Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83207
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Ми вже знаємо, що репатріантів поселили у відгородженому від решти табірної території ЗУРі, в окремій навіть вже у ЗУРі "секції" – частині барака, яка називалася ще "общая". Тут перетримували дрібничкових порушників режиму, на майже рівних правах з усіма арештантами, але ізольовано і без постелі, у логові незліченних кровожадних блощиць. Над усією спорудою "тюрми у тюрмі" бовваніла вежа стражника.
Коли поселили тут репатріантів, то вже від самого початку старалися не допускати до якогось контакту між арештантами і "фашистами". На кухню за баландою, хлібом і славнозвісним "кип'ятком" проводили завжди два чергових наглядачі після того, коли там не було вже нікого, тобто після розводу. За баландою проводили через хвіртку, котра єднала ЗУР із загальною зоною, а на роботу виводили через зовнішню, прорізану в огорожі із частоколу. Таким чином зустріч одних з одними виключалася. Згодом почали виводити на роботу дещо раніше, репатріантам приходилося ще очікувати на морозі, поки арештанти отримають свої інструменти і віддаляться у напрямі зрубу.
Дванадцять людей виходило на роботу, один залишався у бараку вихідним. Він повинен був парити окропом блощиці, витирати підлогу і підтримувати вогонь у печі до приходу "бригади".
На місці цього ОЛП вирішено було побудувати "посьолок" для майбутніх мешканців, він не мав наразі ніякої назви й іменувався "спецпосєлєніє". Керував будівництвом "спецпосєлєнія" вже відомий естонець Рауцик, інженер з "гражданки" –як прийнято було тут називати немісцевих людей без права виїзду за межі КПП, які мусіли періодично зголошуватися в уповноваженого НКВД. На будівництві "посьолка" працювали також арештанти, але на менш відповідальних об'єктах. Складали як-небудь невеличкі домики, незграбно і криво, залишаючи діри на двері і вікна. Будівництво клубу, як організуючого і розважального центру для майбутніх спецпоселенців, було більш складним, вимагало дотримуватися проекту, мало багато внутрішніх приміщень, перестінків, і тому потрібні були кращі спеціалісти, сумлінні в роботі. Як Рауцик вирішив це питання – відомо.
Місце будівництва на день охоплювалося озброєною стражею. Однак "фашисти" мали свій, окремий конвой. Арештанти не були загадкою для репатріантів, бо злочинці, зрештою, не є чимось винятковим між людьми. Зате "фашисти" – масові вбивці дітей, жінок і старих людей, впіймані таки на гарячому вчинку монстри-кровопивці – становили для арештантів певний об'єкт зацікавлення. Яке ж було їх розчарування, коли вони побачили групу нужденних, замучених "мужічков", котрі створювали враження зовсім протилежне тому, яке у них склалося, з дитинства навіяне пропагандою. Тому арештанти відразу оцінили репатріантів як таких, котрі не заслуговують на будь-яку увагу і повагу.
Робота на будівництві виявилася нескладною, не вимагала якоїсь особливої кваліфікації і навиків. Зате була важкою, виснажливою. Працювати належалося дев'ять годин на добу. Саме виробництво не вважалося основним, тому ніяких добавок до гарантованої порції баланди не передбачалося. "Кип'яток" подавали з кухні у достатку, бо табір був розташований недалеко від водоймища.
"Норма" виявилася не до подолання: на одного робітника припадало обкантувати тридцять шість метрів свіжих і замерзлих на морозі стовбурів деревини довжиною понад шість метрів кожен і положити у стіну на мох. Обтісували на голому місці на снігу, там таки, куди цей матеріал притягнули і залишили. Стовбур крутився, треба було його затискати між колінами ніг і обтісувати, зігнувшись до самої землі, бо, як відомо, ручки при цих прославлених, найкращих у світі, "топорах" були короткі. Готові стовбури подавали на стіну, а там їх приганяли спеціалісти-будівничі при допомозі "черти", закріплюючи "замком" на прогоні стіни і "шведською лапою" на кутах.
