Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 квітня 2020 року
Тексти > Тематики > Українська Мова  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Як ми говоримо

Переглядів: 75995
Додано: 26.05.2009 Додав: Verna  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 2
Джерело: тенети інету
Як ми говоримо
Б. Д. Антоненко-Давидович 1970
Рис. 1: Обкладинка першого видання
Роздiл 1 ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Мова — така ж давня, як i свiдомiсть, писав Карл Маркс, пiдкреслюючи цим органiчну єднiсть свiдомостi людини й її мови. Вона, як i безпосередня дiйснiсть думки", як висловився Маркс, є воднораз i великим засобом спiлкування людей, бо виступає в цiй функцiї для кожної людини тiльки тому, що iснує для iнших".
Подiбно до того, як мова кожної людини має iндивiдуальнi риси — з багатою чи бiдною лексикою, з уподобаними словами й зворотами, з простою чи складною будовою речення, так i мова цiлого народу має свої виразнi, тiльки їй притаманнi властивостi, що позначаються не лише певними правилами сполучення звукiв у слова й слiв у речення, а вбирають у себе низку понять.
Людина може володiти кiлькома мовами, залежно вiд її здiбностей, нахилiв i прагнень, але найкраще, найдосконалiше людина має володiти, звичайно, рiдною мовою. I це не тiльки тому, що цiєю мовою, засвоївши її змалку, вона користується повсякденно, а й тому, що рiдна мова — це не-
3
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 3
вiд'ємна частка Батькiвщини, голос свого народу й чарiвний iнструмент, на звуки якого вiдгукуються найтоншi й найнiжнi-шi струни людської душi. З рiдною мовою мають-бо зв'язок найдорожчi спогади про перше слово, почуте в колисцi з материних уст, затишок батькiвської хати, веселий гомiн дитячого товариства й тихий шелест листя старої верби, пiд якою вперше зустрiвся юнак iз коханою дiвчиною...
Мова народу, — писав вiдомий росiйський педагог-демократ К. Ушинський у статтi ”родное слово",—є найкращий, що нiколи не в'яне й вiчно розвиваєтьcя, цвiт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами iсторїї. У мовi одухотворюється ввесь народ i вся його батькiвщина; в нiй перетворюється силою народного духу на думку, на картину й звук небо вiтчизни, її фiзичнi явища, її клiмат, її поля, гори й долини, її лiси й рiчки, її бурi й грози — ввесь той глибокий, сповнений думки й почуття голос рiдної природи, який промовляє так гучно в любовi людини до її iнодi суворої батькiвщини, який висловлюється так яскраво в рiднiй пiснi, в рiдних мелодiях, у вустах народних поетiв". Є мови бiльш й менш розвиненi, є мови, що своїм чарiвним звучанням здобули свiтову славу, та наймилiша й найдорожча для людини —її рiдна мова. Як просто й разом iз тим зворушливо писав про це Тарас Шевченко:
Ну, що б, здавалося, слова... Слова та голос — бiльш нiчого. А серце б'ється, ожива, Як їх почує!..
Бо рiдна мова не тiльки зберiгає свiтлi спогади зжиття i,
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 4
людини й зв'язує її з сучасниками, — в рiднiй мовi чується голос предкiв, у нiй вiдлунюють перегорненi сторiнки iсторiї свого народу.
Найбiльше й найдорожче добро в кожного народу, — казав колись класик української лiтератури Панас Мирний, — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає i своє давнє життя, i свої сподiванки, розум, досвiд, почування". Цю думку розвиває в згаданiй статтi К. Ушинський: Поколiння народу проходять одне за одним, але наслiдки життя кожного поколiння лишаються в мовi спадщиною нащадкам. До скарбницi рiдного слова складає одне поколiння за одним плоди глибоких сердечних порухiв, плоди iсторичних подiй, вiрування, погляди, слiди пережитого горя й пережитої радостi, — одне слово, ввесь слiд свого духовного життя народ дбайливо зберiгає в народному словi. Мова є найважливiший, найдорожчий i наймiцнiший зв'язок, що з'єднує вiджилi, живi й майбутнi поколiння народу в одне велике iсторичне живе цiле. Вона не тiльки виражає життєвiсть народу, але є саме це життя".
А якої ваги надавав користуванню рiдною мовою й дбанню за її чистоту класик росiйської лiтератури I. Тургенєв! Коли пiшла чутка, що вiн став писати свої художнi твори французькою мовою, I. Тургенєв спростував це в листi до С. Венге-рова такими словами: Я нiколи, жодного рядка в життi не написав не росiйською мовою; в противному разi я був би не художник, а просто паскуда. Як це можна писати чужою мовою, коли й своєю, рiдною, ледве можеш дати собi раду з образами, думками тощо". В iншому листi I. Тургенєв писав:
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 5
Бережiть чистоту мови як святиню. Нiколи не вживайте iноземних слiв. Росiйська мова — така багата й гнучка, що нам нема чого брати в тих, хто є бiднiшим за нас".
