Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83208
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
На роботі Миколай відразу розшукав Рауцика і повідомив йому, що ще двоє робітників дійшли. Чим міг зарадити Рауцик? Він мовчки вислухав і, не виявивши ніяких емоцій, пішов геть. Праця того дня уже не йшла так, як дотепер.
У ЗУР зайшов ще того таки дня відомий вже лікар у супроводі чергового начальника і дав якісь порошки для хворих. До вечора черговому в бараку якось вдалося влити ті порошки хворим з водою в уста, і коли прийшла з роботи решта людей, то вони вже були при пам'яті; пухлина не уступила.
Після вечірньої баланди у барак зайшов знову черговий з карточкою у руках.
– На "ка" єсть? – крикнув голосно з порога.
Миколай назвав прізвище Остапа. Черговий ще раз приглянувся до карточки при самому каганчикові і гукнув:
– На прийом, визивают. Одєвайся бистро!
Було вже пізно. Перемучений Остап поволікся нерадо за черговим до амбулаторії. Прийом хворих арештантів закінчився, в амбулаторії не було вже нікого, крім лікаря і сестри. Лікар зовсім неделікатне повівся з Остапом: звелів одразу зняти з себе одежу, сіпнув за схудлу руку до себе, стукав по реберцях, крутив-вертів ним мов кухар випотрошеним півником і муркотів собі щось під ніс. Сестра тимчасом сиділа і байдуже курила якусь сигарету на "халявці". Лікар відштовхнув хворого і розпорядився, щоб сестра записала його на завтра на прийом після ранкового розводу. Такого щастя Остап собі й не уявляв – на завтра він звільнений від роботи.
Черговий привів його у барак і попередив Миколая про розпорядження лікаря. Від щастя Остап не міг заснути майже до ранку.
Хто був той лікар і ця сестра? Мабуть, ніхто на ОЛП цього докладно не знав. Відомо було тільки, що він – єдиний доктор у цьому відлюдному місці. Вважався арештантським "лєпілою" при ОЛП, а практично лікував людей на всьому терені, який прилягав до табору. Виконував обов'язки терапевта, хірурга, дентиста, акушера – робив усе, що стосувалося медицини: напував зіллям хворих на сухоти, обчищував і навіть обтинав обморожені частини тіла, виривав діряві зуби усім "вольняшкам", служив за повивальну бабку, коли траплялося, у зоні жіночого табору. "Сестра", його помічниця, – німкеня з Причорномор'я, одна з мільйонів тих жертв, котрі поплатилися за воєнну авантюру Гітлера і Сталіна. Десь тут погибали в снігах виселені німці тільки за те, що вони німці. Мстива рука зібрала їх із численних, давно заселених, колоній і закинула сюди на погибель. "Сестра" перебувала тут у ролі "вольняшки". Розвинена фізично, непогана з лиця, зі строгими вольовими рисами, достатньо розсудлива, щоб не бути "доброю" для тих, котрі за табірним частоколом. Казали, що вона крутила голови вищим начальникам навіть в управлінні "Усольлагу". Як вона уникла нападу і неминучого ґвалту з боку озвірілої "надзорслужби"? Авторитет лікаря і вплив цієї німкені давав їм обом можливість часом діяти згідно з власним бажанням. Безперечно, вони були у близьких і дружніх стосунках з Рауциком, людиною інтелігентною і вихованою.
Вранці бригада будівельників вийшла на роботу. У бараку залишилося четверо: двоє хворих доходяг, черговий вихідний і звільнений лікарем Остап.
Десь біля десятої години ранку, коли розвиднілося надворі, прийшов знову табірний черговий і запровадив Остапа до амбулаторії. Трохи призвичаєний до того, що "фашист" знаходиться тут не перший раз, черговий сказав, що йде "на мінутку" і звелів нікого не впускати, поки він не повернеться. Лікар запевнив його, що двері будуть зачинені на засув і він нікого не впустить. І справді, тільки-но служба вийшов, як сестра встала з місця і зачинила двері на ретязь зсередини. Відтак повернулася до простенької шафки на ліки, збитої з грубих дощечок, що мала у верхній частині полички, а внизу дверцята. Відчинила дверцята і вийняла з шафки бляшанку з якоюсь стравою. Подала Остапові і звеліла владним поглядом, без слів, щоб він їв. Той завагався, і вона підштовхнула його коротким: "Ну?!" Остап почав їсти. Була це картопля, капуста, буряк і ще якась зеленина, все дрібно посічене, перемішане і полите якоюсь олією. До цього сестра подала йому ще невеличкий шматок хліба. Хліб був темний на колір, мав запах житнього. Мрія. Важко було уявити, що такий хліб взагалі ще десь існував на землі. Миттю проковтнув усе, вишкрябав бляшанку дерев'яною поперечною ложкою на короткому держаку, і трапеза була закінчена.
Лікар порадив Остапові, як поводити себе в майбутньому, якщо хоче залишитися живим: не ганятися за "дополнітєльним", не шукати харчів на смітниках, не заздрити тим, котрі отримують додатковий шматок чи кашу за перевиконану норму – це найбільш шкідливе, бо виснажує фізично й морально. Затрачена енергія на перевиконання норми не компенсується у цих умовах додатковою порцією, яка складається із ста грамів неякісного хліба і якоїсь там "кашіци" чи "запіканки". Не розтрачати надаремне енергії: не робити різких і взагалі зайвих рухів, по можливості не говорити зовсім, а при потребі – говорити тихо і мало. Не роздумувати і не жити згадками. Гартувати волю. Не шукати "правди" і "справедливості" – це міраж, фантазія у даний час. Не бути злим на інших, бо це їм не шкодить, а "тобі отруює організм, виснажує нерви" і т.д.
Прийшов охоронець, постукав, йому відчинили, і він запровадив Остапа назад у ЗУР. У бараку було напалено, хворі були на краю життя – лежали вже мов мерці.
Остап же, відчувалось, зробив ще крок до життя. Він настільки "відійшов", що здатний був зрозуміти і твердо запам'ятати все, що йому порадив лікар. Тільки згодом усвідомив, що ця людина з Прибалтики спричинилася до його витривалості на майбутні лихоліття, котрі ще тільки наступали. Лікар прищепив йому перші паростки холодного практичного розрахунку, який межував з цинізмом. Обставини примушували, й Остап користувався цими порадами ще довго.