Вже від самого початку виконували ледве половину норми. Потім найкращим виробітком вважалося чотири колоди на одного робітника. Рауцик приходив кожного дня довідатися про хід будівництва. Він нічого не говорив, не вимагав, але був зажурений. Щось думав.
Стіни, перестінки майбутнього клубу поволі піднімалися, вже мусіли кидати сокири ті, що обтісували прогони з кругляка, і помагати піднімати їх на стіну. Саме тут найбільше було видно, наскільки ці люди не мали сили. Здавалося, цього якраз чекав Рауцик. Якось він прийшов до репатріантів, підкликав до себе Метравелі (бачив добре, що хоч Миколай офіційно бригадир, однак, усім керує Метравелі) і повідомив його, що оскільки робота ускладнюється і вимагає затрати часу, норма виробітку скорочується на третину для тих, котрі тешуть матеріал, і на двадцять процентів для тих, котрі працюють безпосередньо на складанні стін. "Вище начальство вирішило..." – сказав Рауцик, хоч усі розуміли, що саме він добився зниження норми виробітку. Тепер вже не треба було тесати тридцять шість метрів стінного прогону, а тільки двадцять чотири – реальна можливість таку норму виконати.
Зниження норми виробітку будило надію, що вдасться отримати щось більше з харчів, якщо її виконати. Вже другого дня Кузьменко значно перевиконав нову норму. Потягнулися за ним усі, коли наступного дня йому вручили "дополнітєльноє" – 100 г хліба і 200 г "кашіци". Сіпнувся перевиконати норму й Остап, тесав балки, не підводячи голови цілу зміну, – дуже хотілося наїстися хоч раз, нехай би ціною життя. Під вечір в очах потемніло, спина задерев'яніла у зігнутому положенні – годі було підвестися, випростатися. Але двадцять чотири "погонних" метри-норму він таки обтесав.
Мов одурманений, хитаючись на слабеньких ногах, поблендав до барака. Був такий спустошений втратою останніх сил на роботі, що навіть не втримав у пам'яті: завтра йому вручать "дополнітєльноє" і він наїсться. Коли принесли вечірню баланду, він ледве зміг зсунутися з нар і непевним кроком підійти до дерев'яної шайки, щоб отримати "положеноє". Це зауважив Метравелі, провів очима Остапа назад аж до нар і лиш муркнув собі щось під ніс.
Лягли спати. Остап думав, що зайшла якась помилка, коли його сіпнули ранком за ногу, щоб вставав і збирався на роботу: "дзвону" він на цей раз не чув. Спожив виділену йому баланду і з тривожною нехіттю пішов з іншими на роботу. Працювати у цей день не міг. Боліло усе: кожна кісточка, кожне волоконце тіла. Сокира зробилася важкою, годі було її підняти з землі. І якась підсвідома відраза до праці.
Цього дня продукт його зусиль не міг іти в рахунок, і Микола щось йому там записав, аби лиш не сварилися.
Розчарування прийшло ввечері, коли Остапові не видали "дополнітєльного". Виявилося, що вироблена норма дорівнювала рівно 100 процентів, ні одного процента перевиконання, отже – "не положено!" Ще цього таки вечора Метравелі прискіпався до Миколая. Говорили по-грузинськи, ніхто не розумів. Другого дня від самого ранку вони знову голосно, як властиво цьому народові, сперечалися. Остапові доручили "підсобну" роботу – притримував балку, у котрій майстер прорубував жолобець для того, щоб одна на одну прилягали щільно, подавав і розкладав мох тощо. Але сил не віднайшов.
Тим часом Миколай почав отримувати "бригадирське", а ще троє репатріантів – добавку з кухні: один добрий будівничий, якийсь мордвин, і два білоруси. Миколай принципово розділяв своє "бригадирське" між усіх. Виходило на кожного стільки, що і курці не було б що дзьобнути, але він ділив, бо, мовляв, бригадирське заробила вся бригада.
