Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83201
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Геть вечером два конвойні міліціонери, озброєні пістолетами, припровадили засудженого брата на “видження” з жінкою і дітьми. Побачення таки відбулося, і ми всі виїхали до Конюх колгоспним автобусом (ним приїжджали на “зльот” ветерани війни), який на нас ласкаво зачекав. Прибули до села пізнім вечором.
Зайшов до хатини до батьків. Тато мовчки сиділи біля печі, звісивши голову; мама ще поралися біля кухні. У хаті було тихо і тепло – якось незвично. Говорили пошепки, перемовлялися дуже обмежено – тільки про найнеобхідніше. Важко було визначити: був то смуток чи жаль? Одне було видно: ці люди призвичаєні стоїчно переносити біль душевних і сердечних ран, які завдавав їм не якийсь фатальний льос, а цілком реальна московська влада, в особі місцевої каральної системи. І це не був окремий випадок. А скоєно планомірно, підступно, із застосуванням провокації, з урахуванням, що жертва буде обезвладнена фактом тавра “сидів”. Усе це під покровом і опікою верхніх ешелонів системи державних установ під проводом-наказом партійної банди. Де жодна ланка влади не засумнівається у правильності і доцільності розправи над людиною, хоч би у козівській костоломці – це колись, а тепер – долеломці.
Щоби не повертатися до цього, то опишу все до кінця. Славка помістили в режимному таборі рецидивістів “Маневичі” на Волині. Я виїхав туди на побачення з ним, щоби з’ясувати ще деякі подробиці з його “справи” і повідомити, що буду намагатися робити все для його звільнення. Мушу нагадати, що, на думку його жінки, не страшно, як він посидить тих два і пів року (за добру поведінку в зоні можна було надіятися на “дві треті” терміну). Так їй порадили ті, що “знали ліпше”, що тут “нема великої біди – якось перетерпить”; що при добрій поведінці, якщо буде слухатися (а він – буде!), його випустять, може, скоріше. І не треба буде “когось просити”, бо й так “не поможе”, і не треба перед кимось принижуватися. Давали приклади з того, що з села вже не одного судили – “ще й за не таке!” – і повиходили!
Однак кому із тих затурканих “всезнайків” із рабською полохливою психікою можна було доказати, що йшлося зовсім не про те?! Що ми навчені навіть перед лицем смерті триматися достойно. Це ми вже доказали раніше! Марна справа!
Повернувшись із Маневич, я подався до Завадова, біля Підгаєць, де проживала і працювала завпедом у школі депутат Верховної Ради УРСР. Я звернувся до неї з проханням, щоби вона, по своїй добрій волі, помогла виручити брата, який опинився у в’язниці. Вона, чесна і добра від природи людина, пояснила мені, що “нинішній депутат не має сили вплинути на забаганки таких, як Безсонов! ”. Оскільки вона була у відпустці, так само, як і я, то взялася мені допомогти. Через два дні вона придбала два залізничні квитки до Києва, і ми обоє подалися до Верховної Ради. Вона допомогала, скільки могла. Насамперед – за проїзд я не платив. У Києві влаштувала мене в готель теж за рахунок своїх депутатських привілеїв. Не очікуючи, таки того ж дня, коли ми прибули, вона постаралася для мене пропуск до Орлова, який розглядав звернення населення якраз за кримінальними справами. Поговорила з Орловим ще перед тим, як я опинився у його кабінеті. І це дуже важливо, бо люди тижнями очікували на прийом у Верховній Раді, поки їх прийняв такий чиновник, як Орлов. Разом вони влаштували мені зустріч із секретарем ВР Яковом Яковичем Колотухою. Яків Колотуха (з його слів – теж колишній вчитель) прийняв мене без службової штивності. Я передав йому папери, що їх підготував Орлов згідно з моїми поясненнями і його думкою щодо проблеми. Він побіжно переглянув їх і поцікавився, що привело мене з Миколаєва до Києва, бо – папери паперами...
Мені залишалося мало часу, щоби я міг йому щось ширше пояснити, але я намагався переконати його, що ця справа не пов’язана зі злочином, а це якась безпричинна помста. Тут-таки, в присутності представника прокуратури і стенографістки, я пообіцяв Якову Колотусі, що тільки-но прибуду додому, відразу напишу йому про все і надішлю поштою (так я і зробив: описав і переслав на його домашню адресу). Він пояснив мені, що справа мусить бути розглянута на сесії, а порядок денний на цей місяць уже складений і затверджений. Тому доведеться дочекатися наступної сесії, а це більш як півтора місяці. Коди я виходив, він ще встав від столу, поплескав по плечу і промовив: “Потерпіть до наступної сесії, ваше клопотання розглянемо!”.