Українська поетеса-революцiонерка Леся Українка дивилась на свою мову як на зброю:
Ти моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з пiхви готова...
Могутню визвольну силу бачив у рiдному словi великий син українського народу Тарас Шевченко, пишучи:
... Возвеличу Малих отих рабiв нiмих! Я на сторожi коло них Поставлю слово .
Не дивно, що український народ ставився з такою пошаною, вiрою й любов'ю до своєї мови, яка була йому на тернистих шляхах поневiряння в сумнiй минувшинi, кажучи словами його найкращих представникiв, i за єдину зброю, й за єдину втiху. Цiєю мовою милувались також тi поодинокi iноземцi, що побували на Українi й чули її спiвучу, мелодiйну мову. Ось, примiром, як француз П'єр Шевальє в своїй книжцi Iсторiя вiйни козакiв проти Польщi", виданiй у Парижi 1663 р., характеризує українську мову козакiв: Вона — дуже нiжна й сповнена пестливих висловiв та надзвичайно тонких зворотiв". Нiмецький поет Фридрiх Боденштедт у серединi ХIХ ст. так захопивсь українськими народними пiснями та iсторичними думами, що вивчив українську мову й переклав нiмецькою багато цих пiсень i дум, видавши згодом антологiю
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 6
Поетична Україна", в передмовi до якоi вiн пiднесено писав про пiсню й мову українського народу, вважаючи їх за досягнення народiв усього свiту. Вiдомий український i росiйський учений I. Срезневський сказав про українську мову: Сила людей має переконання, що ця мова є одна з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи вважить богемськiй щодо рясноти слiв i висловiв, польськiй щодо барвистостi, сербськiй щодо приємностi, що це мова, яка навiть у виглядi необробленому може стати нарiвнi з мовами, обробленими гнучкiстю й багатством синтаксичним, мова поетична, музична, мальовнича".
Славнозвiсний росiйський артист Л. Собiнов, приїхавши на гастролi 1926 р. до Харкова, де вiн спiвав у оперi Вагнера партiю Лоенгрiна, записав таке своє враження вiд i української мови: Коли я одержав переклад Лоенгрiна українською мовою и тодi ж, сiвши за рояль, проспiвав знамените звернення до лебедя, я мимоволi закричав: та це-бо звучить зовсiм по-iталiйському: гарно, звучно, високо й поетично".
Можна було б наводити ще багато хвальних i пiднесених висловiв про українську мову дiячiв науки й мистецтва рiзних, близьких i далеких нам народiв, та досить i цих, щоб бачити, як високо цiнували вони нетлiнний скарб українського народу, що його нашi предки зберегли, незважаючи на всiлякi заборони й утиски, передавши нам у спадщину. Згадаймо наостанку ще слова полум'яного борця проти самодержавства й крiпацтва, революцiйного демократа М. Чернишевського: ...не якихось там двiстi чи триста рокiв, а бозна-скiльки вiкiв говоритимуть українською мовою люди, що живуть на
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 7
Днiпрi й далi на захiд; у такому разi iснуватиме й українська лiтература бозна-скiльки вiкiв..." З усього сказаного ми бачимо, що мова — це щось далеко бiльше за механiчний зв'язок мiж людьми, це — вiдбиток свiдомостi людини, це— прояв її. З того, як говорить та чи та людина, можна уявити собi загальний розвиток цiєi людини, її освiту й культурний рiвень. Що культурнiшою є людина, то розвиненiшою є її мова, багатшою на лексичний запас, розмаїтiшою епiтетами, метафорами, влучними порiвняннями, барвистiшою вживанням прислiв'їв, приказок i приповiдок. У природi не буває людей, що визначились би високим iнтелектом i водночас примiтивною, як у первiсного дикуна, мовою. I разом iз тим, як часто подибуємо людей, байдужих i неохайних до своє i мови й до мови свого народу взагалi! Хiба не доводиться iнколи чути: Чи не однаково, як я говорю? Вправно чи недолуго — то байдуже, аби лиш iншi зрозумiли мене, що я хотiв сказати". Нi, не байдуже! Росiйський радянський письменник К. Паустовський писав: Людина, байдужа до рiдної мови, — дикун. Вона — шкiдлива своїм єством уже тому, що байдужiсть до мови пояснюється цiлковитою байдужiстю до минулого, теперiшнього й майбутнього народу". Росiйський радянський письменник Ф. Гладков, який багато писав про чистоту й правильнiсть росiйської мови, так висловився в одному, опублiкованому пiсля його смертi, листi: Уся рiч у тому, щоб оберiгати свою мову вiд засмiчення чужими словами й чужорiдним вимовлянням. Треба твердо знати свою мову й любити прекрасне рiдне мовлення. Не на честь росiйському лiтераторовi виправдовуватись тим, що, мовляв, таке
8
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 8
ось слово побутує" в розмовнiй мовi!.. Ну, досить. Закликаю вас боротись нещадно за чистоту рiдної мови в усяких випадках". I наче перегукуючися з росiйським борцем за чистоту своєї мови, писав видатний український поет, учений i великий громадський дiяч М. Рильський:
Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно Й ненастанно Полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози Вона хай буде.
