Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року

Батько та дочка

Переглядів: 30260
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Мала Маруся зосталася дома сама. її батько пішов на роботу в шахту. Ні братів,
ні сестер у неї не було;
Мати її вмерла, тим вона завсігди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.
Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там із матір'ю
жила. Тільки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з
великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве,
схилялося до неї, а дбайливі руки вкривали її тепліше, і тихий материн голос
казав:
— Спи, моя голубко! Спи, моє серденько!
Багато з того, що тоді було, позабувалося — адже їй тільки чотири роки було, як
мати вмерла,— але цей чарівний образ ніколи не зникав з душі бідної
дівчини-сироти.
Її батька звали Максимом. Він був безземельний, бо Марусин дід, за панського ще
права, був при панах, а не хліборобом, і через те землі йому не дано. Як Максим
дружився, то його матері вже не було на світі, та й батько незабаром по тому
вмер. Зостався Максим сам із жінкою.
У їх була тільки хатка та дворища клапоть, а землю хліборобну наймати
доводилось. Поки мати Марусина жива була,— вони так-сяк господарювали; а вже як
вона вмерла (тільки п'ять год за чоловіком і пожила), то тоді господарство
зовсім занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господині. Максим не схотів
женитися вдруге; він оддав Марусю в сім'ю до своєї сестри, а сам позабивав вікна
та двері у батьковій хаті та й подався заробляти на шахти.
У тітки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити!
Вона завсігди була як чужа, як приймачка у цій сім'ї. Там було вже четверо дітей
та двоє старих,— то Маруся була аж сьомою. Усім треба було надати їсти, всіх
треба було якось одягти. Тітка з дядьком з усієї сили працювали, годуючи сім'ю,—
тож не дивно, що вони часом натякали Марусі, що вона не «своя». Правда, Максим
платив сестрі за дочку скількись там грошей. Тітка з дядьком знали, що цих
грошей стане, щоб прогодувати дівчину. А все їм здавалося часом, що Маруся —
зайвий клопіт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтві зучила їх
труситися над кожною крихтою.
Через те Маруся не знала жалування в цій сім'ї. Воно і свої діти тітка не дуже
милувала, та все ж то були свої: хоч і покартає, та й пожалує потім. А Маруся
була «не своя», хоч і родичка. Тим вона чула від тітки здебільшого саме бурчання
та гримання і мало, дуже мало коли зазнавала жалування.
Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре
його видко навіть, як гляне мати, як погладе дитину по голівці. Оце саме й було
найбільшим горем бідній уразливій дівчині. Тим і образ той, як мати її пестує,
нахилившись до її, Марусиного, приголов'я, зберігся в дитячій душі такий
звабливо-чарівничий.
Найбільша радість Марусі була, як у неробочий день часом приходив до неї батько.
Він дуже любив Марусю, завсігди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе
на коліна, як вона була маленькою, і так багато розмовляв із нею, як вона
підросла. З самим батьком тільки розмовляла вона зовсім щиро, сам батько тільки
й знав, чим вона журилася та з чого раділа.
І ото, як одного разу сиділи вони вдвох у садку, її журба за рідним пестуванням
вибухнула відразу.
— Візьміть мене, візьміть мене до себе, татку! Я не хочу тут більше жити! —
благала, ридаючи, дівчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голівонькою
батькові до колін.
— Серденько моє, куди ж я тебе візьму? Адже я в казармі живу,— там тобі не можна
жити,— впевняв її батько.
— Я буду там жити, я буду вам пособляти,— тільки візьміть мене!
— Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть
самі великі чоловіки, а дітям там не можна жити. Ніяк мені тебе, дочко, взяти.
І справді не міг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарі жили,— це була довга,
кисна й брудна будівля. В ній жили робітники й спали всі покотом на одному полу,
а піл тягся через усю хату. Будівля була дуже вузька, бо між полом та другою
стіною ледве можна було пройти, щоб лягти на піл. Тут не можна було жити сім'єю
— ось через віщо Марусин батько не міг її до себе взяти.