. Усі голодували, усі гарували на непосильній роботі, усі "доходили". В найгіршому стані опинився Остап і Кузьменко: перший знуждений, збілований ще з дитинства, змалечку не розвинулася у мізерному тілі фізична сила. Другий попробував "дополнітєльного" і тепер морально не міг без нього обійтися. Працював мов шалений, час від часу йому вдавалося перевиконати норму поза 100 процентів і він з блискучими божевільними очима простягав тремтячі руки по своє "дополнітєльноє".
Через три тижні ці двоє не могли більше працювати. Остап ще виходив на набряклих ногах з усіма на будівництво, Кузьменко ж дійшов до стану повного доходяги. Його залишали у приміщенні за рахунок вихідних, у надії, що він ще поправиться. Протягом дня він ще добирався до діжки з водою і випивав її всю. Здоровий глузд його покинув, і ввечері він лежав без руху на краю нар мов колода, налитий водою, вічно мокрий від сечі, якої вже не утримував.
Рауцик знав про стан у бригаді будівельників. Але він був людиною мовчазливою. Ходив швидко і беззвучно, мов кіт, і лиш придивлявся, загнувши руки назад у незмінних рукавицях-крагах. Завжди про щось думав.
Минуло ще, може, якихось два – три тижні.
Метравелі користувався майже необмеженим авторитетом у бригаді, і тому ніхто ніколи йому ні в чому не перечив. Ретельність у найменших дрібницях, безперечна справедливість у розподілі роботи, чесність і сильна воля при роздачі баланди і порції хліба, що у постійно голодному стані було чи не найбільшим випробуванням, спокусою у даних обставинах, здавались неприродними.
Якось Миколай після вечірньої баланди звернувся до бригадників з пропозицією відсунути свій вихідний "по скользящему графіку" на три дні, а натомість залишити Остапа на ці дні у бараку для відновлення сил. Це означало, що вихідний тепер припаде не через десять днів, а через тринадцять. Мотивував він свої міркування тим, що Кузьменко вже повний "доходяга" і таке може спіткати кожного, тому він "просить" бригаду погодитися на це. Не важко здогадатися, що ніхто не заперечив йому, хоч кожен був не у кращому стані, знали: устами Миколая промовляє Метравелі. То був перший вияв волі цих двох людей, опертий на завойованому дотепер авторитеті.
Другого дня Остап залишився у бараку за "днєвального". Він усвідомлював, що попереду три дні "канту" і вже тепер почав боятися приходу четвертого. У бараку лежав Кузьменко. Він ще жив. Свій пай з'їдав, і це десь в ньому пропадало. Верталася тільки вода. Тепер це був скелет – навіть зуби не прикривалися зісохлими губами. Отож їх було у бараку двоє.
Коли Остап не вийшов другий день на роботу, це не пройшло повз увагу Рауцика. Він підійшов до Миколая і поцікавився:
– Де цей "нєрускій", що його немає на роботі вже другий день? – Я, знаєте, гражданін начальник, залишив його у бараку на пару днів. Може, трохи відійде. Даремно ми його брали з собою, не має він сили працювати – якийсь ріденький. Слабосилий він. Он уже й Кузьменко... бачите самі! – виправдовувався Миколай за свій вчинок, спровокований добротою, яка була немодною у цих краях.
– На скільки днів ти його залишив? – запитав Рауцик майже, здавалося, байдуже і повернувся, щоб іти.
– Ще завтра, післязавтра вже вийде! – крикнув навздогін Миколай. Рауцик пішов, і Миколай так і не зрозумів, сердиться він на нього чи, може, йому все одно.