Боротьба за чистоту й високу мовну культуру — це боротьба за культуру взагалi. Дбати за очищення мови вiд усякого засмiчення й за дальше пiднесення її культурного рiвня—це обов'язок усього українського суспiльства, не кажучи вже про тих людей, що безпосередньо працюють над мовою — вчених-мовознавцiв, письменникiв, журналiстiв, дикторiв, працiвникiв редакцiй i видавництв, викладачiв рiдної мови. Адже вiд мови наших пiдручникiв, газет, науково-популярної й художньої лiтератури багато залежить, чи мова мiльйонiв читачiв удосконалюватиметься й збагачуватиметься, чи,—як iнодi, на жаль, трапляється, — засмiчуватиметься.
Мова — тонкий iнструмент. В одних устах вона звучить iз такою силою, що, кажучи словами I. Франка, мов трубою, мiлiони зве з собою", в iнших — тiльки рiже слух, вона — мов те лушпиння без животворного зерна...
Якої великої ваги надавав наш народ у своїх приказках i повiр'ях мовi, людському слову! У народi вiрили колись, що певним словом, яке мало хто й знає, можна скарби в землi знаходити, й хвороби та всякi недуги лiкувати, й вiд лихої
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 9
людини та звiра оборонитись. Ласкавими словами й гадюк чарують", —каже одна українська приказка, а друга додає: Слово — не стрiла, а глибше ранить". Гостре словечко коле сердечко"“, Сказаного й сокирою не вирубаєш"“, що вимовиш язиком, того не витягнеш волом"“, -запевняє народна мудрiсть. Та буває часом i таке, що могутнiй чинник дїї на людський розум i серце обертається на нiщо, — тодi в народi кажуть: Меле таке, що й купи не держиться", Лепече, як той пустий млин"“, Не тямить голова, що язик ”лепече". I. Франко в одному вiршi писав:
Слова — полова, Але вогонь в одежi слова — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива iскра Прометея.
Однiєю й тiєю ж мовою, незважаючи на красу її чи немилозвучнiсть, можна, виходить, i полову вiяти, й святий вогонь викрешувати. Усе залежить вiд того, як хто вмiє володiти цим чарiвним iнструментом, що ним є мова.
Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тiльки було бажання. Це не є перевагою вчених-лiнгвiстiв, письменникiв або вчителiв-мовникiв, це — не тiльки ознака, а й обов'язок кожної культурної людини. Культурними в нас мусять бути всi, незалежно вiд того, працює людина розумово чи фiзично.
Мова кожного народу не становить якоїсь вiдмежованої вiд сусiдiв, застиглої на вiки вiчнi форми. Як живий органiзм, вона з часом зазнає певних змiн пiдо впливом iсторичних, економiчних i полiтичних чинникiв. Iнколи це можна
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 10
простежити протягом життя навiть одного поколiння. Вiдмирають однi слова, а замiсть них постають новi; старiшають морфологiчнi й синтаксичнi конструкцїї, поступаючись перед новими, що бiльше вiдповiдають вимогам часу; засвоюються лексичнi елементи вiд сусiдiв, що зумовлюється полiтичними, економiчними й культурними стосунками з ними; новi обставини життя, породжуючи новi поняття, жадають для них нового вислову; нарештi, соцiальнi змiни в побутi несуть iз собою новi прислiв'я, приказки й приповiдки.
Тiльки мертвi мови, мови тих народiв, що давно зiйшли з iсторичної арени в небуття, наприклад, санскрит , латинь, старогрецька мова, лишаються незмiнними. Утративши давно своє практично-побутове значення, вони не зазнають бiльше нi змiн, нi розвитку, лишившись тiльки лiнгвiстичними пам'ятками перейденої сивої давнини.
Змiнюється й наша українська мова. Нiхто не скаже тепер на салют яса, як колись за козаччини (Iз дванадцяти штук гармат гримали, ясу воздавали". — Iсторична пiсня); протягом кiлькох десятирiч майже зникло слово комiрне, й хiба тiльки старi люди тепер знають, що це означає плату за квартиру (Чиста загибель тепереньки чоловiковi: заробити нема де, землi зроду не було, комiрне плати, кругом злиднi,а їсти мусиш!" — М. Коцюбинський); нове поколiння знає переважно слово квартплата.