Миколай був доброю і рішучою людиною. Коли на другий день вийшли на роботу, він майже на колінах просив Рауцика, щоб допоміг двом найкращим "плотнікам" вижити, бо це він, Миколай, винен у їх смерті – "сфалував" їх іти на це будівництво... Рауцик, як завжди, мовчав і слухав, дивлячись у землю і копаючи нервово ямку у снігу валянком. Потім обернувся і пішов геть. Того ж таки дня у барак зайшов лікар у супроводі чергового, глянув на доходяг і, махнувши рукою, відразу повернув до виходу.
І Рауцик, і лікар, і Метравелі добре розуміли, що ці люди вмирали тому, що не вміли, не сміли якось виявити свою слабкість і виснаження. Силою нелюдських зусиль вони виходили на роботу з поваги до справедливого і безкорисливого Метравелі, до Миколая, до товаришів по роботі. Працювали. Темніло в очах, втрачали притомність і вже мов роботи механічно виконували звичні рухи. І так до останньої краплини поту, до тої межі, яку не можна було переходити. А ще додалась простуда і, як наслідок, гарячка. Ніхто лиш не говорив про те, що лікар мав обмежені можливості допомогти "фашистам" у порівнянні з арештантами. Хоча й останнім не міг би чимось у такім випадку зарадити, бо й арештанти вмирали. Милосердя, як уже зазначалося, було поза законом, засуджувалося як безпідставна, безпринципна і шкідлива слабохарактерність.
Через кілька днів найкращі теслі з будівельної бригади Миколая-грузина погасли як свічки...
Ще через тиждень лікар таки зумів якось виписати дві порції "протицинготного" на дев'ять чоловік репатріантів. Це було майже те саме, чим пригостили медики Остапа останній раз в амбулаторії: мішанина із недовареної картоплі, сира капуста і квашений огірок, горох, морква і ще якесь листя. Жаль тільки, що давали цього добра таку кількість (сто грамів), ніби це було потрібне для дослідів, а не для харчу. Що ж, і цим ділилися протягом тижня. Стало відомо, що лікар мав неприємності через це "протицинготне", бо бригада будівельників не причислялася до тих, які працюють на основнім виробництві, і їм не належався той самий "котьол", з котрого черпали баланду і все додаткове для тих, що працювали на лісоповалі. Про те, що підгодовує "своїх", "фашистів", й говорити не приходилося.
Ніщо вже не допомагало. Стіни майбутнього клубу були майже завершені, і матеріал подавали високо. Мусів хтось тесати, хтось – сидіти нагорі і класти важкі колоди "на мох", вирубавши попередньо жолобець "под черту". Важко було людям просидіти наче на коні, без риштування, на стіні і маніпулювати замерзлою мов кість шестиметровою балкою, щоб покласти її на "шпунт", користуючись при цьому грубим свердлом і витесаними сосновими кілками. Треба було злазити зі стіни, щоб гуртом висадити балку на висоту два і півметра. Темпи роботи сповільнилися, начальство було незадоволене. Нездатність виконувати будівельні роботи через втрату сил було оцінено як навмисне шкідництво. Оскільки сачкувапи "ізмєннікі родіни", то це мало ще й політичне забарвлення. Отож була ще одна нагода виявити свою необмежену любов до великого вождя народів на контрасті ставлення до "фашистів".
І все ж бригада втратила до весни тільки трьох людей – результат набагато кращий, ніж це малося з репатріантами на основних ОЛП.
День ставав довший, сонце піднімалося вище, сніг сліпив очі. Мороз ще не вщухав, але перепад між нічною і денною температурою був значний. Дуже помало тепер волочилися на роботу на налитих мов колоди ногах теслі-репатріанти. Стояли смирно збоку біля брами під час розводів, очікуючи на "свій" інструмент. Заздрили змореній, але галасливій юрбі арештантів, яка відчула наближення весни і стала, здавалося, ще більш жвавою – заздрили чорною заздрістю.
Якось вранці привели репатріантів на розвод і, як завжди, поставили їх мізерну групку збоку, щоб не спілкувалися з арештантами. Із воріт виходила бригада за бригадою, отримувала інструмент і під конвоєм щезала у банці. Розвод закінчувався, коли вийшла ще одна повальна бригада і до неї приставили витонченого, мізерного юнака, якого привели із БУРу тим самим шляхом, яким ходили теслі-репатріанти. Усі вже отримали інструмент, коли підійшов цей хлопчина і теж підняв сокиру з утрамбованого снігу. Потягнув пальцями по вістрю, наче упевнюючись, чи вона гостра, рішучим кроком підійшов до бригади і раптом влучним ударом врубав бригадира по голові. Бригадир лиш змахнув руками мов птиця і звалився на сніг. Хлопець кинув сокиру назад на купу, загнув, "як положено", руки за спину і смирно, без слова, пішов назад у БУР у супроводі одного з конвойних.
На роботі Миколай таки запитав Рауцика, чому цей хлопець зарубав бригадира? Рауцик пояснив, що це нормальне явище: йому дали п'ять діб БУРу з причини, до якої мав якесь відношення бригадир. Хлопець із "урок" і тому взяв реванш відразу, як тільки трапилася нагода. За таку справу йому можуть додати ще п'ятнадцять діб. Як правило, вони виживають у БУРІ.
Не можна забути тут і про "рекордистів" – щось подібне до "стахановців" на волі, їх ще називали "красниє лучкісти". Це ті, які виробляли по півтори-дві норми на вирубці лісу, їх лучкові пили і топориська були помальовані яскраво-червоною фарбою. Було відомо, що вони отримували усі сто процентів додаткових, їли за окремим столом "на сцені" і спали під коцами, хоч і "б/у", але такими, як у "надзіратєлєй". Це були в більшості молоді недосвідчені люди, новоприбулі і ще не практичні у табірних умовах. Виводили їх на роботу з помпою. Арештанти називали їх "пожарнікі" – за червоний колір їх інструменту. Так продуктивно вони працювали місяць-півтора і потім швидко "доходили". Бригадири їх били, начальство позбавляло усіх привілей. Коли вони ставали повними доходягами, то їх ще відставляли на відгодівлю до ОП; дехто з них, бувало, виживав.