Коли я повернувся до Миколаєва, то відразу розповів про те, що я був у Верховній Раді, обласному прокурору Василю Куріцину. Він сказав, що це вже шанс на успіх, і Славка можуть випустити. Єдине, що ще буде фігурувати на сесії, – це довідка з місця відбування кари. Отже, потрібна не “характеристика” звідти, а лише одне речення; “Нема потреби утримувати його під вартою!”. Щоби так засвідчили з Маневич, Куріцин взявся залагодити цю справу сам. Там він був відомий, бо в цьому таборі перетримувалися миколаївські злочинці, за якими обласні служби порядку (прокуратура) вели нагляд. І він це зробив.
...Якось задзвенів телефон, я взяв слухавку. На другому кінці дроту говорив Славко вже з пошти в Конюхах! То-то було втіхи!!!
Що таїться в людській натурі? Бо чомусь дуже легко створити для людини ілюзію щастя: зроби їй свинство, вкинь у смердячу баюру, а потім вийми і помий. Людині здасться, що вона щасливо ще раз на світ народилася. У цьому випадку: зганьби її перед громадою, зневаж слідством і судом, відбери волю і надію, а потім віддай їй ту “волю” назад, вже спохаблену, спотворену, непривабливу, і людина втішиться, мов дитина, – кожному в вічі скаже (і зовсім щиро): “Я безмежно щасливий, бо повернувся до жінки і дітей!”. Психологічний ефект тут зовсім не складний: контраст переходу від дому до тюремної камери викликав відчуття розпачливого нещастя. Закріпивши такий стан за людиною судовим вироком, примушуємо її внутрішньо погодитися з власною деградацією. Контакт з тюремною обслугою – цими йолопами в мундирах ВВ – і власна безпорадність, щоби щось довести для власного захисту, примусять вас повірити в таке практично. А відтак людину випускають (мається на увазі – дотерміново), “дарують їй волю” на куцому припоні... Це вже зворотний ефект переходу від тюрми до попереднього стану. І ця переміна викликає відчуття небесної радості. А заразом – вияв вдячності нашим “добродіям”! Які ж ми дурні! Забуваємо, що ми були і є люди! Що неволя пересічну особу псує, бо вона робиться обережна, хитра, недовірлива. Навіть чванимося тим, що навчилися ходити куцо на посмичі, не натягаючи його, плекаємо враження, що ми зовсім не на припоні, бо нас не шарпають за карк. І нас же переслідує відчуття постійної настороженості, призвичаєння ходити по стебелинці і годити, догоджувати принизливо всім, як добрим людям – з власної волі, так і насильникам-хамам – з примусу, і навіть відвертим витварникам. Тішимо себе, божевільні, що то ми “вміємо з людьми по-людськи жити!”. Людей же не здуриш, так як себе самого: вони безпомильно розмірковують, що твоя поведінка диктується тим, що ти “вухами води набрав”.
Цікаво, що це стосується тільки п о л і т в ’ я з н і в! Не кримінальників – злодіїв, грабіжників, бандитів, гвалтівників.
Коли я приїхав після цього до села, то довідався про ще одну деталь “справи”. Славка випустили, мабуть, на команду з Києва, з шифром: “Звільнити негайно!”. Бо його дійсно випхнули поквапцем за браму, тільки з цидулкою про звільнення. Він прибув додому раніше, ніж районна влада довідалася про його звільнення. До його хати прийшли представники – зважмо! – міліції з району (можна було просто поцікавитися через сільську раду) і зажадали підтвердження, що він “вийшов за законом”. Не повстидалися навіть заявити йому, чи він, часом, не втік з-під варти?! Брат показав їм папірця, і вони були... дуже незадоволені, що він таки не втік! Ото була би сенсація, як вони “геройськи” впіймали злочинця, що втік з тюрми! А ще цікавіше, що між міліціонерами був наш кревняк, якому Славко у свій час був за дружбу, – Ярослав Калатавків!
Район принишк, але затаїв їдке зло на нього, адже він усі зусилля Безсонова і компанії з КГБ звів нанівець.