На третій день одразу після розводу в барак зайшов черговий по зоні наглядач з червоною опаскою на рукаві. З ним – Рауцик і ще якийсь літній чоловік, котрого бачили часом на розводі біля воріт. То був доктор – "лєпіла", який обслуговував "вольних" і арештантів на цьому ОЛП. Рауцик показав пальцем на двох доходяг, котрі лежали на нарах у мороці темної секції: Кузьменко на самім краю від дверей, Остап майже посередині секції напроти залізної печі (тут було трохи тепліше). Доктор підійшов до Кузьменка, подивився на нього і, не мовлячи й слова, різко повернувся лицем до Рауцика, махнув рукою: "пропало" – і попрямував до Остапа. Приглянувся уважно до нього і звелів встати. Остап важко зсунувся з нар і сперся плечима на підпорку. Не тямив і не відав, чого ці люди зайшли сюди, чому цей чоловік сказав йому встати з нар. А тепер ось цупко глядів на нього, ніби він, Остап, щось украв і впіймався на гарячому. Рауцик, як завжди, тримав руки за спиною і приглядався до всього, ніби бачив це все вперше. Черговий тимчасом стояв біля самих дверей і смалив увесь час закрутку, пускаючи клуби смердючого диму і спльовуючи на брудну долівку.
– Зніми з себе одежу, – звелів доктор Остапові з виразним акцентом. Остап поскидав із себе лашки, які тепер ледве чи нагадували якісь деталі одягу. Трималися ще купи рештки німецького френча. Решта усе складалося з подертого і прогнилого від поту шмаття. Білизни на тілі вже не було. Лікар дістав стетоскоп, сягнувши за ним кудись у пазуху. Звелів закласти руки за голову і прослухав реберця, заволочені тоненькою брудною шкірою. Згодом попрямував ще досить пружним кроком до виходу.
– Пашлі! – сказав недбало біля порога, і всі троє вийшли геть. Про існування якоїсь лікарської допомоги репатріанти могли лиш здогадуватися.
Ввечері, коли бригада повернулася з роботи, Миколай тримав у руці маленький папір від доктора, на підставі чого він мав припровадити Остапа в табірну амбулаторію.
Закінчилася вечірня "кармйошка" арештантів, на території табору спорожніло, злочинці поховалися у бараки від морозу. Прийшов один із чергових по зоні наглядач і велів двом бригадникам іти на кухню за вечірньою порцією харчів для всіх. Миколай подав йому записочку від лікаря. Той глянув на сіренький клаптик паперу, підійшов до каганчика, приглянувся ще краще і запитав:
– Котрий це хворий?
Миколай підійшов до нар і показав пальцем на Остапа.
– Не знаю! – сказав черговий. – Піду запитаю начальника режиму. А так не положено!
Принесли баланду, роздали усім порівну, спожили мовчки дар Божий і полізли кожен на своє місце на нарах. Прийшов знову черговий, повідомив, що прийом "заключонних" закінчується і тепер можна іти в амбулаторію. Поки Остап порався з одежинкою і валянками, черговий очікував, як завжди, біля дверей. Миколай ще запитав, чи, може, й йому треба іти разом?
– Обойдьотса! – сказав черговий і випровадив Остапа з барака, через внутрішню хвіртку провів його у загальну зону.
Минули якісь бараки, перейшли через "лінєйку", тобто через дорогу, яка ділила територію табору на дві половини, попрямували до якогось службового приміщення. Остап їжився на морозі, кутався у лихеньку обрізану шинельку, ховав руки у діряві рукави. Черговий зупинився перед східцями, які вели у причілковий тамбур.
– Проходь! – звелів черговий і пропустив Остапа поперед себе. Піднялися східцями й опинилися у невеличкому, але чистому і теплому приміщенні. Це і була "амбулаторія". Тут очікував якийсь молодий "лєпіла", зовсім не подібний на медпрацівника. Черговий лиш сказав:
– Вот етот, по распоряженію доктора! – і простягнув згаданий папірець. "Лєпіла" без слів подав Остапові термометр і сів за невеличким столиком. Черговий влаштувався біля дверей і, видно, нудився, що не можна було тут запалити знамениту "козью ножку", набиту махоркою. Через кілька хвилин "лєпіла" лиш промовив, глянувши на термометр:
– Завтра о десятій ранку на прийом до доктора!
Черговий відвів Остапа назад до хвіртки, відчинив йому, але у зону ЗУРа не заходив, лиш нагадав Остапові:
– Чув? Завтра на роботу не підеш – звільнений. Підеш на прийом до доктора – понял?!