Як уже згадувалося, великий прямокутник табірної території, охоплений традиційним високим частоколом, був перегороджений на дві зони: чоловічу і жіночу. Про стосунки цих двох зон мало залишилося у пам'яті, оскільки самі умови не сприяли тому, щоб людина цікавилася чимось іншим, ніж пошуком якогось харчу. Але відомо було, що тут, як і всюди, спілкування чоловіків з жінками використовувалося начальством як заохочуюча нагорода – це для звичайних робітників. "Придурки", обслуга за зоною, безконвойники мали можливості вирішувати це питання, не питаючи дозволу начальства. Репатріанти відчували і розуміли, що навіть злочинцям у таборі таки дещо більше дозволено, ніж їм, "фашистам".
Відомо, що у таборі освітлення не було. А спроба втечі з-під стражі завжди вірогідна; траплялися випадки, що хтось уночі щезав з табору, і приходилося службі вибиратися у тривалі і клопіткі пошуки, не завжди успішні. Підсліпуваті нафтові ліхтарі були розвішані вздовж забороненої смуги попри частокіл з внутрішньої і зовнішньої сторін. Вони давали дуже мало світла. А в погану погоду навіть самі ліхтарі важко було розгледіти. Тому найбільше надії покладала служба на псів, яких прив'язували на ланцюгах і пускали по дроті за межами "запрєтки". Це допомагало, бо псів спеціально тренували на людях. Крім цього на вартівні і на кожній сторожовій вежі висіли шматки заліза, по котрих вартові товкли молотками чи чимось подібним – "дзвонили", щоб переконати чергового начальника, що вони не сплять. Арештанти дуже не любили таких дзвонів. Іноді до ранку ці "дзвони" не давали заснути. Не важко здогадатися, як це виснажувало нервово мешканців табору.
Надійшла весна. Харчі у таборі значно погіршилися. Між арештантами з'явилася маса доходяг. На розводах було неспокійно, багато не виходило На роботу, відмовлялося від виходу поза межі табору взагалі. Таких називали "сачками" і старалися вранці якось випхати за браму, а там нехай собі конвоїри і бригадири голови мастять. "Дійшли" майже без винятку усі, включаючи й жінок. Табір усередині мав жалюгідний вигляд. По зоні повільно вешталися набряклі від голоду і виснаження арештанти. Більшість із них була ще майже дітьми...
Будівництво клубу продовжувалося також не найкращим чином. Миколай, щоправда, виводив свою бригаду теслів на місце роботи, але користі з цього майже не було. Насилу якось ще витягали наверх крокви, прикріплювали їх розчепами, щоб не падали, і більше сиділи на сонці під стіною, сховавшись від вітру і від Рауцика. Відчували якийсь респект перед ним, а працювати не могли. Коли він наближався, то завжди "гострили інструмент" – повзали геть стертими терпугами поміж зубцями пил, не піднімаючи голови. Не допомогла кавказька витривалість навіть Миколаєві та Метравелі. Вони повисихали мов мумії і тільки ноги мали спухлі мов колоди. Шкіра нагадувала жовтуватий пергамент, який щільно облягав поголений череп і лицеві кістки. Носи в обох видовжилися ще більше,– химери з великими дзьобами і глибоко посадженими чорними очима. Зате налиті ноги були рівні від бедра до стіп, блискуча шкіра мала неприємний мертвий колір. Пальці на ногах товсті, розчепірені і задерті догори через спухлі підошви. Такі ноги були у всіх, але ці двоє трималися найдовше в "нормальному" стані, їх фізичний упадок вразив репатріантів.
Весна прийшла якось непомітно. Зробилося тепло, зник сніг навкруги табору, подув вітер, зашумів уральський бір. Репатріантам видали черевики "б/у", зауваживши при цьому, що черевики їм не "положено", бо вони не арештанти.
Про черевики варто сказати окремо. Оскільки кирзаки "б/у" належалися тільки "вольняшкам", причетним до ОЛП озброєним і неозброєним, то черевики видавалися лиш арештантам – по цьому можна було впізнати і розрізнити невільного від вільного. Черевики мали кирзові халявки і гумову підошву, перед був шкіряний. Мабуть, перед видачею їх ще хтось лагодив: були позашивані грубою ниткою і скріплені цвяхами на підошвах; вкриті пліснявою, понівечені, зашкорублі. Словом, їх слід було б давно викинути. Такі черевики, таке майно "незаконно" отримали репатріанти-"фашисти", скориставши з того, що знаходилися тут на "довольствії" при більш привілейованих арештантах.
Будівництво клубу піднепало геть. Не тільки через те, що теслі-будівельники втратили сили. Потрібний був різний матеріал під майбутній дах, дошки на підлогу, двері, вікна та інше – усього цього не мали. Не привозили з "бази". "Базу" також зруйнував весняний сплав. Людей погнали на "аврали" і "штурмовщину" – вони вибули "єстєствєнной смертю". То були також репатріанти й арештанти.
Тепер не було кому різати деревину на дошки, на бруси – усе, що потрібне для цього нескладного уральського будівництва. А будівельники ще очікували, що ось-ось привезуть матеріал. Тимчасом їх виганяли у ліс на спорудження естакад у місцях, куди стягали деревину, призначену для дальшого транспортування.
Якось вранці Миколай вийшов на розвод з невеличким клуночком під пахвою. Яке було здивування, коли до бригади підійшов Рауцик ще з якимсь чоловіком і Миколай розвинув вузлика, а там – зовсім ще нові німецькі військові чоботи. Оце й були ті "вєщі", які він дотепер ще беріг. Чому беріг? Як він їх зберіг узагалі?
