Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року

Без хліба

Переглядів: 19720
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
І
Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин із жінкою та з дитиною —
хлопчик був. невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони
побралися, — з чужого села він її взяв,— а все ніяк не могли збитися на
хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка,— купили її торішню весну,— та
й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б. Як
усе недороди, то й самим їсти нічого — не то що теличці. Поплакала Горпина за
теличкою, так хіба з того доможеться?
На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер
уже його знає, як і жити — ніхто й позичати не став, усякий каже:
— Що я тобі позичатиму? У мене в самого, може, діти голодні сидять, а тобі
давай, давай, а назад і не сподівайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут
сам за мішок хліба, може, хтойзна-що віддав би!
Раяла жінка Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли:
і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, так той глянув, що в
Петра одежа — лата на латі, подумав, що гольтіпака, пройдисвіт якийсь,— не
схотів і говорити.
— Геть! — каже,— багато вас тут ходить таких!.
Зовсім не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панські
дрова з лісу наймалися, а йому й того не можна.
Одного ранку встала Горпина вдосвіта. Дитина ще спала. Молодиця почала
тихесенько біля печі поратися, а Петра послала дров урубати. Порається, а сама
думає:
— Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, поміг би господь, то поїхала
б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мішечок дали. Лихо без коня: то сіла
б, поїхала, та й годі; а тепер, поки-то випрохаєш у кума того коня!
Відчинилися двері. Петро вніс дрова, додолу кидає.
— Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! — каже Горпина.
Розтопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з
борошном, глянула:
— Петре, а Петре!
— Га?
— А що ми оце робитимем?
— Як?
— Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві. Помовчав Петро, далі каже:
— Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю...
— Хіба ще піти попрохати?..
— Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?
Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці,
молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло:
молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:
— Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно
мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.
Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш?
— Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту — може, він з гамазеїв дасть?..
Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже:
— А піду! Не здихати ж із голоду!
Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста не
може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.
— А може й дасть? — думає,— хто його знає?.. Треба попрохати добре. Шкода, що на
чвертку ратушним нема.
Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився:
«Здорові, з середою!» сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом
сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Більше нікого в
ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. Наміряється все Петро сказати, та ніяк не
зможе. Думає: «А як скаже — ні, не дам?» І як подума про це, подума, що тоді в
його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не
вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне.
Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:
— А чого тобі, Петре?
Підійшов Петро ближче, вклонився.
— До вашої милості,— каже.
— Ну?
— Не положіть гніва, прийшов оце до вас... От уже третій день, мало що й ївши,
сидимо... Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема...
— Ну, то що?
— Не положіть гніва... Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого,
може, нема?.. Так я оце... чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?..
Глянув на його староста та й засміявся.
— Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства
треба.
— От управи земської, розумієш? — каже писар.
— Та воно так,— каже Петро.— Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?..
— Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.
Петро постояв, помовчав, та й каже:
— Та може воно так, і без управи?.. Хоч небагато...
— Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? — визвірився писар.
А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же
його йти без нічого? Дома ж і картоплю вже затого поїдять!.. Хіба ще раз
спитатися?
— Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би...
Писар зовсім розсердився:
— Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на
голові теши, а він усе — дай та дай! Ну, люди!..
Пішов Петро з ратуші.
II
Забавила Горпина дитину, положила,— сама з останнього борошна спекла дві
перепічки, борщу та картоплі зварила. Порається, а сама думає:
— Сьогодні так-сяк перебудемося, та й завтра... Як дадуть Петрові, то, може, й
до батька не треба буде їхати. Ні, хоч і дадуть, а все ж на сівбу немає,— їхати
не минеться.
Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не
було цього року — сіяти не мали де, так чуже брала від повісма. Усе за тиждень
яких дні сороківки заробить, а то й копу.
— Копу заробіші за тиждень, а на карбованця з'їси,— думає Горпина, нитку
викручуючи. Коли чує, рипнули сінешні двері.
— Мабуть, Петро,— думає молодиця, — чи несе ж хоч що-небудь?..
Справді Петро. Увійшов мовчки, сів на лаві, нічого й не каже. Позирнула Горпина
на його і відразу вгадала, що дурно він ходив.
— Петре,— каже,— нічого не дали?
— Кажуть, що без панів земських не можна...— понуро відказав Петро.
Мовчать обок. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина
схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро,— така вона змучена,
зовсім змарніла. Так жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:
— Годі, голубко моя, годі! Не журись...
Підняла очі Горпина, а в очах сльози.
— Ми то перетерпимо,— каже,— а дитина як? Яково їй терпіти?
Та й заплакала Горпина тихо... Згодом озвалася знову:
— Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та
важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:
— Та доки ж його терпіти? — аж скрикнув. -Уже ж і так, здається, дня не минає,
щоб не терпіли!
— Та вже ж, мабуть, так бог дав! — знову каже Горпина.
Петро насупився.
— Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке
лихо ми терпимо?
Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в
голові:
— Хіба ж то правда? За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як
сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю... Вони
 
Наші Друзі: Новини Львова