Остап лиш хитнув головою і пішов у барак. Наступного дня у бараку вже "законний" черговий порався біля печі і витирав смердючу калюжу під Кузьменком; Остап залишився на правах хворого.
Десь біля десятої години ранку у барак зайшов невеличкий на зріст, миршавенький чоловік, забрав із собою Остапа і погнав його поперед себе знову в амбулаторію, не церемонячись.
В амбулаторії сиділа якась молода жінка у білосніжному халаті. Незважаючи на свою байдужість, викликаною тривалим голодом і нуждою, Остап таки зауважив її ще не знищене уральською непогодою вольове обличчя.
– Сідай! – звеліла жінка і рухом голови показала на тапчан. Остап несміло підійшов і сів. Зняв шапку. Охоронець стояв біля дверей з таким поважним виглядом, наче виконував якусь надзвичайну місію. Очевидно, це був ще зовсім свіжий наглядач – "надзіратєль", зраджували його наївний вираз обличчя і непотрібна старанність. Жінка байдуже дивилася на прибулого. Остап тимчасом розглядався по невеличкій кімнаті – чистій, теплій і сухій. Столик на перехресних ніжках, пара стільців і комбінована поличка під ліки – ось і все, що тут було. На столику ще стояла карафка з чистою водою.
– Ну то чого ми ждемо? – занетерпеливився "служба".
– Чекаємо на доктора! – відповіла жінка.
– Чи скоро він прийде?
– Не знаю.
Замовкли. Через кілька хвилин наглядач промовив:
– Так я на мінутку, а ви мне здєсь сматрітє! – ніхто нічого не відповів, і він вийшов. Жінка дістала звідкись непомітно шматок хліба з листочком яскраво-червоної риби і простягнула Остапові:
– На, їж, швидко!
Остап сторопів. "Хліб? Дають! Так просто..."
Жінка рішуче повторила: – їж!
Зважився, простягнув непевно руку, взяв – і через мить шматок хліба з рибою був у нього вже в шлунку. Увійшов наглядач, від нього потягнуло сильним махорочним духом, видно, поспішав викурити закрутку, щоб довго не залишати самих.
Зайшов доктор, без слова зняв кожушину і повісив на кілок у дерев'яній стіні.
– Температура? – звернувся коротко до жінки.
– Не міряла!
–Поміряти! – і присів на стільці. Щось на зразок невеличкого саквояжика поставив на підлозі, сперся на хрестовину стола.
Жінка підійшла і сама поклала термометр під пахву Остапові. Минуло кілька хвилин, і вона забрала термометр, подала лікареві, навіть не глянувши на нього. Лікар подивився уважно на термометр, і, мрукнувши собі під ніс: "М-м та-ак!" – стряхнув і підклав його Остапові під другу руку. Через кілька хвилин процедура з термометром повторилася, гарячка була всюди однакова, підозріння на "мастирку" не могло бути – це зовсім заспокоїло наглядача, який найбільше тут дбав, щоб хворий, бува, не симулював.
– Роздягнись, – досить неделікатно звелів лікар Остапові. Той мовчки поскидав із себе лашки, відчуваючи неприємний запах давно не
митого власного тіла, від якого навіть воші вже відмовилися. Йому зробилося ніяково перед чужими людьми.
– Зверніть увагу на запах! – сказала жінка лікареві. – Жива людина, а так віддає гнилизною.
– Так, то не такий вже частий випадок, між арештантами цього не буває – ці все ж таки мають лазню, – щось ніби пояснював лікар.
Вони розмовляли по-німецьки, і цей факт сильно подіяв на Остапа. Він розумів, що вони говорили, і якось знітився, переводячи погляд то на лікаря, то на жінку.
– Ти розумієш по-німецьки? – запитала жінка різко.
– Так! – підтвердив коротко Остап, також німецькою мовою.
Це зробило враження на обох медиків. Остап відчув, що для них це мало якесь значення.
– Ладно, – сказав страж, – я пайду покурю, а ви здєсь лішнєє не болтайтє, – і вийшов знову.