Брат влаштувався на роботу в Бережанах, у шевській майстерні.

* * *
Іван Паламарчук пропрацював директором у СШ №39 недовго. Навів “порядок з жидами” і перейшов знову до СШ №10, де він до того вчителював. На його місце прийшла якась Любов Йосипівна Дєрябіна. Родом вона була чи не з Рівного. Там вона навчалася, там і заміж вийшла (це з чуток). Була то вповні совєцька особина: якась суміш із національностей, хоч і писалося в паспорті: “українка”, чоловік мав би бути єврей. Так що по крові вона мала зроблений повний ретуш. Що стосувалося її переконань, то вона була україножерка-інтернаціоналістка. У практичній поведінці – ворог усякого вияву “націоналізму”. Це можу підтвердити особисто, бо якось спробував відізватися до неї українською мовою (враховуючи, що вона “рівненська баба”), то вона розчервонілася, ніби грани на неї насипав, – гірше вже зневажити її було годі. В кожному разі, затверджувала за мною тижневу норму годин, щоби я не заробляв більше ставки. І зайняла вороже-холодну позицію супроти мене, як і належало ортодоксальній комуністці.
У той час мені дещо пощастило: проводилася паспортизація сільського населення. В області мало проживати понад 160 тисяч осіб, що народилися і виросли поза межами Російської імперії. Паспорти ж видавалися тільки на підставі особистих документів – метрики і витягу з документа про одруження. Зрозуміло, що всі ці папери заповнювалися у церковних парафіях і не могли бути заповнені на “общепонятном язике”. Перекладачів, та ще відповідно підготовлених на “рідкісні” мови (це ті, яких не вивчали в школах і інститутах), не було, тому мене прийняли на посаду позаштатного перекладача при Першій обласній нотаріальній конторі. Тепер я уже міг щось заробити на перекладах звиш заробітку у школі.
Що торкалося умов побуту, бо ми – жінка, дитина і я – проживали в тій же кімнатці 14 м2 у спільному помешканні з відомою Л.А Пєговою. Так було до 25 вересня 1975 року. В той день ми поховали маму Марусі в Конюхах, а тата, мого тестя, забрали до себе, до Миколаєва. Тепер на цій площі проживало нас четверо. Це було значно гірше, ніж у в’язничній камері, бо там принаймні люди всі дорослі. А тут – п’ятирічна дитина і стара, 77 років, людина, яка ще й не мала навиків міських умов життя... Якщо врахувати, що я завше ще щось писав, то все це не потребує зайвих пояснень.

* * *
З Першої обласної нотаріальної контори мені пошепки повідомили, що був представник КГБ і з’ясовував, яким чином я опинився серед перекладачів при їхньому уряді. Йому пояснили, що нічого не знали про моє минуле, а разом з тим, що “це людина, яка нас винятково виручає!”. Прийшли до компромісного рішення – мене будуть завантажувати тільки при крайній потребі. І це я відчув відразу.
У 1977 році виникло питання переїзду нашої сусідки Пєгової до сина, що проживав у Таллінні. Це мене дуже стурбувало, бо до її кімнати могли підселити замість неї якусь сім’ю “тимчасово”, як це робилося. І я кинувся в усі кінці, щоб знайти людей, які би мені допомогли залишити цю кімнату при собі. Василь Куріцин на той час уже помер, але залишилися по ньому люди в прокуратурі, яких я знав. Досить таки помірковане, як на той час, “зусилля” – і помешкання зосталося за нами. То була невимовна радість у хаті!
Любов Андріївна Пєгова таки виїхала, але до Феодосії, в Крим, до свого старшого сина Костянтина 21 серпня 1977 року. І ми, чотири особи, розмістилися у двох кімнатах, у повністю ізольованому помешканні.
КПСС і КГБ могли бути задоволені зі своєї діяльності щодо зека, яка ґрунтувалася на тому, щоби ми, політв’язні, ледве животіли на голодному раціоні. Утримувати чотири особи в обласному місті на ті доходи, які ми мали, було вже не можливо.