Торгу ніякого не було. Миколай нічого не вимагав, "купець" нічого не пропонував. Перший лиш стояв з таким виглядом, ніби впустив із рук дитину у глибоку воду, усвідомлюючи, що – назавжди, але замість розпачу на лиці відбився тупий подив. "Купець" ледве стримував тремтіння, яке його охопило. Він тримав у руках новісінькі німецькі військові чоботи. Вони були шкіряні, з довгими халявами і... підошви... підошви були шкіряні, мастрикові, ще жовті, і усе те пахло юхтом. Зі споду підбиті підметками, а на підметках – рядами блискучі зольники. Він бачив вузький краєчок підкови на підборі – бачив уперше в житті, цього він скрити не міг. Нащось ще запхав руку в один чобіт, відтак у другий, ніби надіявся щось там знайти, зібгав у руки халяву, потім розгладив її знову. Плюнув на нову, ще не змащену пастою пришву і потер долонею, постукав по підошві, глянув розширеними очима на Миколая, перевів погляд на Рауцика і запитав:
– Ані настоящіє? – і ще раз стукнув голосно по підошві. Миколай ворухнувся, очі його на мить заблищали і згасли.
– Нємєц дєлал, панімаєш? Немєц дєлал, – промовив він з такою рішучістю, ніби боронив свою власну честь кавказця. "Купець" милостиво погодився з тим, що вони "настоящіє".
– Сколько?
– Сколько не жалко, начальнік. Денгі не нада, – відповів Миколай байдуже і чомусь зітхнув.
"Начальнік" узяв від Миколая мішечок, у якому були чоботи, кинув туди те, що тільки-но "купив", повернувся, щоб іти. Рауцик увесь час стояв мовчки у широкому "кепі"-восьмиклинці на голові, від чого його голова здавалася ще щуплішою, мізернішою. Тепер він так само мовчки повернувся і пішов повільно за тим, який щойно взяв у Миколая чоботи.
Ще того самого дня під'їхав якийсь безконвойник невеличким возиком до будівельників і гукнув:
– Брігадір!
Миколай підійшов до візка, на якому сидів фірман, чомусь ще у зимовій сіблонці.
– Звал? – запитав Миколай.
– Звал. Тут тебе... – безконвойник, не злазячи з таратайки, подав Миколаєві повний, зав'язаний мотузочком, мішечок.
– Но! – крикнув молодий арештант на коника і поскрипів собі по нерівному грунті туди, звідки приїхав.
Пізно ввечері, коли прийшли з роботи, Миколай пригостив усіх рідкою кашею з чумизи, замащеною олієм і посипаною трошки яєчним порошком.
Миколай отримав за чоботи, може, зо двадцять штук картоплин, з півтора кілограма чумизи, понад півкілограма яєчного порошку, торбинку з вівсяною мукою (зіпсутою, звичайно), пляшку олії – "хлопкового масла", брикет чорного спресованого чаю і пачку махорки з кількома сторінками, видертими з якоїсь книжки (на папірці), – цілий маєток для підневільного арештанта.
Миколай буде ще жити. І Метравелі теж. Харчі, які їм вдалося виручити за чоботи, підтримали їх на силі у найбільш критичний час – на передновок 1946 року. Вони ощадно додавали до "законної" порції потроху звареної в їдунці чумизи, задобрювали баланду олією. Голодні побратими старалися тихенько лежати на нарах, вдаючи, що сплять, – пробували обдурити вразливе сумління Миколая і Метравелі.
Те, що Миколай продав-проміняв чоботи, мало символічне значення. Як виявилося, він хотів ці чоботи – що б не сталося – привезти додому, як пам'ятку, як реліквію воєнного часу. Тепер позбувся чобіт – позбувся надії на поворот у свою сонячну Грузію.
Рауцик допоміг йому проміняти ці чоботи. Він підшукав людину, яка сумлінно винагородила Миколая. Треба визнати, що це була ще добра людина. Бо в тих умовах він міг би діяти по-різному. Шматок хліба мав на той час найвищу ціну – ціну життя.
Нарешті привезли на будівництво трохи матеріалу на лати. То були досить широкі дощечки, які, однак, не годилися під накриття "фін-стружкою". Рауцик знав, що кращого пошиття у цих краях не буде, і тому звелів відкласти дощечки для іншої мети.
На другий день привезли багато обапілків для настилу під "фін-стружку". Можна було приступати до роботи. Цього дня репатріанти, повернувшись з лісу, довідалися, що завтра продовжать будівництво – це обрадувало всіх. Переночували і вранці дійсно конвой відпровадив їх на старе місце праці. Підійшов Рауцик і зауважив з прикрістю, що нема з чого нарубати цвяхів, нема дроту. Друге, що перешкоджало роботі, – бракувало повали, настеленої на балках, не було по чому ходити, щоб прибивати привезені обапілки на крокву зверху. Чекати не було сенсу, адже невідомо, коли привезуть матеріал, тому теслі вирішили без дозволу Рауцика набивати "горбилі", підстеливши собі під ноги трохи того добра, здирків, яке привезли.
Миколай розставив вісім робітників, хто, що і де буде робити. Найкращого майстра, вже згаданого мордвина, послав "на-гора", цебто на стіну, щоб приймав матеріал, який будуть подавати знизу. За ним поліз і Метравелі. Два краяни горьковчани – мовчазливі і працьовиті люди – вже тягали обапілки з купи, ближче до стіни, щоб відтак подавати їх нагору. Невеличкого зросту, ще молодий казанський татарин з високим і марним, мов мумія, вологодчанином оббивали сокирами товсті кінці обапілків, рівняли їх з боків, щоб не подавати зайвого тягару на стіну. Остап повинен був "рубати" цвяхи з довоєнного колючого дроту. Такий дріт був товщий, не сплетений із двох жил, мав чотири канти – годився на гвіздки. Важко було знімати з нього колючки, зате – робота сидяча. Через чверть години безконвойник привіз, може, з півкілограма такого дроту. Водночас привіз стару, пощерблену сокиру з товстим і рівним топориськом – спеціально для виготовлення цвяхів.
На стіну подали перші шматки пошиття під "фін-стружку". Знесилений мордвин сягнув рукою по подану дощечку, знизу трошки підштовхнули, щоб йому було легше підняти її, він послизнувся на круглій балці і впав у середину будинку. Цьому не придали значення, бо не було високо і земля, вкрита трісками, була м'яка. Не кваплячись, оба горьковчани пішли у дверний пройом подивитися, що там сталося, чому мордвин не відзивається і не виходить. Метравелі навіть не зауважив, коли той упав. Нараз розлігся пронизливий крик: "Брігаді-і-ір!" Миколай прожогом кинувся туди, звідки лунав голос. Метравелі й собі зіскочив зі стіни. Перед ними лежав мертвецьки блідий мордвин, ще живий, але не ворушився і, здавалося, не дихав. Попробували його підняти, він легко зойкнув: був безвладний. Коли його повернули, під ним була кров, лихенька курточка на плечах обпосочена.