А хiба не зазнає вiдповiдних змiн i близька до нашої мови росiйська? Безперечно, зазнає. Хто каже тепер у Росїї замiсть свобода — вольность, яке набуло в сучаснiй росiйськiй
мовi iншого значеннєвого вiдтiнку, нiж за О. Пушкiна, що
її
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 11
вживав цього слова тiльки в розумiннi свобода" (И знамя вольности кровавой я подымаю на Петра!")? Не скажуть сучасною росiйською лiтературною мовою печи пироги", як писав байкар I. Крилов Беда, коль пироги начнет печи сапожник"), а тiльки печь пироги"“. Лайливе тепер росiйське сволочь означало за часiв царя Петра I те, що нинi росiяни звуть сводной командой. Навала й утеча вiйськ Наполеона породили в росiйськiй мовi слово шерамыжничать (канючити, випрошувати, старцювати) й шерамыжник (канюка, прошак, старець), що виникли вiд chere аmi (дорогий друже) — постiйного звертання по їжу голодних наполеонiвських воякiв. Таке широко вживане в сучаснiй росiйськiй мовi слово, як стушеваться (знiтитися, знiяковiти), виявляється, є зовсiм молоде: воно прижилось тiльки в ХIХ ст.
Такi українськi слова, як мрiя або годинник, —теж молодi, їм нема ще й ста рокiв. Вони ввiйшли до усної мови з художньої лiтератури, яка, вiдповiдаючи на вимоги часу, створила їх на ґрунтi наявних уже в народнiй мовi слiв мрiятися й година. Цiкаво вiдзначити, що, коли з'явилося в нашiй мовi слово годинник iз вiдповiдним розрiзненням — стiнний або кишеньковий, стало зникати давнє слово дзиґapi, яке теж позначало годинник, але не кишеньковий, яких ранiше взагалi не було, а стiнний чи на вежi.
Отак, як i все живе на свiтi, змiнюється й мова живого народу. Якщо порiвняти кiлька мов, мiж котрими лежить не тiльки просторова вiдстань, а й певний iсторичний перiод, ми побачимо дивне явище: рiзнi мови мають дуже схожi слова. Чи не є подiбним українське слово мати не тiльки до
12
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 12
росiйського мать, а й до нiмецького Mutter чи французького mere? Безперечно, є! Ба навiть виявляє схожiсть iз латинським mater, iз старогрецьким meter i з староiндiйським mata. Або вiзьмiмо слово брат i порiвняймо з нiмецьким Bruder, латинським frater i староiндiйським bhrata — знов упадає в очi подiбнiсть мiж ними. Чи цi слова випадково заблукали до нашої мови з давнiх часiв i далеких мiсць, чи є в цьому явищi якась закономiрнiсть, зумовлена певними причинами? Не важко здогадатися, що схожiсть цих i багатьох iнших слiв, надто тих, якi найперше виникли в ужитку людей, наприклад, назви близької рiднi, продуктiв харчування та iн., свiдчить про спорiдненiсть мов, про те, що iндоєвропейськi мови якоюсь мiрою є сестри мiж собою, дарма що початки їхньої родинної близькостi вкрито млою минулих тисячолiть. Що ближче стоять в етнiчнiй i територiальнiй належностi один до одного рiзнi народи сучасностi, то бiльше спiльних рис мають i їхнi мови, творячи мовнi групи — слов'янськi, романськi, германськi та iн. Але це не заважає мовним елементам одної сiм'ї проходити до мов iншої, часом i дуже далекої. Свого часу до росiйської мови ввiйшли татарськi слова кнут, ярлык та iн.; ми, українцi, кажемо слова кавун, тютюн, козак, бунчук, давно забувши, що цi слова прийшли до нас також вiд тюркiв. Хтозна-коли осiли в нашiй мовi й пpижилиcя, як свої слова, польськi пан, хлопець, через польську мову зайшли до нас iз нiмецької друкарня, папiр, фарба, цукор. Часто народ, запозичивши чуже слово, переiнакшує його на свою вподобу, зробивши з тюркського чапан українське жупан або українськi цибуля, цегла з нiме-
13
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 13
цьких Zwiebel, Ziegel.
Iсторичне спiвжиття українського й росiйського народiв не могло не позначитись на їхнiх мовах. Подiбно до того, як до нашої мови зайшло багато росiйських слiв, так i в росiйськiй мовi трапляються слова, засвоєнi з української мови. Усi цi девчата, делянка, стерня, хлебороб, неполадки, Курщина, Воронежчина тощо перенесено з українського ґрунту або в готовому виглядi, або трохи змiнено, як, примiром, слово чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано старослов'янський префiкс чрез.