Лікар відкрив свій саквояж і вийняв звідти вівсяну бабку з яєчним омлетом зверху, подав це Остапові і наказав проковтнути це до приходу наглядача. Остапові повторювати не треба було два рази...
Цікаво, що Рауцик задумав, адже тут можливості обмежені! – сказала, як здогадався Остап, сестричка.
Щось придумає, зрештою, ти ж знаєш, що він ніколи не звіряється, – докинув лікар, оглянувши Остапа і пробуючи відтягнути шкіру на сідалиці.
Зайшов наглядач. Прийом був закінчений, Остап отримав звільнення від роботи на завтрашній день. Відчув, що йому симпатизують ці люди, не знав тільки, чому...
Кузьменко вже не піднімався зовсім, але ще жив. Зовсім слабким голосом ще просив води, і йому подавали. Він належав до тих людей, котрі не вміли пристосовуватися до умов, не вміли терпіти. Був родом з якоїсь станиці десь з-над Терека на Кубані. Людяність, котра, на подив, збереглася у цій невеличкій бригаді, вимагала його обходити, поки він ще живий. Ніхто не знав його минулого, крім, може, Метравелі, який ставився до нього як до свого друга. Нетерпеливість і безнадійність зробили своє: Кузьменко помирав від голоду.
На будівництві "посьолка" не вистачало моху, яким ущільнювали шпари між балками, із котрих клали стіни цих примітивних будиночків. Не залишилося в запасі цього будівельного матеріалу і на стіни клубу, через це могла припинитися робота. Прораб Рауцик дав розпорядження, щоб на заготівлю моху вислали людей. В бригаду включили й Остапа. Остап не виходив на роботу вже п'ять днів, але сил не віднайшов, навпаки, відчував, що розкис зовсім і дуже боявся стужі. Сидів мовчки на нарах і тремтів за завтрашній день.
Вранці, як завжди, репатріанти вийшли на "розвод" і зупинилися неподалік навстіж відчиненої брами, через яку виходили галасливі арештанти на роботу в ліс. Очікували своєї черги, щоб отримати "свої" сокири і пили. Підійшов Рауцик з конвоїром і забрав Остапа "на мох".
Пройшли повз браму чоловічої зони і попрямували попри частокіл до сусідньої брами, через котру виводили на роботу жінок. Остапа приставили до якоїсь невеличкої бригади. "Вот вам мужік"! – промовив конвоїр. "Мужіка" поставили у першу п'ятірку посередині, і бригада рушила вперед; інструменти жінки вже мали. Ішли довго. Спускалися по нестрімкому схилі, порослому подекуди карликовими кущиками. Зупинилися. Був пізній зимовий світанок, тиснув мороз.
Поки розвиднілося, конвойні зайняли свої місця по периметру забороненої смуги. Бригада ще, не розходилася. Тимчасом під'їхав на своїх саночках Рауцик, підкликав "брігадіршу", дав якісь розпорядження і, розвернувши коника, поїхав геть.
Жінка-бригадир почала розставляти людей на місця роботи. Остап приглядався байдуже до них: вони нічим не відрізнялися від арештантів-чоловіків, хіба що були значно менші на зріст.
Він навіть не запримітив, як залишився сам на протоптаному свіжому снігу. Поруч стояла ще бригадир у рукавицях і білому бригадирському бушлаті. На зап'ясті її правої руки теліпався невеличкий зграбний дрин. Кілька кроків далі жінки зчистили вже сніг до грунту і стісували верхній зелений мох, відкидали його набік.
Бригадир підійшла до Остапа, ніби до якоїсь речі, про яку вона на мить забула, зайнявшись більш важливою справою. Підійшла якось некваплячись, впритул.
– Ну што, мужічок, замйорз? – запитала чи то з насмішкою, чи то з жалем, і якось незграбно посміхнулась, а радше скривилася. – Ладно, – додала і гукнула одну з найближчих робітниць. – Развєді агонь!
Жінка пішла збирати сухе гілляччя.