Виявилося, що потерпілий мав за плечима свою гостру сокиру, застромлену за шнурок, яким він був підперезаний. Мабуть, при падінні зачепив за щось сокирою, вона повернулася вістрям до плечей, отож він упав на неї і верхня її борідка впилася йому глибоко у верхівку лівої нирки. Рана була поважна, в даних умовах – фатальна. Рятувати потерпілого не було можливості. Конвойна сторожа і слухати нічого не хотіла, одне повторювала:
– Не падхадіть, ні с места – стрелять буду!
Метравелі мало не плакав перед "вологодським" конвоєм, щоб той хоч повідомив кого "положено", людина, мовляв, гине.
– Ну і мать єво... не майо дєло, пусть подихаєт, много вас здєсь такіх...
Яка була досада, коли знову під'їхав безконвойний, привіз ще трохи шматків геть заіржавленого дроту, і його попросили, щоб довіз скаліченого хоч у барак, – він категорично відмовився. Мотивував це тим, що не має права цього зробити – потрібен був дозвіл, потрібен був конвой. А час не чекав. І все ж безконвойний поїхав і розказав комусь про те, що сталося, про це дізнався Рауцик і прибіг з лікарем, однак надії на порятунок не було вже ніякої. Лікар робив усе, що тільки міг, аби полегшити якось біль і страждання смертельно скаліченої людини. Якби ж то інші умови...
До вечора таки ніхто не прийшов забрати покаліченого. Лиш перед кінцем роботи винесли з табору примітивні, важкі ноші і забрали мордвина під конвоєм у БУР. Хворий мав уже таку гарячку, що зовсім нічого не пам'ятав. Його поклали на нари трохи боком, щоб не на рану, але йому було вже все одно. Коли вранці загудів головний гонг на "падйом", працьовитий мордвин уже застиг. На цей раз не вдалося взяти на його рахунок навіть порції баланди, бо прийшов "служба" впевнитися, чи не треба часом викликати лікаря. Застав мертвого і прийшлося його зараз-таки винести за поріг барака.
Репатріанти не виходили кілька днів на роботу. Дошок не привозили, настеляти здирки під "фін-стружку" Рауцик категорично заборонив, поки не буде настелена повзла. Робота сповільнилася.
Був початок літа 1946 року, коли одного ранку за ними у ЗУР не прибув конвой, щоб вивести їх на роботу. Прибув у цей день табірний "цируль"-арештант зі своїми тупими бритвами. Обшкрябав "фашистам" голови тупою бритвою марки "Труд". Поїли баланди і переднювали ще цей день у темному бараку на нарах, з яких ще дотепер полошили блощиць окропом. А наступного дня у барак зайшов черговий з червоною опаскою на рукаві і звелів збиратися з "вєщамі". Баланди того ранку не дали. За хвірткою репатріантів очікував конвой із двох людей та арештант з готовим, розфасованим сухим провіантом на дорогу. Роздав по шматку того, що він називав "хлібом", і по порції заіржавленого оселедця. Охоронці терпеливо очікували, поки безконвойник не роздав усім "сухий пайок". Потім один, звелівши усім іти за ним і не розсипатися, рушив у напрямку, протилежному до "посьолка". Другий охоронець замикав колону, закинувши зброю за плече. Цікаво, навіть не попередили "... стрєляю..." перед маршем? Ще такого не бувало... За звичкою, ніхто під конвоєм не відзивався. Через дві години ходу передній конвоїр зупинився, повернувся і гукнув: "Пріставіть ногу! Прівал!" Виявилося, що на цей час уже ніхто не мав нічого їсти. Усі вже з'їли харч, виданий на цілий день, – менажки були порожні. Посідали, відпочили і рушили далі по якомусь сліду, залишеному саньми ше від зими.
Десь в обідню пору прибули до одного з ОЛП. Зачекали перед брамою. Прийшов черговий, забрав папери, прочитав кожного прізвище; вийшов із приміщення вартівні ще один "начальнік", прошмонали добряче всіх і, не відчиняючи воріт, впустили по одному через прохідну хвіртку в зону.
Тільки тепер будівельники клубу зрозуміли, наскільки в кращому стані вони були в порівнянні з тими, котрі тут перезимували, пережили, не вмерли.
Репатріанти прибули всередині дня, коли усі ще здатні до праці люди були на роботі. Табір, засмічений трісками, вкритий пнями, які наїжилися з-під землі, – мов вимер. Проте зона була вже прибрана на той час. Дубарі не валялися.
Зайшли у найближчу секцію барака. На нарах подекуди лежали доходяги – не ворушилися. Ніхто не звернув на них уваги, ніхто не відповів на привітання. Присіли на краєчку нар біля порога. Мовчали. Якийсь зловіщий сум охопив зубожілу душу кожного з прибулих. Вони безумовно знаходилися у кращому стані, ніж оці тут, розкинені на нарах, не подаючи вже ознак життя. У значно кращому.
Миколай розв'язав невеличкий вузлик (тільки він один ще мав "вєщі"), обережно запхав туди руку і сказав: "Ну, падхаді па очєрєді, палучай!" – і всипав кожному у менажку стільки вівсяної несіяної муки, скільки вмістилося у його кулак; це були рештки того, що він отримав за чоботи. У діжці біля порога знайшли воду, принесли трісок, яких назбирали тут таки, біля барака, і заходилися варити баланду.
Усі знали, що маршову порцію На сьогоднішній день з'їли, надіятися більше нема на що. Були глибоко вдячні Миколаєві, розуміли його доброту, але ніхто не вимовив ні слова. Метравелі пішов на кухню просити солі. І приніс.
Поки баланда варилася, у барак зайшов нарядчик.
– Кто тут новєнькіє?! – гукнув від порога.
