Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 31 жовтня 2014 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Каторжна

Переглядів: 178415
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Каторжна — так її всі звали.
— Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! — кричала мачуха.
— Геть з-перед очей, каторжна! — визвірювався на неї батько, вертаючись п'яний з
шинку і заточуючись по хаті.
— За сцо ти мене стовхнула, католзна! — пищав дворічний мачушин хлопчик, б'ючи
її кулаками.
І так усі!.. Навіть хлопці та дівчата на вулиці хоч і не так часто звали її
каторжною, але ж і на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж із додатком:
«Ота каторжна Докія...»
Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи
років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може,
вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а
потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може... А все ж був у неї
завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики
поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й
розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити — і мачуха дала їй штурханця. І
ось після цього — хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб'є що,
або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня,
а далі й щодня... Так що ж вона — покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий,
од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче,— найгірше, що й не заплаче ніколи!
— Докіє! — спершу ще її таки на ймення звали,— чому хвіртки не причинила? Теля
вибігло.
Мовчить.
— Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?..
Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!
— Чи ти оглухла? — І мачушина рука з усієї сили б'є її.
Стоїть, мовчить.
— Так слухай же! слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!
Ні пари з уст!. Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не
втерпіла:
— Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тільки глянула на неї з-під лоба,
як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки
заболять руки,— аж тоді кине:
— У-у!.. проклята! Каторжна!..
А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й
мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?.. Така ж і мати
її була — або плаче мовчки, або докоря: «Нащо п'єш, нащо жидові хліб носиш!..»
Давав їй він доброго прочухана, як під п'яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж
чого тікає від його? Не завсігди ж він і п'яний, іноді схочеться йому пожалувати
її — вона ж таки рідна дитина,— оце й покличе:
— Докіє!
Підійде, голову похнюпить.
— Докіє! Дочко...— почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його
стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши: — Ну,
каторжна!
А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як
мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась: увіходить
мати тихенько в хату з городу, дивиться — сидить -вона на полу і хлопчика —
років півтора йому було — мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє
:
— Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене,— ніхто ще мене не цілував, як
мама вмерли... Мачуха як скрикне:
— Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику, бий її, бо вона
Оришку била. Бий кулачком, кулачком її...
Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його
на піл — трохи дитини не вбила — та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. І
більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.
От так же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися:
— А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?
А вона зараз кулаком!
І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог,—
каторжна, та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була.
І все ховається від людей — мабуть, заздро, що люди веселі, так щоб не бачити.
Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить — хто її знає!
Діти мачушині хотіли довідатися і назирцем одного разу побігли за нею. Так,
кажуть, пролізла аж у гущавину та зараз до калинового куща — ріс там кущ
калиновий великий,— сіла там під ним і головою до його припала, і руками його
обхопила, й каже:
— Калинонько,— каже,— моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм
листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая!
— каже, а сама плаче...
Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче
серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було
нікого!.. Недоброго і часто й густо п'яного батька вона не любила, матері не
було, мачушиних дітей мачуха любити не давала...
І вона плакала та обнімала червону калину, поливала їй землю своїми слізьми; і
нахиляла тоді до неї калинонька свої віти, і здавалось дівчині, що то мати рідна
руки до неї простягає... І так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:
— І де вона, та каторжна, забігла?!
Тоді вставала вона з землі і втирала сльози. Відразу застигало їй обличчя, мов
камінюка, і очі втуплювались у землю, і вона знову була тоді справді каторжна,
що її нічим не дошкулиш — ні словом, ні ломакою. Такою вона йшла від калини.
Такою вона й тепер вийшла і відразу страшенно поблідла: вона побачила, як од
гущавини побігли мачушині діти. Невже вони знайшли її схованку? А може, ні,
може, вони тільки так бігли?
Але ж вони не так бігли, вони знайшли, побачили, почули і розказали про все
мачусі.
Днів через два Докія знову була під калиною, засиділась і не почула, як мачуха
її кликала. Уже тоді почула, як мачуха знайшла її в гущавині і потягла за
волосся в хату.
— Стривай же ти, каторжна, я тобі дам, як тікати від роботи під свою калину!
Вхопила мачуха сокиру й побігла в садок. Докія відразу так і заніміла. Слухає,
коли задзвеніла сокира в садку, затріщали гілки — ось ще, ще...
Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини... Мачуха
рубає калину.
Дівчина несамовито скрикнула, кинулась туди і стала міждо калиною і мачухою.
Мачуха аж злякалась.
— Ти чого прибігла?
— Не займайте моєї калини!.. Очі її горіли, а щоки були білі-білі; груди так і
здималися.
— Ах ти ж падло! Геть!
І здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула,
жалібно хряснула цівка калинова, і впала стеблина, тремтячи листом.
— Мамо! голубонько! рідненька! Не рубайте, помилуйте!
— Геть, -каторжна!
Вона кинулась до мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові
стеблини.
— Геть, каторжна!
Але каторжна обхопила руками кущ, і її тонкі маленькі пальці так і заклякли на
цівці. Трохи пальців їй не поламала мачуха, поки відірвала від калини,
відволокла геть і останніми разами дорубала дерево...
Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок,
без калини,— тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та
жалібно. Де вона тих пісень училася — бог її святий знає, а вміла багато — і все
жалібні,— так, мов самі вони в неї з серця лилися:
Он до кого ж би я прихилилася?
Прихилилась би я до калиноньки,
До калиноньки, до червоної,
А калинонька нахиляється,
Моє серденько розривається...
 
Наші Друзі: Новини Львова