Такi випадки взаємодiї є цiлком природнi й неминучi за умов спiлкування народiв i не можуть викликати жодних заперечень, якщо певнi слова чи словосполуки запроваджуються не штучно чи помилково, а виникають iз вимог самого життя, осiдаючи на стале пiдґрунтя мови iншого народу. Недобре, коли людина, не знаючи гаразд української чи росiйської мови або тої й тої, плутає обидвi цi мови, перемiшує їхнi слова, вiдмiнює слова одної мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цiй мовi вислiв i живосилом тягне його в iншу мову, оминаючи традицiї класичної лiтератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч, чи, як кажуть у нас, на Українi, суржик. Суржик не є й не може бути ознакою будь-якої культури, навпаки, вiн завжди вiдбиває некультурнiсть частини людей, залишаючись породженням соцiального й нацiонального гноблення трудящих мас. Уже з цього видно, який непотрiбний, ба й шкiдливий є суржик за наших часiв, коли пiдноситься загальна культура мас, коли маємо дбати про стирання рiзницi мiж розумовою
14
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 14
й фiзичною працею.
Мови вiдрiзняються одна вiд одної не тiльки словами (вище ми бачили, що є багато спiльних або схожих слiв у рiзних мовах), а й словозмiною, пiдпорядкуванням слiв у реченнi, побудовою речення, не кажучи вже про особливiсть iдiом, прислiв'їв, приказок i приповiдок, що так яскраво характеризують кожну мову, надаючи їй своїх неповторних барв i свого, нiде не пiдхопленого звучання.
Кожна мова має свiй шлях розвитку, на якому позначились iсторичнi подiї, пережитi її народом, географiчнi умови, серед яких живе цей народ, клiматичнi особливостi його територiї. Усе це створює тi властивостi душевного складу народу, його нацiональну психiку, що так виразно вiдбиваються в його мовi. Вiзьмiмо такий український вислiв, як спати просто неба, й подивiмось, як оце просто неба передається рiзними мовами. По-росiйському буде — под открытым небом, по-нiмецькому — unter freiem Нimmеl (дослiвно — пiд вiльним небом), по-французькому — а la bеllе etoile (у дослiвному перекладi — пiд прекрасними зорями). Маємо тут одне й те саме поняття, але як по-рiзному висловлює його кожна з чотирьох мов!
Для українця звучать цiлком природно вислови спiймати облизня, накивати п'ятами, дуба дати, йому не треба напружувати свою думку, щоб зрозумiти, про що мовиться в цих, вiдомих йому змалку, iдiомах. А спробуйте лишень механiчно перекласти їх росiйською мовою й гляньте, що з того вийде: поймать облизывание, накивать пятками, дуб дать... Дарма що всi слова тут росiянин знає, але йому важко буде збагну-
15
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 15
ти, який змiст криється в цих звичайних словах, що вiдгонять йому якоюсь нiсенiтницею. У такому становищi опиняється й українець, коли йому доводиться часом читати нерозважно перелицьоване з росiйської од ворiт поворiт, бенкет горою, кричати на всю iванiвську, бо йому важко второпати, що в першiй фразi мало бути завертай назад гoлoблi, в другiй — бенкет на всю губу, а в третiй — кричати на все горло (на всю пельку, на всi заставки, щодуху, щосили).
Iдiоми, як i прислiв'я та приповiдки, виникши в мовi якогось народу на ґрунтi iсторично-побутових обставин, не мандрують так легко, як слова, з мови в мову, а лишаються незайманими в однiй своїй мовi. Їх не можна дослiвно перекладати, бо з цього, як ми бачили, виходить нiсенiтниця, — треба в кожнiй мовi шукати вiдповiдникiв, що, може, й вiдрiзнятимуться словами, але матимуть аналогiчне значення. Вiзьмiмо українську iдiому накивати п'ятами. Вона виникла, мабуть, iще з тих далеких козацьких часiв, коли запорожцi заступали татарам дорогу на Україну. Не раз татарам доводилося, замiсть хапати живий товар, ясир, як вони казали, чи бранцiв, як називали полонених на Українi, тiкати, дiставши збройну вiдсiч вiд козацтва. Панiчна втеча ворога, який iз переляку так наддавав ходу, що тiльки мигтiли його п'яти, дала пiдставу жартiвливим козакам, якi любили дотепний вислiв, казати, що ворог накивав п'ятами. У далеко вiдмiнних обставинах виникла в Росїї iдiома задать стрекача, що є вiдповiдником до згаданої української iдiоми. Слова в цих iдiомах, узятих iз двох мов, — рiзнi, а поняття — однакове.