– В чом дєло? – перепитав у свою чергу Миколай від "пєчки", на якій варили баланду.
– Вихадітє із барака!
– А ти кто такой будеш? – поцікавився Метравелі.
– Разгавори! Сказано вихаді, значіт вихаді!
На вимогу нарядчика вийти негайно з барака Миколай категорично заперечив, що вийдуть, як тільки довариться баланда, повернувся і пішов назад до печі, щоб помішати в менажці ріденьку, каламутну водичку.
Нарядчик не наважився гнати непокірних дрином: люди ще на ногах і незнайомі. Він тихо вийшов, але це не означало, що змирився з таким неподобством. Баланда тимчасом закипіла, кожний узяв свою порцію і всі разом вийшли з барака. Нарядчик, нужденний, витончений, зовсім не такий, як його колега в арештантській зоні, стояв неподалік і палив махорку.
– Ми тут! – нагадав йому Миколай.
– Ладно, залишайтесь тут до вечора. Я за вами прийду, – сказав нарядчик і пішов у напрямку вартівні.
Перед заходом сонця почали заходити у табір робітники з лісу. Люди-тіні важко волочили ноги від брами до кухні, минаючи барак. Марні-марні й обдерті, босі. Споживши баланду, беззвучно дибали у напівтемряві до барака. Падали на нари, не роздягаючись.
Тоді зайшов у секцію нарядчик ще з двома бригадирами і розділив прибулих по чотири чоловіки у різні бригади. А вранці "нагодували" усіх і вигнали на роботу.
Через кілька днів табір розформували, лагпункт перестав існувати як окрема одиниця. Рештки людей перегнали у новий збірний ОЛП "Боровая".
Майже щодня прибували сюди етапи з різних кінців табірного куща, ліквідовувався ОЛП за ОЛП. Незабаром усі бараки були вже забиті людьми вщент. Нарядчик з помічниками швидко й енергійно розподіляв людей у виробничі бригади, рішуче викорінював найменший прояв незадоволення з приводу його діяльності. Пильно стежив за тим, щоб колишні нарядчики і "придурки" не гуртувалися, не створювали товариських груп. Зрештою, не тільки він – усі розуміли, що без потреби ніхто не буде вступати у безплідний контакт з іншими людьми.
За межами табору працювали численні адміністративні працівники з числа репатріантів, дублюючи начальників і їх помічників. На виробництві усі керівні особи також були з репатріантів. Таким чином, значна частина підневільних займала посади, не зв'язані з важкою фізичною працею. Таких налічувалося сім-вісім процентів від загальної кількості населення табору. Немало. Але в порівнянні з кількістю "придурків", які призвичаїлися за зиму до думки, що їм "положено" не знаходитися у загальній масі на "общіх основаніях", їх було в кілька разів менше. Треба було вживати якихось заходів, бо "переворот" міг назріти дуже швидко, "владу" у таборі могли взяти в свої руки більш "демократичні сили", оперті на волю і бажання "мас". А начальникам байдуже, вони розуміли: всяка зграя табірних "придурків" буде однаково добре їм служити, аби заручитися їх підтримкою. Тому зовсім не вникали у внутрітабірні конфлікти і тертя. "Революційна ситуація" існувала і росла. Хоч зовні виглядало усе тихо і спокійно.
Боротьба за "владу" почалася, як звичайно, з агітації проти існуючого режиму. Якось дуже швидко виникло і поширилося на все табірне керівництво з репатріантів визначення: "продажні шкури", замість існуючого і бляклого від довгого вжитку слова "придурки". Нарядчик, староста і десятники з виробництва почали вишукувати "противника" з прибулих етапів. Вірогідні бунтарі, чи пак – "революціонери" були скеровані до найбільш довірених і "крутих" бригадирів. Тут вони мусіли "вкаливать" на роботі, щоб втратити бажання займатися незаконною діяльністю проти існуючого ладу в таборі. У бараках на нарах вони були обережні у бесіді, бо розуміли, що це їм тільки на шкоду. Тому мовчали. Це не допомагало. Мовчання було ще більш шкідливе – невисловлена думка небезпечна. Запорукою їх нешкідливості могла служити лиш їхня фізична неспроможність – "доходяга", або ще краще смерть. Оскільки "опозиціонери" усвідомлювали, що їх чекає, то не могли погодитися з таким безглуздим кінцем у той час, коли "параші" повідомляли кожного дня щораз новий варіант можливого звільнення з-під стражі. Скільки зусиль затрачено, щоб дотепер залишитися у своїй шкірі, не опинитися десь у неглибокій ямці зараз таки за частоколом табору ікс. Вони раді б не вступати у конфлікт, якби їм дали спокій і трошки волі – це на гірший випадок. А далі буде видно, "хто кого". Існуюча зграя узурпаторів "влади" у таборі з нарядчиком на чолі добре усвідомлювали собі наслідки своєї поразки. Вони розуміли, що бестія, яка попробувала хоч раз людської крові, – на інший харч не погодиться. Людина, яка відчула смак влади над іншими людьми, дасть собі видерти цю "рису характеру" тільки разом із життям. Компромісу не буде. Знали по собі.
Властьімущі почали методично винищувати опозицію у новоорганізованому таборі, їх гноїли у БУРІ за "відмову від роботи". Дуже переконуючий аргумент – рапорт бригадира, їх провокували на явний спротив, а потім калічили. Не допускали до котла з "положеною" баландою. Підозріння на змову приводило до негайної нічної екзекуції і "винуватих" вранці вивозили коником з іншими, котрі вибули "природною смертю".
Так було до того часу, поки не наступила рівновага сил, а властиво – гарантована перевага існуючого керівництва.
Роботяг, доходяг це усе не торкалося. Для них ніщо не змінилося, їм все одно, у чиїх руках батіг.
За якийсь час стало відомо, що "база" більше не існує. На тому місці вже навіть табору нема. ОП ліквідовано, а куди поділи доходяг, яких забирали із ОЛП на візки, – невідомо. Різне потім говорили, але правда залишалася одна: їх більше ніхто не зустрічав, ніде.
Розгалужена сітка репатріантських таборів зникла за зиму. Здавалося, цей увібрав у себе всіх людей, що залишилися після страшної зими на терені, який належав до "бази".
