Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 лютого 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Олеся

Переглядів: 28946
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
дівчини. Він загомонів по-нашому, але так погано, що Олеся ледве розібрала, що
він каже:
— Хороша дівчина! Хороша дівчина! Ми тобі нічого не зробимо, пустимо на волю,
тільки ти нам скажи, де тут єсть село?
Олеся каже:
— За лісом. Оцей ліс перейти — то й село по той бік.
А татарин їй:
— То ти нас проведи цим лісом, а то ми дороги не знаємо.
Олеся каже:
— Проведу.
А татарин знову:
— Та не одури й не тікай, а то бачиш оце!
І він вийняв з піхов криву гостру шаблюку та й лиснув нею перед очима у дівчини.
— Бачиш оце? Голову зрубаю!
— Бачу! — каже Олеся.
Олесі накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив
дівчину поперед свого коня й сказав:
— Веди!
Олеся повела.
Але вона йшла зовсім не в той бік, куди Михайлик побіг. Вона ще трохи обійшла
ліс, тоді знайшла стежку, що бігла зо степу, і пішла нею. Татари їхали слідком
за дівчиною. Дедалі ліс усе густішав. Олеся вела ворогів просто в середину лісу,
де було болото.
Вона вела й думала: «Чи добіг же Михайлик додому? Чи сказав же дідусеві? Ох, хоч
би мені довше поводити їх, поки він добіжить!»
І вона йшла тихо, іноді звертала убік, тоді знов назад вертала'сь. Татари
сердились, а високий кричав:
— Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось! — І він показував рукою на шаблюку.
Дівчина казала:
— Ось зараз вийдемо з лісу,— там і село. І вела далі. Ліс зробився страшенно
густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по
ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землі вганялась у
драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видко. Навкруг
було темно і пуща така, що тільки той, хто добре знав ліс, міг відціля вийти, не
загрузши в болоті. Високий татарин скрикнув:
— Чого ж ти стала? Веди!
Дівчина повернулася до ворогів. На блідому обличчі палали темні очі. Вона
глянула ворогам у вічі і тихо промовила:
— Я далі не піду.
Татарин під'їхав аж до неї, показав їй нагая й вилаяв.
Дівчина осміхнулася:
— Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс,
і ви не вийдете відціль.
Тії ж миті ніж блиснув у татарській руці і вдарив дівчину в груди. Як билина
підрізана, впала вона додолу.
Її головонька схилилась і чиста душа покинула тіло. Татарин плюнув на неї, і всі
вороги повернули назад.
А Михайлик тим часом добіг додому. Він казав, що татар хто й зна скільки. Люди
покидали все і повтікали у ліс. Дід Данило думав, що він там і Олесю знайде.
День просиділи люди у лісі. Далі їм не стало харчу. Другого дня треба було
вертатися. Послали двох парубків подивитися, що в селі. Парубки вернулися і
сказали, що в селі все ціле. Люди зрозуміли, що татари їх обминули, і почали
вертатись додому.
Але ж Олесі там не було. Дід Данило попрохав кілька чоловік, і всі, узброївшись,
гуртом пішли шукати її в лісі. Михайлик привів їх до того місця, де він покинув
Олесю.
Тут знайшли татарські сліди. По тих слідах пройшли у лісову пущу. Довго йшли, аж
поки побачили татарських коней, що позагрузали в болоті. Татар не було. Мабуть,
вони позлазили з коней та й потопли у багнюці.
Дід Данило йшов попереду. Він перший побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиї в
неї був татарський аркан.
Тоді зрозумів дід Данило і всі люди, що вона своєю смертю обрятувала рідне село.
Зробили мари з гілок і понесли дороге тіло додому.

* * *
Другого дня ховали Олесю. Подруги-дівчата несли труну. В їй лежала Олеся,
убрана, як молода княгиня. На голові у неї був вінок. Навкруги співали пташки,
вгорі сяло сонце. А вона лежала тиха, спокійна. Навіть здавалось, що на обличчі
в неї сяла якась радість.
Еге, їй можна було радіти.
Ридаючи, провели її до холодної ями; ридаючи, засипали землею. Не сам. дід
Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і
подруги-дівчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землі, дід Данило підвів голову. Він уже
більш не плакав. Обличчя йому було поважне. Він простяг руки над могилкою і
сказав:
— Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому
такої смерті!
1890.


 
Наші Друзі: Новини Львова