Але її сльози зворушили йому серце, і він почав думати, яким би способом
зробити, щоб дочці було жити краще. Він згадував усіх своїх родичів, силкуючись
угадати, хто з їх був би ласкавіший до Марусі, щоб туди віддати її, у сестри
забравши. Та нічого не надумав. Таких родичів не було; були й гарні люди, та хто
ж його знає, як у їх Марусі буде. Адже й сестра його — людина гарна, а Марусі
важко в неї жити. Та ще й те: сестра гніватиметься, коли взяти в неї дівчину, а
кому іншому віддати.
Відразу йому згадалося: а що, якби й справді послухатися Марусі та й узяти її
жити до себе? Тільки не в казарму, а в землянку. Бо на шахтах робітники жили то
в казармі, а то ще й у низеньких, поганеньких, землею критих хатках, що звалися
землянками. Такі землянки, давано самим тим шахтарям, що в їх сім'ї були. А що,
якби й він попрохав собі землянку?
Звісно, мабуть, так буде, що її не дадуть йому, та але ж: догнав — не догнав, а
побігти можна. Та й єсть одна землянка-пустка,— правда, така, що вже гіршої й не
буває, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це
вже як управитель над шахтами скаже,— як потрапиш до його в слушний час, то може
й дасть.
А вже й тарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби
Маруся — от би добре було!.. Максим уже собі в'являв те радісне - життя...
Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час він прийшов.
— Нащо тобі землянка? — допитувавсь управи­тель.
— Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармі жити,— казав Максим.
— А чом же вона з матір'ю не живе?
— Бо нема в неї матері, а в людей важко жити. Ото й доводиться мені до себе
взяти її. А хіба ж можна в казармі з нею жити? Дозвольте вже, спасибі вам, жити
в тій землянці,— однак вона без догляду розвалиться, а ми її держатимем цілу.
— А воно й правда, що розвалиться,— подумав управитель і згодився.— Ну, гаразд,—
можеш туди переходити.
Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пішов просто до землянки.
Вона справді була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрівля (стелі по
землянках не буває) погнулась у середину від землі, що на їй було насипано; одно
віконце, та й те без шибок, а двері висіли на бік на одній завісі. Не дожидаючи,
поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що
треба, робити. Він полагодив двері, засклив вікно й навіть думав був
заходжуватись хату мазати, та не було коли.
— Хай уже Маруся сама вимаже,— подумав Максим і, скоро прийшла неділя, узяв
Марусю від сестри до себе, у свою нову хату.
Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обідрана: вона
здавалась їй чудово гарною,— бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як
хотіла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала
червоними та синіми кривульками, що були такі, як квітки, і квітками, що були
такі, як кривульки, і те малювання не то їй, а й Максимові навіть здавалося
чудовим. Максим приладнав стіл та лаву,— і от уже й хата така, як треба, стала.
Вже ж, мабуть, як і раділа Маруся, а ще дужче Максим! Який він був радий, що
взяв Марусю до себе! Щодня тепер він приходив з роботи не в брудну, вонючу й
кисну казарму, а в чистенький біленький захисточок, і там його стрівала дочка, і
він міг відпочити й порадіти, дивлячись, як вона господарює, мов і справжня
господиня.
З того часу життя Максимове та Марусине пішло рівно та спокійно. Щодня вранці
рано Максим ішов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала
господарювати.
Як жила вона в тітки, то була найбільшою дівчиною в сім'ї. Тим на неї накинуто
було багато роботи, що її роблять звичайно тільки більші дівчата. Тоді їй це
було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато
дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй і треба було. Отож,
що сама знаючи, а що батька питаючи,— вона, як уміла, варила їсти. Не завсігди
їй щастило, а найбільше отой борщ дався їй узнаки,— ніяк, звичайно, не хоче бути
добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли
ласо їсти, а після щоденної важкої роботи в шахті Максимові завсігди добре
хотілося їсти ввечері.
Кажу — ввечері, бо тільки ввечері приходив він з роботи додому. Він бив вугіль,
 
Наші Друзі: Новини Львова