Остап приглядався до жінок і намагався збагнути найважливіше у тих умовах – ставлення до себе. Якось відчув, що ставлення це не вороже.
Тимчасом жінка обернулась кілька разів з ріщям, наклала його чималу купу на відкритому місці і заходилася розпалювати вогонь. Через кілька хвилин багаття запалало і жінка, підкинувши грубших гілляк, пішла геть до своїх подруг по роботі.
Бригадир спроквола підійшла до Остапа.
– Як тебе звуть? – поцікавилася, оглядаючи його з ніг до голови.
–Яке це тепер має значення, хто як називається, – відповів Остап,намагаючись говорити по-російськи.
– Дійсно, ніякого. Але треба якось з тобою заговорити, – підтвердила з вирозумінням і додала: – Ходімо до вогню!
Ватра вже встигла виїсти під собою товсту верству снігу аж до землі, і вогонь знаходився низько, мов у ямі. Бригадир пробила сніг валянком біля самого багаття, зробила ніби сходинку і поклала на це місце жменю сухого ріщя. Остап подумав, що вона моститься сідати і грітися; вона не сіла.
– Це правда, що ви фашисти? – запитала, обтрушуючи рукавиці від сміття. Дринок погойдувався від цього руху мов віяло на темлячку.
– Я не знаю гаразд, що таке "фашисти".
– А звідки ти, що не вмієш говорити по-російськи?
– Я не тутешній, не з Росії! – відповів, ухиляючись від відповіді.
– Так ти що – поляк чи єврей?
– Ні одне, ні друге! – сказав якось нетерпеливо, – зрештою... – здвигнув плечима і замовк.
Але цікавість цієї жінки ще не була заспокоєна, і вона старалася продовжити бесіду, яка явно не клеїлася.
– Так ви що, усі не маєте визначеного судом реченця, ви не суджені, це правда?
– Так, правда, – підтвердив Остап гірко.
– Сідай! – промовила рішуче і показала рукою на підмощене місце біля вогню. Вкинула решту хмизу у вогонь і відійшла до робітниць, котрі вже встигли нарізати і наскладати у копиці досить багато гарного, жовто-кремового з бузковим відтінком моху. Працювали не покладаючи рук.
Бригадир повернулася назад і стала неподалік Остапа. Тепер він міг добре її розгледіти. Вона була ще не стара, але значно старша від нього. Вираз обличчя зм'як, згасли на ньому строгі, різкі риси, воно зробилося якесь безпорадно-зажурене. Очі втратили блиск і придбану штучну самовпевненість. Можна було тепер зауважити, що вона не була позбавлена жіночості. Ледь-ледь зіщулилася від холоду й опустила голову, – він бачив перед собою людину, в якої, не важко було здогадатися, безпросвітне минуле і таке ж невтішне майбутнє, що вона собі чітко усвідомлювала.
Остап радше підсвідомо, ніж розумом, відчував, що бачить перед собою ще одну людську трагедію.
Підійшла знову жінка з оберемком сухих гілок і підкинула їх з серцем у пригаслий вогонь. Глянула скоса на Остапа, стиснула губи, що аж побіліли.
– Господи, ну і "подошол" ти, а ще такий молодий. Що ж вони, гади, собі думають! – подалася від вогню і вилаяла когось таким добірним матом, якого він ще ніколи й не чув.
Вогонь ця жінка підтримувала до кінця дня, Остап смирно грівся, і якби не голод, то почував би себе вже й не так погано. Відпочинок робив своє – він віддаляв ще на якусь мить від смерті.
До вечора було нарізано і надерто кілька великих копиць моху.
Цілий день сторожа стояла на відповідній відстані від арештантів у довгих брудних і подертих бараницях-"тулупах", мов камінні баби у степах Причорномор'я. Бригадир не підходила більше до вогню, стояла у непорочному снігу мов брудна пляма на фоні смерек і сосен. Жінки під кінець дня сповільнили роботу, почали підходити до багаття – гріли руки, підсушували рукавиці. Вони мовчали, або говорили тихо в присутності бригадира.
Смеркалося.
