Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 25 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58336
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Так увійшли в село.
— Куди ж ти? — спитав Струк.
— У волость,— одказав Денис.
— А може б, до батька його? Нехай повчить! — порадив Терешко.
— Такий, що повчить! — сказав Денис.— У волость!
Повернули до волості. Здивовані люди спинялися, поглядаючи на цю чудну,
незвичайну процесію, і не могли нічого зрозуміти. Дехто підходив і питався, але
ті, поспішаючи, йшли далі.
Увесь час Роман мовчав. Але як уже підійшли до волосного рундучка і він ступив
на нього ногою — тоді повернувся до Дениса:
— У, ірод! — І плюнув йому межи очі. Денис рвонувся був до нього, але зараз же
спинився.
— Постривай, побачимо, що в холодній заспіваєш! — утерся, і всі вкупі вступили
до волості.
Там були писар, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива, що побачили.
А Денис, незважаю­чи на те, почав оповідати, що ось вони піймали злодія з салом,
і вимагав, щоб написано протокола і посаджено злодія в холодну. Говорив так,
мовби це не про брата, а про когось зовсім йому не відомого й чужого.
— Що ти, Денисе? Бога ти не боїшся, людей не страмишся! Брата?!.— дорікав йому
старшина.
— А хоч і брат, та коли таке ледащо...
Тоді озвався Роман: вони на його напали, калічили, нівечили його!.. Денис
завсігди пеклом на нього дихав... І тепер хоче занапастити. Зовуть його злодієм!
А почому вони знають, як у Романа те сало опинилося? Може, йому батько сам його
дав.
Волосні з урядником не знали, що їм робити, їм було жалко Романа і гидко Дениса
слухати, а проте все, ж це було злодійство. Допоміг писар:
— По закону так: коли б син у батька що і взяв, а як батько простить, то й суду
нема ніякого.
— Це правда, так! — додав урядник.
— А коли так, дак що тут казати? — озвався старшина.— Це не наше діло, а
батькове. Сторож, розв'яжи його!
Сторож укупі з Струком розв'язали бідолаху. Струк тепер уже зовсім прохолов і
сам на себе гнівний був, що в таке встряв. І Терешкові було ніяково.
— Ми всі тут діло бачили й чули; коли що треба буде, то всі будемо свідками, а
протоколу нема на що списувати! — рішив старшина.— Ідіть собі з богом!
— Спасибі вам, господин старшина! — подякував Роман і зараз вийшов з волості.
Понурившись, вийшли за їм Струк і Терешко, а позад усіх Денис.
Денис гнівався на волосних. Голова в його боліла, закривавлене обличчя розпухло
і щохвилини нагадувало про Романа.
Як він увійшов у свою хату, то там були всі дома.
Зінько аж з місця зірвався, побачивши Дениса:
— Денисе! Що це тобі?
Не відмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:
— Ото ж ваш синочок наробив.
— Хто? Роман? — спитав батько.— Знову билися? З чого ж це?
— Аз того, що ми — кум Терешко, Струк та я — піймали його з салом у байраці.
У старого Сиваша затремтіли руки.
— Та й били його?
— Або він нас бив, поки йому руки назад скрутили.
— Нащо ж ви йому руки крутили?
— Щоб у волость одвести. Шкода тільки, що старшина не схотів у холодну посадити.
— І ти вів його зв'язаного... через село в волость?
— А то ж би ніс чи віз на собі?
І відразу всі очі повернулися до старого батька. Він устав білий, увесь
тремтячи, як лист під вітром, і звів угору проти Дениса руку.
У -хаті зробилось так тихо, мов усі перестали й дихати.
— Бодай же ти довіку був...
Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, і він, як стояв,
упав на стіл головою і заплакав старими, тяжкими, як камінь, як огонь, пекучими
сльозами.
— Так мене зганьбив!.. Увесь рід наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалів!..
Хоч би мене, старого, пожалів!.. Мою стару голову таким соромом, такою гакьбою
покрив!..
І ні слова більше. Тільки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку біля
дверей. По Зіньковому обличчю котилися сльози...
Частина друга
СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА
Вийшовши Роман з волості, повернув знов у город.
Ще ніколи він не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.
Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед
цілим селом!
І все через його, через цього клятого Дениса! Якби він його зараз отут, серед
шляху, стрів — задавив би його, розтоптав би, як гадину!
Та гарні й батько з Зіньком, потураючи такому хамлетові, як Денис. Вони могли б
одділити його, Романа, дати йому що треба,— він би пішов од них, і нічого б тоді
не було.
А тепер!..
Та всі вони, всі йому за шкуру сала залили!..і Всі ці мужлаї кляті!
Він повернувся до села, що вже поринало в долині, визираючи з-за горба
солом'яними покрівельками, з білими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп
густих верб і темного листу садків. Зняв кулак угору, і крізь затиснені зуби
вилетів якийсь півзвірячий згук лютості й зненависті! Повернувся і пішов
швидко-швидко.
Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце і міг думати і про щось інше.
Що саме він зараз робитиме в городі?
У кишені в його бряжчало трохи грошей,— зосталось од попередніх крадіжок,— але
їх не могло стати надовго.
Ет! Там видно буде! Стукатиме скрізь,— десь та відчиниться.
Але як він увійшов у город і проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкі
одноповерхові будиночки, пооббивані дошками і помазані сірою фарбою, то не знав,
у які саме двері має почати стукати. Всі були однаково непривітні, однаково
замкнені від кожного чужого.
І так ішов усе далі, аж поки дійшов до невеликого базару, засміченого,
захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакаліями та
крамницями. Ці бакалії й крамниці надихнули йому думку: а що, якби туди в
прикажчики?
Недовго думав і зайшов зараз же у велику бакалію. Там було кілька покупців, і
крамарчуки метушились, поспішаючися все подати, не баривши покупця. Один підбіг
і дуже ввічливо озвався до Романа:
— А вам что угодно?
— Та мені хазяїна.
Обличчя в крамарчука зараз одмінилося, скоро виявилось, що це не покупець. Він
недбало кивнув рукою на високого худого чоловіка, що стояв за касою:
— Он!
Роман підійшов до хазяїна, поздоровкався.
— А що скажете?
Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:
— Не нужно! Не нужно! У нас усі прикажчики єсть.
Роман вийшов з цієї крамниці і подавсь у другу. В другій хазяїн спитав:
— А рекомендації єсть? Цього в Романа не було.
— А по какой часті ви служили? Роман одказав, що швейцаром.
— Та ні, по торговой часті... чи в бакалейной, чи в мануфактурі?
— Та я по торговой савсьом не служил.
— Е, дак ви нам не підходите,— відказав хазяїн і одвернувся у другий бік.
Роман вийшов знову без нічого. Але він уже наважився походити сьогодні по
крамницях і почав заходити в кожну підхожу по черзі. Здебільшого ніде не треба
було прикажчика, а як часом і не відсилано його відразу, то зараз же виявлялося,
що він торговлі не знає, і після цього вже годі й говорити. Обійшовши так
десятків трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого
сподіватися. Треба було це облишити.
 
Наші Друзі: Новини Львова