Якось я звірився зі своїми турботами перед завідувачкою іноземного відділу при обласній бібліотеці, панею Оленою Миндрул. Вона, обдарована бистрим розумом жінка, запропонувала мені проводити курси польської мови при бібліотеці. Щоправда, там вже діяв гурток з вивчення есперанто й англійської мови. Пані Олена постаралася виставити оголошення про створення гуртка з вивчення польської мови. У Миколаєві з цим не було проблем, бо там проживає значна кількість етнічних поляків. Склалася група з 15 осіб. Уперше я відчув себе педагогом – не був обмежений “виховним елементом патріотизму” на заняттях. Аудиторія за невеликим винятком складалася з осіб, що мали вищу освіту, були й вчителі. Я сам відчував, що навчаю добре. Резонанс щодо моїх лекцій поширився містом і був дуже схвальний для мене. Це додало мені популярності, морального задоволення і – головне – грошей. Бо, крім офіційної оплати, мені складали окремо винагороду, кожний персонально. Вивчення польської мови в Миколаєві продовжувалося десять років, практично – до мого виїзду у Львів.

* * *
У 1976 році повернувся з ув’язнення Петро Саранчук. При першій же бесіді погодився, що я мав рацію, коли говорив йому, що брошуру йому підкинули КГБ. Це підтвердили його співкамерники в “режимці’, зокрема Караванський. Те підтвердили й такі зубри-дисиденти, як Кузнєцов, Хейфіц та інші, з якими Петро зустрівся в облегшеній зоні. Однак вісім років неволі не минули безслідно для нього: він втратив рештки свого середнього віку за дротами, прийшов постарілий, з підірваним здоров’ям. Морально-психічний “капітал” переконаного “зека”, який він виніс з-за табірної огорожі, не можна було вже десь застосувати практично. Людина має те, що надбала за своє короткочасне життя. Боронить цей “набуток” і хоче його якось використати для бодай душевного задоволення. Маючи солідний стаж прогайнованих літ у морочних системах ГУЛАГу: “Усольлаг”, “Верлаг”, “Тайшетлаг”, я прийшов до висновку, що твердження – “більше сидів – більше зробив” – не має жодної рації. Перебування у московській неволі і страждання – це безплідна втрата молодих років, а не праця для ідеї, якій себе людина посвятила. Якщо тортури, муки, врешті, смерть мільйонів українців у тих умовах можуть послужити колись (колись!!!) покликом до помсти для грядущих поколінь, то це буде тільки середник для того, щоби роз’ятрити уяву романтичних голів і штовхнути до чину. Дотримуюсь переконання, що ейфорія, чим би вона не викликалася, завше є не керована здоровим глуздом. Зі мною не погодяться навіть мої колеги за спільними нарами (хто зостався живий), бо людині властиво тішити себе, що вона завше щось зискала, а не втратила, – навіть у в’язниці! І прагне мати з цього користь. Бо важко погодитися навіть з думкою, що літа загублені на грані смерті чи божевілля, – пропали намарно... Що порадиш – така дійсність: єдиний влучний постріл бойовика УПА по окупантові України мав більшу вартість для користі нашої державності, ніж “десяток” прогайнованих літ у муках, за ґратами ворожої тюрми. Ще гірше те, що невільник під конвоєм і... під буком працює. І приносить користь своєму катові, на шкоду власному народу, якому себе відчайдух посвятив. Це теж стосується смерті за спротив ворогові. Росія во ім’я параноїчної ідеї “за примноження і збереження расейської імперії” наплодила нам стільки мертвих героїв, особливо впродовж останніх десятиліть, що кожен живий може мати свого мученика за святу справу, або й – по два. Позбавляють нас живої активної і творчої сили. Тому живих людей, здатних до праці на ниві визвольних змагань за державність, нам завше бракувало. Згадаймо хоч би хронічний брак командного складу в УПА.
Вважаю за потрібне ствердити, як я то розумію, що життя і праця живої людини більш вартісні практично, ніж тривалі та безплідні страждання мільйонів. Однак під єдиною умовою – що в грізний час життя не куплене ціною зради-”домовленості” з ворогом або заплачене чужою смертю чи неволею. Бо всяке зустрічається і тепер!
Зупинився я на цьому питанні – доцільності наших ялових для Справи страждань у численних російських “кутузках” – не випадково. Бо кожна людина, крім своїх щоденних незгод та індивідуальної думки, має ще й обов’язок, зумовлений підневільним станом України. Це обов’язок боротися і працювати в ім’я мети – Волі.
Тут самої посвяти буде мало, треба праці і – ворожої – крові!

* * *
Мені залишилося попрацювати ще два роки до пенсії. І КПСС з КГБ вирішили (по лінії дирекції і партійної організації) потерпіти. Дерябіна сказала: “Пусть уж дамучаєт еті два года!”. Тим часом заробітку мені не давали більш як на 70–75 крб пенсії. Так чинили (згідно з відповідною директивою) з кожним звільненим політв’язнем.