Начальник конвою крикнув промерзлим голосом, мов ударив у дерев'яний дзвін: "Кончай работу!" Бригадир повторила команду начальника, і жінки хутко зібралися в купу біля неї. Зійшлися конвоїри, полічили людей, скомандували: "Стройся", впевнилися, чи "мужик" на місці, хоч кількість відповідала, начальник прочитав осоружне "...Шаг вправо, шаг влєво... Слєдуй" – і рушили в напрямку табору.
Сутінки згустилися ще на місці роботи, тепер ішли вже у вечірній імлі. Коли прийшли до табору, перед брамою не було вже нікого. Жінок запустили через прохідну, а Остапа прийняв черговий по зоні з опаскою на рукаві і відпровадив на місце через діру-хвіртку у частоколі.
Баланда і шматок малая чекали на нього біля печі, щоб не остигло.
– Жівой? – ніби врадувався Миколай. – їж і лягай – завтра на роботу! – додав, мостячись до сну на нарах. Остап мовчки з'їв "положеноє", мовчки забрався на своє місце, усі поснули.
Кузьменко ще жив.
Ранком вийшли на роботу. Остап узяв сокиру і почав знову обкантовувати деревину, готуючи матеріал для кладки стін. Чотири прогони по шість метрів і сорок сантиметрів таки обтесав, хоч змучився до вечора вкрай.
Ввечері, коли повернулися з роботи, Остап повинен був сам іти по баланду на кухню. Там йому заявив якийсь начальник, шо вчора на заготівлі моху такий-то виробив мало не потрійну норму, йому оголошується "благодарность" і потрійне "дополнітєльноє" протягом трьох днів. Сьогодні отримає півкілограма хліба до "положеного", а завтра і післязавтра, згідно з додатковим, – по триста грамів. Остапові вручили належне окремо від загального котла, і він ще з двома бригадниками подався назад у ЗУР, маючи в руках неймовірний скарб – "дополнітєльноє". Не йняв цьому віри. Кашу з вівсяної крупи – триста грамів – він з'їв сам. а хлібом поділився з усіма: так належалося згідно з рішенням Метравелі і Миколая.
Через два дні закінчилися додаткові порції, у цей день Кузьменко перестав дихати. Його вирішили ще протримати у бараку, щоб отримувати на нього харчі. Протримали два дні. Його порцію ділили на всіх. Довше годі було тримати; на ніч його вже виволокли за двері барака і вранці повідомили начальство.
"Дополнітєльноє", на котре не було затрачено фізичних зусиль, затримало прихід невмолимої голодної смерті ще на якийсь час. Остап навіть морально почував себе краще, взявши реванш за виконану норму тоді, коли йому не дали добавочне.
Минуло кілька днів.
У бригаді захворіло відразу двоє людей. Це був той найбільш поширений випадок в умовах табору, коли людина переступила допустимий поріг виснаження, коли відновлення життєдіяльності організму було вже неможливе. Найприкріше було те, що людина не зауважувала, коли цю дозволену природою межу переступає. Ходили на роботу кожного дня, пухли з голоду, слабли, звикали до цього стану так само, як дитина призвичаюється до того, що вона росте, як людина поступово старіє і тратить безповоротно сили й енергію. Думали (якщо могли ще думати), що між учорашнім днем і нинішнім не було ніякої різниці як у праці, так і в їхньому фізичному стані. Але вони поплатилися жорстоко, бо одного ранку обоє не встали навіть на сніданок. Маячили, непритомні, в сильній гарячці, це були найкращі робітники – вони і працювали весь час разом. Коли Метравелі попробував їх підвести на нарах, щоб хоч з'їли належне з кухні, то вони мали спухлі голови, очей не було видно. Тільки важко виривався ще віддих з грудей.
На роботі Миколай відразу розшукав Рауцика і повідомив йому, що ще двоє робітників дійшли. Чим міг зарадити Рауцик? Він мовчки вислухав і, не виявивши ніяких емоцій, пішов геть. Праця того дня уже не йшла так, як дотепер.
 
Наші Друзі: Новини Львова