокла Хвигуровського. А він, незважаючи на те, почав
моститися на своєму ослоні, бо Роман перейшов на інший. Тепер уже Роман
роздивився на нього дужче. Здоровенна голова з русявим кудлатим волоссям, з
розкуйовдженою бородою. Обличчя з товстим носом, одутле і червоне від випитої
горілки, але зовсім не лихе. Роман іще й далі роздивлявся б на його, але новий
гість хотів спати, бо в його добре гуло в голові: умостившись, ліг, повернувся
до стіни і незабаром захріп так, що один сонний аж жахнувся.
А Роман довго не міг заснути,— то від думок, то від усякої погані, що за ніч
скусала його геть чисто все тіло. Заснувши, спав погано і зараз же прокинувся,
скоро ночліжани заворушилися в хаті. Поспішився вмитися і вийти на вулицю.
Було ще рано куди-небудь іти за ділом. Роман пішов на базар ізнову, купив собі
снідання й попоїв. Проба-вившись годин до десятьох, пішов «по палатах».
Тут уже рекомендацій не треба було: досить, що він солдат, бо сторожів же й
беруть найбільше з колишніх солдатів. Та, на лихо, в маленькому губернському
городі небагато було тих «палат», а які й були, то скрізь уже народу повно й без
Романа.
Він виходив увесь день і вернувся ввечері до нічліжного без ніякої поки надії на
службу.
В нічліжному були й нові гості, і ті, що їх Роман бачив учора; тільки не було
Патрокла Хвигуровського. Роман подався на своє вчорашнє місце і зараз же ліг
утомлений.
До нього підійшов парубок — високий, безвусий, у старенькому піджачку та в
полатаних на колінах штанях. Обличчя зовсім молоде, але якесь невиспане,
брезкле, з великим синцем під оком.
— А що, земляк, нетутешній? — запитав.
— Нє.
— А скудова?
— З Дибльов.
— А! Чи не служби шукаєш?
— Та служби.
— Ну-ну!.. Етого іщо попошукаєш!
— Разлі трудно?
— А то не? Я сам уже з місяць шукаю... Витратився, ободравсь увесь...
Вони розбалакалися. Роман розказав парубкові про свої городянські пригоди, а той
і собі оповідав, що він там та там бував, прохав, та ніде роботи нема,— хоч
пропадай з голоду! От сьогодні він ще й не їв нічого.
— Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич, пожалуста! Зароблю — оддам. А то
так воно — не євши...
Роман і сам був голодний...
— А гдє б тут можна купить чого закусить? — спитав.
— Можна! І закусить, і випить! — відказав парубок.— Давай збігаю!
Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копійок їжі, а п'ятака здачі
приніс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив. Приніс оселедець і
булку, але без здачі.
— А п'ятака,— прости, земляк! — і сам не знаю как — випустил з рук... отут у
дворі. Шукал-шукал — темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.
— Та вже пущай,— сказав Роман, але йому чогось здалося, що від парубка не пахло
попереду горілкою і що його п'ятак лежить тепер не на дворі, а в шухляді в
монополії.
Порізали на шматки оселедець, розділили надвоє булку й почали їсти.
— О дикі неуки! — озвався біля них, підійшовши несподівано, Патрокл
Хвигуровський.— їдять оселедець, не пивши попереду! Ще в древніх хвилозопів
сказано, що риба любить воду. І коли не можеш дать їй води, то дай їй хоч водки.
Його здорова лапища простяглася між два їдці, ухопила шматок оселедця і вкинула
його в величезний рот. Простяглася знову, вломила половину парубкової булки і
послала її слідком за оселедцем.
— А сами ж зачим їсте, когда водки не пили? — запротестував невдоволений з таких
заходів парубок.
— Дурень єси! — одказав Патрокл, чвякаючи на всю хату.— Водка вже там єсть, і
через те нехай ця твар іде в мою горлянку.
І знову шматок оселедця зник за густою щетиною його рудих вусів.
— Не гнівайся, земляче,— озвався до Романа,— що так, не питаючи, беру:
довлієть-бо пища алчущему оної. І коли ти цього сервуса черв'яковського і
неклю-чимого годуєш такими смашними оселедцями, то вже мені й бог велів.
— Садіться! — одказав Роман.
Патрокл сів на ослін і моргнув на парубка:
— Моторний хлопець! Уже й лапав на свого!
 
Наші Друзі: Новини Львова