Новий табір виник на новому місці. Заселений був рештками людей, зігнаними сюди з цілої округи. Він розміщався на пологому схилі балки. У балці протікав невеличкий потічок. Довкруги був густий, непрохідний уральський бір. Будинки для обслуги солідніші, ніж на інших ОЛП. Сторожова служба мала обширну казарму поза межами "робочого посьолка", як тут називали забудівлі, котрі знаходилися на зовнішньому боці табірного частоколу. Зона табору являла собою продовгуватий прямокутник, який простягався попри балку таким способом, що з протилежного боку, з крутого узбіччя, увесь табір було видно як на долоні. У ньому можна було вільно розмістити майже тисяча двісті людей.
Бараки для людей були побудовані згідно з новим проектом: не вкопані у землю, як дотепер, а поставлені на підвалини з товстих сосен. Тому підлога мусіла бути настелена навіть під нарами. Нари триповерхові, (роблені нашвидку з якихось тонких і нерівних обапілків, які прогиналися і були діряві. Все розраховано на те, щоб було невигідно і неприємно. В робочій зоні приміщення розділили під "цехи": кравецький, шевський, столярний, місце для малярів та інших митців. Підприємницький начальник ОЛП хотів мати тут, на місці, усе "своє". Але він прорахувався, бо спеціалістів не знайшлося і в робочій зоні барак пустував.
Найбільш солідний будинок – пекарня. До неї можна було під'їхати тільки вузьким просмиком між табірною забороненою смугою і потічком. Проїхати туди міг тільки гусеничний трактор.
Побут для репатріантів тут поліпшився: режим був наближений до арештантського і тому менше проявлялося сваволі, менше знущань. Майже всі принесли з собою якесь дрантиве шмаття, що залишилося на ОЛП після померлих. Це дрантя підстелювали собі під боки на нарах, і хоч від цього не ставало м'якше, та принаймні не піддувало з-під споду. Взуття не мали. Найбільш поширені були тепер лапті. Хоч ліс уже зазеленів, але кора ше знімалася легко. Тому виділили кількох спеціалістів і вони почали виплітати ці чудо-ходаки. Виготовляли їх з подвійною і навіть потрійною підошвою. Багато людей призвичаїлося ходити босоніж.
Що ж до харчів, то вони погіршилися. Кількісно, може, й видавалося у котел "положене", але якість й асортимент зубожіли. Голод був жахливим. Одноманітна темно-бура баланда, смердюча і без будь-яких приправ, ріденька, та й черпак чомусь виглядав тепер меншим. Хліб випікався на місці і його видавали практично кожного дня. На хліб розмелювали усе, що можна було, – кукурудзу разом зі струпішілим початком, овес невідомо якої давності, процвілий, такий самий горох, сою і ще якийсь послід. Розмішували муку на заквасці, яку постійно тримали пекарі у спеціальному кориті. Пекли у формах, і рідко вдавалося добути такий хліб цілим: він ламався на шматки, дробився. Це – для невільників.
На цій самій пекарні випікали хліб і для "вольняшок". Для випічки такого хліба привозили муку окремо. Окремо відважували й і видавали на пекарню, приймаючи відтак хліб на вагу. Голодні "вольняшки"також думали, що їх обкрадають. Тому відносилися з недовір'ям до пекарів, часто перевіряли їх, робили обшуки, слідкували, чи бува хтось із репатріантів не з'їв шматок недозволеного делікатесу. Оскільки мука для "вольняшок" також була неякісна, то і хліб не був хлібом у значенні цього слова – гливкий, не викисав, не піднімався навіть на дріжджах, якщо комусь вдавалося привезти їх із Солікамська (бувало й таке).
Але який би цей хліб не був поганий, він більше підтримував життя невільника, ніж баланда – "черпак за хліб".
Що робили ці люди, ці щасливці, яким вдалося пережити першу післявоєнну зиму у забутих Богом і людьми дебрах Північного Уралу? Велика частина виходила на зруб. Це були вже майже кваліфіковані виробничі бригади, які виконували комплексні роботи від зрізу з пня аж до штабелювання у відповідних місцях, звідки деревину можна було транспортувати.
Друге місце праці – будівництво дороги, бо дотепер на ОЛП міг проїхати об'їздним шляхом лише гусеничний трактор зі своїми вічними саньми, які він тягав за собою круглий рік.
Дорогу пробивали у південно-західному напрямку від ОЛП уздовж яру. Робота була важка. Треба було викорчовувати деревину, усувати величезні колоди мертвого сушняку і дрібного хмизу. Продиратися крізь багна, завалені старими соснами. Будували насипи і пробивали скали джаганами, помагаючи собі часом динамітом. Грунт перевозили тачками, деревину тягали просто по землі волоком, піднімали руками на належні місця без будь-яких пристроїв. На багнищах закладали в болото стовбури товстезних дерев навхрест у стільки шарів, поки не досягалося рівня майбутнього полотна дороги. Потім на тому насті мостили різані бруси з дерева і кріпили по боках "фіксатори" – товсті колоди уздовж помосту, щоб транспорт бува не скотився у провалля під час ожеледиці чи дощу. Цю лінію називали гордо "траса". Впродовж усього будівництва траси піднімалися з боліт хмари гнусу і комарів. З цим дрібненьким, кровожадним паразитом не можна було дати ради. Гнус роз'їдав обличчя і руки. Шкіра на лиці була вкрита щільною маскою дрібненьких ран, запухлими і червоними очима дивитися було важко і боляче. Мошкара залазила під одяг, і навіть під онучі на ногах. Отруєний укусами цієї малесенької мушки організм втрачав відпорність до решти. Коли продуктивність праці у лісі і на будівництві дороги знизилася до загрозливого стану і дрин уже не допомагав, коли стало очевидним, що одною з причин поганого виробітку і збільшення кількості безнадійних доходяг у зоні табору є саме гнус, тоді виділили кількох репатріантів з окремим конвоєм у ліс на заготівлю березової коріни. З неї почали добувати дорогоцінний дьоготь. "Роботяги" мастили все тіло дьогтем перед виходом на роботу і гнус до такого тіла не чіплявся. Люди виглядали мов чорти.