Якось п/п. Піменов виділив мені 9 годин “автодєла” при нашій-таки школі. Видно, це питання не було узгоджене з Мосьпан і директрисою, бо якось вона мене викликала і запропонувала поміняти години автосправи на 10 годин англійської мови, наділених минулорічній десятикласниці Дарман. Я погодився. Однак, коли минув певний час і я поцікавився, чому ці години не закріплені за мною, Дерябіна, може, з хвилину дивилася на мене з люттю, відтак проговорила:
– С вамі єщо надо разобраться! У вас грязноє прошлоє! Вєроятно, вам ваабщє нє полагаєтса пєнсіонноє пособіє!.
– Але ж це не про пенсію йдеться! Я нагадую вам про нашу домовленість!
– Ви абєспєчєни палагающєйся мінімальной ставкой, а больше я дєлать для вас нє намєрєна і нє буду! Ідітє! Я нє імєю врємєні і ... желанія с вамі разгаварівать!
До кінця 1980 року я обходився тим заробітком, на який мене “засудила” Любов Йосипівна Дєрябіна. Вона позбавила мене навіть оплати за класне керівництво, бо це – 10 крб на місяць, а у висновку – 5 крб до пенсії.
Господи! Донині не можу спокійно згадувати той час! Скільки то дрібничкового зла у людях! Яка невсипуща впертість, щоби це зло реалізувати! І поважні ж то люди – на перший погляд. Послухаєш їх, бувало, з трибун, як вони роблять усе “для людини, во ім’я людини”. Воно ж, оте “передове общество”, жило за законами вовчої тічні, в ньому й доводилося мені та й іншим таким животіти...
Наприкінці серпня 1980 року мені не додали жодного карбованця до моєї ставки. Це означало, що отримаю мізерну пенсію, на яку просто не виживу. До того ж, прийняли ще одного вчителя, що не погодився інакше, як на 24 години на тиждень. Разом з “автосправою” мені знайшлося 18 годин.
Колишній інспектор кадрів при міськвно, вже відомий Василь Іванович Селіхов, вийшов зі шпиталю “партактиву”. Офіційно не працював, але у міськвно приходив регулярно кожен день і навіть дечим ще “керував”. До нього я і звернувся (хапаючись за соломинку) в справі перспективи щодо пенсії. Він на той час був напідпитку, а в такий момент у ньому й проявлялася ота “загадочная русская душа”. До того ж я йому розповів про те, чому так склалося.
– Так ось коли ти “викрив”, так би мовити, свою “таємницю”! І то приятелеві! Не будеш же заперечувати, що ми друзі! Дарма! – він поплескав мене по плечу. – Я про твої “таємниці” знаю від самого початку, як тільки ти з’явився у Миколаєві! Але не те важливе тепер. Ти хочеш “стелю” пенсії? Будеш її мати! Бо мені подобаєшся! Домовся із кимсь зі своїх колег, щоби пішов із 39-ї школи в іншу, я йому роботу знайду. Години звільняться, решта – мій клопіт! Я то можу зробити без тебе, але ліпше, щоби людина сама зрозуміла і вступилася на рік. Йди! Дій! Телефонуй мені додому, телефон маєш. Так роби, щоби менше клопоту мені!
При першій же зустрічі з моїм новим колегою у школі я йому пояснив, що стосувалося моєї майбутньої пенсії, і запропонував перейти туди, куди він захоче. І той відразу погодився ніби з солідарності зі мною, але зазначив, що хоче перейти до 6-ї школи в Лісках, бо там йому близько додому. Про свій план я повідомив Йогана Фукса, що працював у 17-й школі. Останній мав відповідний вплив на директора 6-ї школи і міг дещо влаштувати чи домовитися, щоби цього “нового” прийняли на роботу. Яку там вже пертурбацію зробили, то не моя справа, але мій колега, пропрацювавши два тижні, заяву на звільнення написав і поклав директрисі на стіл.