Отак специфiчнi обставини життя народу створюють свої,
16
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 16
характернi тiльки для однiєї мови, вислови, приказки, прислiв'я, що разом з iншими нормативними чинниками зумовлюють дух цiєї мови, її нацiональну оригiнальнiсть.
Дбайливе ставлення до розмаїтостi, багатства рiдної мови має привчити людину ставитись уважно й до мови iншого народу, прагнучи всiма силами не порушувати нi тут, нi там своєрiдного звучання кожної мови, не стирати їхньої барвистостi, не обмежувати їхнiх невичерпних можливостей.
Однак i в межах одної мови ми раз у раз подибуємо рiзнi слова, що означають одне поняття. З народних уст на Лiвобережнiй Українi ми чуємо переважно дiєслово ждати (Ждала, ждала козаченька та й плакати стала. — Народна пiсня), а на Правобережжi чується переважно чекати Два на третього не чекають. — Прислiв'я). Часом одне й те саме слово по-рiзному вимовляється в деяких районах України, примiром, бiльшiсть українського народу вимовляє кiнь, пiп, але полiщуки, цебто українцi з Полiсся, кажуть куiнь, пуiп або куонь, пуоп i т. iн. Що це? Масова помилка людей щодо своєї рiдної мови? Нi, це — не помилка, а мiсцева особливiсть української дiалектної мови. Адже мова кожного народу, який становить самостiйну етнiчну одиницю, подiляється на дiалекти, що складаються з низки говiрок.
Деякi дiалекти, а надто говiрки iнодi дуже рiзняться мiж собою, тому люди одної нацiональностi, але рiзних територiальних дiалектiв важко розумiють одне одного; примiром, нiмцевi з Берлiна нелегко збагнути нiмця, що спiлкується за допомогою Plattdeutsch, цебто нижньонiмецького дiалекту; так само й українець iз Полтавщини не все може добрати,
17
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 17
що скаже йому українець iз Гуцульщини або Лемкiвщини.
Українська мова подiляється на три дiалектнi групи: пiвнiчну полiську), пiвденно-схiдну й пiвденно-захiдну. Кожна дiалектна група складається з говорiв. Пiвнiчна дiалектна група подiляється на схiднополiськi, середньополiськi й захiднополi-ськi говори; пiвденно-схiдна група — на середньонадднiпрян-ськi, слобожанськi, схiднополтавськi, нижньонадднiпрянськi й донецькi говори; пiвденно-захiдна — на подiльськi, волинськi, гуцульськi, буковинсько-покутськi, бойкiвськi, лемкiвськi, закарпатськi, надднiстрянськi й надсянськi говори.
У кожного народу на базi одного, переважно центрального, дiалекту виникає лiтературна мова, що об'єднує всi цi мовнi струмки в одне нацiональне цiле, яке дає змогу легко порозумiтися людям рiзних частин певної етнiчної територїї.
На ґpyнтi середньонадднiпрянських говорiв, поширених на Полтавщинi (на захiд вiд р. Псла), Черкащинi (на схiд вiд р. Гiрського Тiкичу), на пiвднi Київщини й на пiвночi Кiровоград-щини, постала українська лiтературна мова. Українською мовою перекладено багато шедеврiв росiйської й свiтової класики, цiєю мовою пишуть не тiльки художнi твори й публiцистичнi статтi, а й науковi працi з рiзних галузей знання.
Якими є стосунки мiж українською лiтературною мовою й дiалектами? Виникнувши на основi центральних пiвденно-схiдних говорiв, наша лiтературна мова вбирала й далi вбирає все найкраще, що є в її дiалектах. Увiйшли до лiтературної мови такi, наприклад, слова з пiвденно-захiдної дiалектної групи, як вiдтак (дарма що є аналогiчний вислiв пiсля того), ватра (багаття або вогнище). Таких прикладiв можна
18
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 18
навести чимало. Написанi на основi говорiв пiвденно-захiдної дiалектної групи твори Ю. Федьковича, О. Кобилянської, В. Стефаника й М. Черемшини ввiйшли до скарбницi української класичної лiтератури. Щоб вiдобразити мiсцевий колорит або дати мовну характеристику персонажiв своїх творiв, до дiалектизмiв звертались I. Франко, М. Коцюбинський, а Г. Хоткевич написав увесь роман Камiнна душа" гуцульською говiркою. Та це є лише лiтературний спосiб, щоб найяскравiше зобразити певну мiсцевiсть i її людей, i з цього аж нiяк не слiд робити висновок, що дiалектизмами можна безоглядно користуватися в поточному усному чи писемному вжитку. Надуживання дiалектизмами призводить до засмiчення мови й зниження її стилiв. Єдина лiтературна мова є нормативом у культурному й науковому життi країни. Через школу, художню лiтературу, радiо, телебачення й пресу, через пiднесення загального культурного рiвня народних мас лiтературна мова нiвелює й витискує дiалектнi риси.
