Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Серед темної ночі

Переглядів: 58179
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Частина першa
ЧУЖЕНИЦЯ
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват
Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю
сердитою Стручихою, дядько — старий Корній Грабенко та своя сім'я. Не того Пилип
бесіду завів до себе, що сьогодні неділя, а того, що вернувся додому з солдата
середульший син його Роман. Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів:
найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазяїн,— удався в батька;
середульший — отож Роман; а найменший — Зінько. Роман знав, що йому йти в
солдати, і не схотів женитися, щоб жінки самої дома не кидати, сказав, що як
вернеться, тоді; Зінькові ж давно треба було одружитися, бо і в солдати йому не
припадало йти, та й жеребок він уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема,— каже,—
йому пари. Батько сердився: десь у своїх книжках начитав, мабуть, такого. Мати
хоч і гнівалась, що нема їй помочі, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова
Домаха — он та білява молодиця, що тепер порається біля печі,— годила свекрусі.
А так докорити Зінькові нічим не можна було: і тихий, і працьовитий парубок, і
непитущий... не такий запальний хазяїн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та
найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цікаве і
з себе гарне,— то вже було мазунчиком у матері. А далi на службу пішов, на
чужині поневірявся,— хiба ж i не жалко? І стара Параска, забуваючи, щй їй треба
взяти з припічка та й поставити на стіл миску з варениками, спинялася біля печi,
дивилась закоханими материними очима на сина i думала: «Боже, яке ж гарне! Брови
як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!»
І батьки радів, що син вернувся. Сам він прожив уже півсотні й шість літ, але
сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосі, а оці три сини —
такі косарі, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер
ще покращає. За такими синами й забагатіти можна. Пилип уже трохи випив і тепер,
частуючи гостей, радісний та добрий, розказував:
— Випийте, люде добрі, за здоровля моїх синів!.. Вони в мене — як золото!.. Хоч
старших бог забрав, дак же сими щедро наділив, спасибі їм!..
— Що правда, то правда, сусіде,— дай, боже, щоб усе було гоже! — твої сини такі,
що в кожного батька серце росло б, на їх дивлячись,— так проказував довгий і
сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.
Інші гості, потакуючи, кивали головами, а сини сиділи горді тією хвалою. Старший
— уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий віл; менший — ще молодий парубок
з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; ті очі дуже нагадували
батькові, тільки що в батька вони вже пригасли за довгі літа клопоту й праці, а
в сина сяли цілим сяєвом молодого вогню. Але найбільше дивилися люди на Романа.
Він сидів на покуті пишний, у піджаку, обстрижений і розчесаний набік
по-городянському; повне обличчя було біле, а гарний вус аж блищав на ньому.
Тепер цей чепурний вид почервонів, бо парубок випив не одну чарку горілки; та
він міг пити побагато і ще не був п'яний, а так — тільки починав хміль голову
розбирати, і Роман дедалі ставав усе веселіший та хвалькіший на язик.
— Чого ж це ти, небоже,— питав його дядько Охрім,— не зараз додому вернувся, як
службу відбув? Адже замалим не год іще прогаявсь.
— Такоє дєло случилось,— одказував Роман.— Как вишол я з служби, зараз должность
мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублєй жалування.
— О, це добра служба,— триста рублів! — озвався свят Манойло.— А яка ж то
служба?'
— А така — швейцаром при палаті. Ну, я там почал служить, а потом затосковался
по свому роду. Нивжлі — думаю — яв свойой родинє не могу приличной для себе
должности получить? Бросив усьо і прийшов.
— I добре зробив, синку,— сказала мати,— бо й нас ізвеселив.
— Тепер тільки одружиш, свате, дітей та й забувай горе! — сказав до Пилипа
Манойло.
— Та я з дорогою душею,— всміхнувся Пилип,— аби сини!
— Пождіть, батюшка, будемо й жениться; вот толь-ки должность получим,— одказав
Роман.
—-Образований чоловік може завсегда собі должность получить,— озвався Денисів
кум Терешко. Він колись, ще за панського права, був біля панів у дворі, то іноді
й сам любив закидати «по-образованому». Йому дуже подобалось, як говорить Роман,
і самому хотілося докинути слівце, щоб знати було, що й він не абихто. Батько й
інші гості думали: «Ач, як набрався Роман, науки! Так і ріже по-панському!» Їм
здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тільки сивому
мовчазному Корнієві Грабенкові та Зі-нькові не подобалось, що солдат ламає
язика.