Дерябіна подала заявку на нового вчителя замість того, що вибув. Дні минали, але у СШ №39 нікого не скеровували. Якийсь час на вивільнені уроки йшли мої колеги. Врешті почали відмовлятися. Та й заняття проводилися паралельно. Я особисто відмовився від “добавочного” заробітку на заміні, вимагаючи, щоби ці години переоформили на мене. Директриса загрожувала санкціями, але не могла нічого вдіяти. Вона зверталася в усі можливі інстанції, щоби “дали” вчителя, – усе дарма. Так довго тривати не могло: під час занять діти бігали коридорами, неможливо було працювати. Пробували скеровувати в аудиторії випадкових учителів “посидіти з дітьми”, однак ніхто на це не погоджувався, хоч і платили. З міськвно й облвно Дерябіній відповідали: “Ми тобі школу своєчасно укомплектували, а тепер відпустила працівника – викручуйся сама!”. Якраз те її пекло: вона знала, що справа крутиться навколо мене, а з Селіховим чи його примхами дати собі ради не могла.
Із канцелярії зателефонувала до вчительської секретар Людмила Григоренко і попросила, щоби я підійшов до телефону: “Йдіть на урок – наказ на вас завтра буде! Я зараз іду в цій справі до Батюк!” (Батюк – інспектор районного відділу народної освіти). Це означало, що баталію я виграв. “В котрих класах і скільки годин я буду читати?” – крикнув я у слухавку. “Директор із завпедом усе вирішили!” – “Без мене? Я не згідний! Треба було запитати мене!” (Запала пауза. Відчувалося, що секретар прикрила слухавку долонею і з кимось перемовлялася). Потім знову: “Зайдіть до канцелярії, будь ласка!” – і поклала трубку.
Піднявшись на другий поверх, я зайшов до кабінету директора, де застав Дєрябіну і завпеда Старосільську. Старосільська звернулася до мене українською (вона була жінкою кагебиста). Ми домовилися: мені додали достатньо годин, щоби я міг отримувати пенсію 120 крб – ”стеля”.
Останній рік роботи в школі забрав від мене багато здоров’я. Під кінець шкільного року я ледве на ногах тримався. Директор зробила ще останню спробу – оголосила наказ, що я звільняюся з роботи “з виходом на пенсію” 25 травня. Це ще до того, поки учні складуть екзамени. В такому випадку я мусив би “позичити” три місяці з минулого року, які були низько оплачувані. Я розхворівся і пішов до своєї рятівниці – лікаря Лідії Михайлівни. І розповів їй про свій клопіт, окрім того, що захворів. Вона мовчки обстежила мене і відправила на “лікарняний”, виписавши скерування на здавання аналізів. Зрозуміло: хто хворіє, того, згідно з законом, звільняти з роботи не можна, аж до видужання... Поклала мене раз і другий до шпиталю, протримавши так до 25 серпня. І весь той час я отримував середньомісячний заробіток, а це входило у нарахування пенсії. Вона весь час говорила, що мій стан здоров’я такий, що аж дивно, як у мені ще душа тримається. Тому вона не застосовує тут жодних махінацій.

* * *
І наприкінці я пережив ще один прикрий момент, на який сам наткнувся завдяки своїй наївності, якої чомусь не можу позбутися упродовж усього такого твердого і гіркого життя. 25 серпня 1981 року проводилася чергова щорічна конференція вчителів. На ній, крім основних нарад і рекомендацій, ще урочисто проводять “ветеранів” на пенсію і посвячують у вчителі молодих педагогів, що тільки-но залишили пороги педінститутів. Ці акції відбуваються досить помпезно, з похвалами (як покійникові), врученням “грамот”, квітів, з пов’язуванням червоних піонерських хусточок виснаженим, пригорбленим і сивим учителям. Інтуїція – це вірне, як пес, передчуття і – не раз – пересторога – підказувала мені, що туди йти не слід. Працювати далі я не мав жодного наміру, нарада мене вже не торкалася. Тільки мені було би неприємно, якби я не зустрівся з численними колегами з усіх шкіл, з якими встиг познайомитися. І я пішов.
У залі Будинку кораблебудівників сів недалечко від сцени і скраєчку, щоби було зручно вийти, коли викличуть на сцену. Втомлений, збайдужілий, чекав своєї черги, щоби віддати данину традиції. Коли регламент конференції був вичерпаний, почалася процедура проводів на “заслужений відпочинок”. Я терпеливо чекав своєї черги. Трошки був збуджений і тремтів – мене в цілому житті ніхто не хвалив, та ще й публічно; не був ще перед рампою під оплески тих, хто був присутній у партері.