Проте, як зазначалося вже, мова не є щось застигле на вiки вiчнi, тому й далi триває впорядкування мовних норм, уточнення сумнiвних моментiв у вживаннi рiзних слiв, дослiдження мовних явищ i формулювання правил пiдпорядкування слiв та складання речень, далi вiдбувається словотворення.
Автор цiєї книжки не ставить собi на метi навчити читача української мови,—для цього будуть потрiбнi iншi видання. Книжку призначено для тих, хто не тiльки володiє українською мовою, а й хоче запобiгти помилковому слововживанню, перебороти лексичну розбiжнiсть у визначеннi однакових понять, позбутись того паралелiзму в нашiй мовi, що не
19
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 19
збагачує її, а обтяжує й ускладнює. У цiй книжцi принагiдно розповiдається про вiдомi морфологiчнi й синтаксичнi норми, якими часто нехтують у поточному мовному вжитку, чи то забувши їх, чи недостатньо засвоївши колись. Головну увагу й найбiльше мiсця в книжцi придiлено похибкам лексичного й фразеологiчного характеру, на якi раз у раз натрапляємо не тiльки в живiй розмовi, а й на сторiнках перiодичних видань, ба й у наукових працях i в художнiх творах.
У пошуках найкращого мовного еквiвалента автор книжки намагався виходити не стiльки з власних уподобань, скiльки з традицiй нашої мови, пiдпираючи свої пропозицiї щодо вживання певних слiв чи висловiв прикладами з української класичної лiтератури, фольклору й живого народного мовлення.
Щоб читачевi легше було орiєнтуватися в книжцi й знайти потрiбну довiдку, матерiал подiлено за частинами мови, спочатку йдуть вiдмiнюванi, а потiм невiдмiнюванi частини. У кожному роздiлi, присвяченому певнiй частинi мови, на першому мiсцi викладено зауваження з морфологiї й синтаксису, а вже потiм розглядається помилкове чи сумнiвне вживання низки слiв, розмiщених за алфавiтом.
Автор не претендує на всеохоплення, але з публiкацiї частини розгляданого тут матерiалу в журналах Жовтень" та Україна" i в газетi Лiтературна Україна", яка викликала багато вiдгукiв-листiв, автор побачив, що навiть у цьому невеликому обсязi книжка може якоюсь мiрою задовольнити попит спраглого на таку лектуру читача.
Якщо читач i не знайде вiдповiдi на багато питань, що ста-
20
РОЗДIЛ1. ПЕРЕДНЄ СЛОВО 20
вить перед ним бажання пiднести рiвень культури власної мови, але, за прикладом цiєї книжки, буде сам дошукуватись потрiбної довiдки в багатющiй скарбницi нашої мовної спадщини, виявляючи тим любов i шану до мови свого народу, автор уважатиме, що вiн до певної мiри виконав поставлене перед собою завдання: дати читачевi поштовх до роздуму, до дбайливого поводження зi своєю мовою, а значить — i до самовдосконалення в нiй.
21
Роздiл 2 IМЕННИКИ
1. Називний вiдмiнок у складеному присудку
У якому вiдмiнку треба ставити iменник i прикметник, якщо вони виступають у складеному присудку поряд iз дiєсловами бути, звати тощо, — в називному чи орудному? Як краще сказати по-українському: Мiй батько був коваль" чи Мiй батько був ковалем", Вона була гарна дiвчина”" чи Вона була гарною дiвчиною"?
Це — нiби паралельнi форми, якi бачимо в нашiй класичнiй лiтературi й матерiалах фольклору. Проте в сучаснiм мовнiм життi помiтна схильнiсть до вживання тiльки однiєї форми — орудного вiдмiнка: Петро був першим учнем у класi", Вона була досвiдченою лаборанткою"“, Усе життя вони були наївними, як дiти". Подивимось, якому вiдмiнку надає переваги українська класика й жива народна мова. Обоє вони були сироти, побралися й жили собi двiйко" (Марко Вовчок); ”Мене звуть Андрiй Корчака" (I. Нечуй-Левицький); Будь менi лицар да вiрнесенький" Українськi пiснi" М. Максимовича).
22
21
РОЗДIЛ 2. IМЕННИКИ 22
У всiх цих фразах iменник у складеному присудку стоїть у формi називного вiдмiнка. Однак дуже часто натрапляємо на фрази з орудним вiдмiнком iменника: То був волом, а то хочеш зостатися конем" (М. Номис). Що ж — виходить, нiби це однаково, який поставити вiдмiнок iменника в складеному присудку — називний чи орудний? Нi, не однаково. Якщо проаналiзувати всi наведенi вище приклади, то неважко помiтити, що називний вiдмiнок стоїть там, де iменник i прикметник мають незмiнну властивiсть — сироти, iм'я й прiзвище — Андрiй Корчака, лицар вiрнесенький, цебто людина, що визначається вiрнiстю на все життя, довiку. Зате там, де мовиться про несталу або тимчасову ознаку в iменнику й прикметнику, дають перевагу орудному вiдмiнку: був волом.