А Пилип із Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервоніли
й спітніли, язики починали чіплятися за зуби, хоч голоси дедалі ставали все
гучніші та гучніші. Тільки Зінько був зовсім тверезий, бо він не вживав горілки;
та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, і
він пішов з хати на прохолоду. Зінько й собі вийшов мовби за ним, а просто того,
що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двір.
Була неділя, і на вулиці вешталось чимало народу. Ішли парубки в святкових
чумарках і добрих поясах, сміялися й погукували на дівчат, а ті, хихикаючи й
щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколірними стрічками. Попід хатами, на
призьбах та на колодах скрізь сиділи баби, лузаючи насіння, часом і чоловіки з
люльками в зубах і розмовляли про всякі новини та про хазяйські й хатні справи.
І під Сивашевим двором лежали колоди,— добрий хазяїн, Пилип давно вже стягав
деревню на нову хату синові,— і чути було звідтіля гомін. Через низенький тин.
цікаво зазирало на нового солдата кілька дитячих і дівочих, білих і заквітчаних
по-святному голів. А в дворі у сусіда Струка стояло біля тину і дивилося двоє
дівчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином.
— А, дівчата! — гукнув Роман.— Нада й їм празник устроїть. Брат Зіновій! Получай
рубля і бігай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов — для
наслажденія девушкам. А ти, мальчик,— кивнув він на хлопця, що зазирав через
тин,— получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай іде сюда. Пущай дівчата
знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!
Хлопець метнувся по музику, а Зінько якось нехотя пішов до крамниці.
— Дівчатка! Хадєть сюда, веселиться будем! — закликав Роман.
Дівчата соромились увіходити, хоча Струкова дочка вже вибігла з свого двору на
вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Між дівчатами було
кілька й парубків. Роман покликав і їх:
— Хадєть, щоб дівчатам веселей було! Парубки не хотіли йти без дівчат, а дівчата
соромились без парубків. Врешті білява Химка, жвава й моторна, схопила подругу
за рукав і потягла до Сивашів у двір:
— Коли йти, так уже ходім! Що там ще трихи-мнихи мняти!
За нею посунули й інші дівчата й парубки. Незабаром прийшли музики — дві скрипки
й бубон. Зінько приніс ласощі. Романові хотілося сьогодні показати себе.
Метнувсь у хату, виніс пляшку горілки, почастував музик, хотів частувати й
дівчат. Вони пишались, одвертались і казали:
— Оце ж таки! Хіба ж таки ми її п'ємо? Таку гірку!
І не схотіли пити.
На складках деякі таки ласувалися на чарку, але тут було сором.
— Не хочуть горкого, дамо їм сладкого! — гукнув Роман, беручи цукерки, пряники
та горіхи..— Получайте, дівчата!
Дівчата й досі соромились, і ні одна не хотіла брати перша.
— Ех, ви! Какії несмєлі! — посміявся Роман. Побачивши біля себе Левантину, він
силоміць упхнув їй у руки торбинку з ласощами й промовив:
— Роздавай подругам!
Делікатне довгеньке Левантинине обличчя відразу взялося полум'ям. Вона держала в
руках ласощі і не знала, як би їх збутися. А Роман стояв перед нею, сміючися: до
неї з-під вусiв, блискаючи на неї смілими очима. Левантина спустила свої темні
очі, довгі вiї виразно зачорніли на рожевому личку. Роман зареготався й одійшов,
а Левантині зробилося ще дужче нiяково. Дівчата почала штовхати її, шепочучи:
— Ну, чого стоїш? Роздавай.
Та вона мов не чула того і все стояла нерухома, а дівчата смiялися.
— Оця ще!.. Моняється! — скрикнула Химка і вхопила в неї з рук ласощi.— Ось я,
дівчата, роздам!
І почала роздавати. Кожній хотілося взяти більше, але всі брали потроху, бо
соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й
ласощі:
 
Наші Друзі: Новини Львова