Два місця праці: лісоповал і траса. Що було краще з цих двох для репатріантів? В дорожні бригади відбирали людей високих на зріст, котрі здатні були виконувати важку працю. Ці люди вимагали більше харчів, щоб втриматися при житті. На будові шляху були можливості приписувати багато всяких побічних робіт – це приваблювало, бо за це давали додаткові порційки до основної баланди. Перевиконували навіть норми. Зате тут легкої праці не існувало, на кожному кроці приходилося дуже важко. Треба було двигати непомірні тягарі. І як кара для людей – незмінні тачки, до яких вони були наче приковані.
Знову ж, лісоповал залишав по собі погану славу найбільш виснажливої і найменш вдячної праці. Але вибору не було: і одна, і друга робота посвоєму важкі. Люди це відчували.
Окрему групу становили будівельники і монтери. Неподалік ОЛП вже побудували тартак. Приводився він у рух тракторним мотором невеликої потужності, тому малопродуктивний. Тут будували і монтували машини, щоб частину деревини переробляти на місці.
Ліс довкруги був густий і відносно якісний: його повинно було вистачити на тривалий час.
На місці ОЛП не будувалося нічого зайвого, нічого такого, що нагадувало б "посьолок". Це мав бути ОЛП у чистому вигляді. Єдиний будинок для проживання був побудований на певній відстані від табору, обставлений штахетами, з брамою та хвірткою – як і належиться для дому. Дім для начальства. Розділений на чотири помешкання: одна кімната з сіньми і кухнею. У цей час проживало тут двоє людей: "опер" і головний інженер, обоє самітні, несімейні. Третє помешкання було зарезервоване для начальника табору, але, як уже відомо, він жив у недалекому селі з сім'єю. Четверта кімната не належала ше нікому.
Від самого початку в ОЛП старалися запровадити взірцевий арештантський режим. На цьому мали виграти щось і репатріанти. Перша ознака – черговий на кухні від зовнішньої адміністрації табору. Його завдання – стежити, щоб харчові продукти були ретельно відвантажені на складі, доставлені без втрат у табір і закладені в котел. У котлах належалося варити стільки баланди, щоб вона не залишалася після роздачі, бо в такому випадку була рідша. "Дополнітєльноє" за перевиконання норми підлягало контролю, продукти на це відважували за кількістю одиниць на кожний день зокрема. При роздачі баланди вранці і ввечері стояв черговий. Усякі "законні" бригадирські добавки видавалися у присутності всіх з того ж котла. Так мало бути.
Озброєний персонал, конвой і служба охорони табору не повинні були переходити межі своїх прав.
"Розрахунковий стіл" у штабному будинку, осаджений репатріантами, здатними вести рахунки, зобов'язаний був ретельно начисляти кожному робітникові заробіток згідно з процентом виконаної норми. На цій підставі одна з чергових "параш" стверджувала, що будуть відтепер виплачувати гроші.
Із Солікамська привезли повні сани лахміття "б/у" і такого самого дрантя – черевиків. На голови – "пілотки". Усеньке колись військове. Гімнастерки і славнозвісні галіфе просолені солдатським потом, полатані самими їх власниками сирою ниткою на тих місцях, де одіж найшвидше рветься: на плечах, на заді і колінах. Спакували усе на склад і в'язанками носили у робочу зону. Знайшли "кравців" і "шевців", котрі усе це переглядали, зашивали і на розводах почали потрохи видавати "остронуждающімся".
Але будь-які поліпшення впроваджувалися не для того, щоб людям стало легше. Люди це розуміли – ніхто цим не тішився. "Модернізація" проводилася "Усольлагом" з розрахунком – на підвищення продуктивності праці.



Розділ III. НА ГРАНІ

З організацією внутрі табірного режиму було закінчено, посади обсаджені, місця виробництва забезпечені усім необхідним – від керівництва до точок на будівництві майбутньої траси.
У зоні табору крайніх доходяг було порівняно мало, усі прийшли сюди своїми ногами, немічних відразу відставляли на "базу" ще перед етапами з колишніх ОЛП ікс. "Положеним" – харчами, одягом, взуттям забезпечували.
Це все означало, що передумови для успішного виконання і перевиконання виробничих завдань були створені. Зосталося єдине: щоб люди працювали згідно з надіями начальства.
Енергійний і рішучий нарядчик не давав ні кому байдикувати. Із табору виганяли на виробництво усіх без винятку, обкроївши залогу "придурків" до найменшої кількості. Дні були довгі, працювати приходилося десять і більше годин. Харчі погіршилися ще більше, товщів не було ніяких. Форми, в яких пекли хліб, обмащували якимсь технічним смаром, посипаючи зверху вівсяними висівками, щоб можна було якось той хліб вивільнити з форми після випічки. Вирішено годувати три рази на день (так само, як арештантів), "приварок" зробився зовсім ріденький.
"Обіди" доставляли серед дня на місце роботи. Тепер хліб видавали не вранці і ввечері, а вранці і на обід. Це не допомогло, бо харчів не збільшилося, і тільки перерва серед дня на ту мізерію, яку називали "обід", давала перепочинок. А що значить випустити з рук на півгодини пилу чи сокиру – ненависний "інструмент",– знаряддя зненавидженої праці? З блаженством витягає невільник німі, спухлі від голоду ноги з болота, знаючи наперед, що за це не дістане дрином уздовж занімілої від натуги спини. І крихітку відпочине, а в додаток ще й хлебне вистиглої рідкої баланди з дерев'яної шайки і заткне її шматочком вівсяного малая -закусить. Ніхто у той час не думає про те, як він почуватиме себе після перерви на обід, коли над головою захрипить голос бригадира: "Падима-а-айсь! ... т-твою тріжди мать!" Нащо псувати собі зловісним передчуттям оцих кілька хвилин райською перепочинку.
Тільки й виграшу "фашистам" від введення "нормального" арештантського режиму у новому збірному таборі.
Біда, як кажуть, сама не ходить. Почалося все з того, що начальство захотіло мати практичний зиск від реорганізації табору. Цей зиск – збільшення прибутку з праці репатріантів. Цьому сприяли довгі червневі дні. Так думалося начальникам.
 
Наші Друзі: Новини Львова