Великий знавець слов'янських мов, український учений О. Потебня вважав, що фраза, яку вiн прочитав у галицькому виданнi: Iсторiя є вчителькою життя", — належить до полонiзмiв i її треба було виправити на вимоги української мови: Iсторiя є вчителька життя". На основi цього слiд зробити висновок, що в наведених на початку фразах правильно буде сказати: Петро був перший учень у класi", Вона була досвiдчена лаборантка"“, Усе життя вони були наївнi, як дiти"“, — бо iменники й пов'язанi з ними прикметники означають постiйну властивiсть. Але треба сказати: Попервах Петро був першим учнем, а потiм став мало не останнiм"“, Хоч вона була й досвiдченою лаборанткою, але перейшла на iншу роботу"; Вони були наївними, як дiти, поки їх не спiткало лихо",—бо тут в iменниках i прикметниках мовиться вже про тимчасову, а не постiйну властивiсть.
23
РОЗДIЛ 2. IМЕННИКИ 23
2. Родовий чи знахiдний вiдмiнок додатка?
Як буде правильно сказати: писати (читати) листа чи лист, пришити ґудзик чи ґудзика? Такi питання часто виникають перед тими, хто негаразд вiдчуває дух української мови. Як на те, трапляються iнколи випадки, коли той самий iменник, виконуючи в реченнях синтаксичну функцiю додатка, в одному реченнi стоїть у родовому вiдмiнку, а в другому — в знахiдному, наприклад: Послухали доброї поради високошановного народолюбця" (Б. Грiнченко) i ”Вiн дасть пораду, як i що, — знайшов вихiд Антiн" (С. Чорнобривець). То вiд чого залежить той чи той вiдмiнок додатка? Чи є якесь правило щодо цього?
У роздiлi Дiєслова" ми побачимо далi, що є дiєслова, якi керують iменниками тiльки в якомусь певному вiдмiнку, а тим часом обмежимося лиш зауваженням, що, на вiдмiну вiд росiйської мови, в українськiй мовi iменник-додаток часто стоїть у родовому, а не в знахiдному вiдмiнку: Бабуся пильнує малої" (Марко Вовчок); Де шукати благостинi”" (П. Кулiш); Гляди, дядьку, порядку" (М. Номис); ”Заспiвай менi, доню, тiєї Вкраїни”" (Г. Косинка).
Отож, у першiй фразi лiпше сказати: писати (читати) листа; та й у другiй теж ближче буде до народнорозмовної української традицiї: пришити ґудзика, купити хлiба тощо.
3. Родовий вiдмiнок належностi
Iнколи трапляються такi звороти: Тут була хата Шевченка", Треба берегти гнiзда птахiв", де родовий вiдмiнок означає
РОЗДIЛ 2. IМЕННИКИ 24
належнiсть якоїсь речi комусь або чомусь. Проте в аналогiчних випадках українська класика й живе народне мовлення частiше вживають присвiйного прикметника: Розсердився за цiї бабусинi речi" (Г. Квiтка-Основ'яненко); ”Подай-но йому Петрову свитку" (С. Васильченко); Отцева й материна молитва зо дна моря верне" (М. Номис). Отож, i в перших двох фразах слiд сказати: Тут була Шевченкова хата"; Треба берегти пташинi гнiзда"”. У дiловому листуваннi, що потребує точного означення, iменник-прiзвище ставлять у родовому вiдмiнку: майно Бондаренка. Так само, коли за iменником-пiдметом далi йде кiлька прiзвищ, що означають належнiсть, цi прiзвища ставимо в родовому вiдмiнку, а не творимо з них присвiйних прикметникiв, як то було в попереднiх прикладах: Твори Шевченка, Франка, Лесi Українки та Коцюбинського становлять золотий фонд української лiтератури" (Лiтературна газета"). Також тодi, коли до прiзвища додається iм'я чи якийсь епiтет, треба вдаватись до родового вiдмiнка, а не присвiйного прикметника: твори Тараса Шевченка, а не Тарасовi Шевченковi, твори великого Шевченка. У родовому вiдмiнку ставимо iменник-прiзвище в тому разi, коли присвiйний прикметник буде важкий на вимову, наприклад: повiстi Квiтки-Основ'яненка", а не Квiтчинi-Основ'яненковi повiстi"“.
 
Наші Друзі: Новини Львова