Задумавшись, прийшов до тями вже тоді, коли зауважив, що викликають на сцену молодих, учорашніх абсольвентів... Хтось підійшов до мене, нахилився над вухом і запитав тихцем, чи то не якась помилка. Я ніби зі сну пробудився, зрозумів відразу все. Встав і нишком вийшов.
Перед фонтаном на площі мене наздогнала Світлана Трегубова з великим букетом квітів – троянд і гладіолусів: “Поздравляю вас с виходом на пєнсію!”. А я стояв перед нею, немов наткнувся на глуху стіну, збочивши із второваного шляху. “Останній день, останній день! Так... А чого я сюди прийшов?.. Чому я тут? ”.
– Вас обіделі, Богдан Іосіповіч! Очень обіделі! Я знаю, я сама ето чувствую! На вас ліца нєт!.. Не обращайте вніманія! Пріміте вот еті цвєти в знак глубочайшего уваженія к вам! Ми зналі, как к вам относятся, но такого безобразія допустіть нє моглі. Повєрьтє, всє чєстниє люді вас глубоко уважают! А сєйчас – будут єщо больше!
– Зачєм мнє сєйчас уже цвєти, Светлана Владіміровна?! Мнє, по-відімому, нє слєдовало сюда пріходіть!.. – здається, то був перший раз після повернення із Заярська, коли я дозволив собі так розслабити волю. Якщо в зоні зворушення було викликане прощанням з Онуфрієм Перуном, то тепер я відчув не стільки приниженість від дирекції, скільки якусь мізерність власної особи. І саме тому, що на мить випустив ув’язь самоконтролю. На цей раз забувся і потягнувся до людей, як це дано від природи кожному, не врахував психологію натовпу, збайдужілого і черствого...
– Возьмітє! Ето от душі! Я знаю: ви нє любітє фальшивих офіціозов! Но ми – нє пєрєд агнями рампи! – Світлана обережно взяла мене за зап’ясток і поклала на рам’я оберемок квітів.
– Спасібо, Свєтлана! – я поцілував ії в чоло і пішов...
Аж вдома, лежачи на диванчику, я заспокоївся і... засміявся. Пригадав собі, що сьогодні відпровадили на пенсію прибиральницю школи, бабу Катю. Старенька, добродушна, вона працювала, поки лазила на ногах. Тепер вона – для оказії – чудернацько приодяглася, бо ніколи не мала на собі святочної одежинки. Не було коли причепурюватися, не було потреби, не було на те моди у пролетарському суспільстві. Тепер пристаралася нове шмаття, мабуть, перший і останній раз в житті. Катя, Катя!..
Прикре враження від “проводів на пенсію” розвіялося як дим, я ніби прозрів після тривалої сліпоти. “Гей! Я вільний, вільний від зненависнілої роботи! Завтра вже не задзвонить мені годинник: “Пора на роботу!”. Не буду стояти в класі і, замість вчити, пильнувати, щоби не різали ножами парти, не перестрілювалися з проц, коли я повернуся очима до дошки. Бо вони вчаться насильно, а іноземну мову вважають за щось зайве вже від поколінь. Не буде завпед заглядати з поурочний конспект, не розуміючи там нічого і роблячи вигляд, що розуміє усе. Візьмуся, нарешті, за писання, до якого гнала мене якась сила.
Я на пенсії!!!
Другого дня, після всього, прийшла до нас Єлизавета Степанівна. Прибула тому, що вважала за потрібне пояснити мені, як то сталося з тією церемонією “проводів” мене на пенсію. А було так: дирекція (Дєрябіна), партбюро (Мосьпан) і місцевий комітет профспілки (Єлизавета Степанівна) обговорили програму закінчення шкільного року наперед. На порядку денному було й те, що слід випровадити на пенсію мене і бабу Катю. Дєрябіна і Мосьпан чітко вирішили, що мене не слід вшановувати на рівні інших, бо маю “грязноє прошлоє”. Ліза не могла і тому не намагалася їх переконати. (Але ж могла мене хоча б попередити!..)
Так плюнули мені в обличчя останній раз з офіційної висоти ревнителі і хранителі пролетарської честі і моральної чистоти цього суспільства. Болісне відчуття образи зникло безслідно, як необачний опік кропивою, коли необережно доторкнешся до неї. Я тільки запам’ятав це! І – записав!
14 жовтня 1984 року
м. Миколаїв (Миколаївська обл.)


 
Наші Друзі: Новини Львова