Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 92947
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Приїхала з Конюх Славкова жінка. Я запитав її, за що заарештували чоловіка. Відповіла, що не знає. Зробила недвозначний натяк на те, що я не повинен був з’являтися у Козові. Вкрай вороже поставилася до того, що я “вмішуюся”, бо від того “обов’язково буде гірше!”. Взагалі кажучи, через родинні зв’язки негоже буде з моєї позиції оцінювати те, що повинно зоставатися у своїй хаті. Мушу, однак, зазначити, що хтось таки попрацював у цьому керунку, добре налякавши найближчих осіб, споріднених зі Славком. Комусь і нащось треба було вбити клин між рідними братами – між мною і ним. Таке практикувалося впродовж останніх десятиліть і досить часто – небезуспішно. Хто тоді не знав і нині не знає отого розмитого, невиразного, наділеного таємним сенсом вислову – “бо буде гірше!”? Хтось устиг попередити Надю, щоби мене не інформувала у цій справі, враховуючи мою натуру: не відступлюся, а буду домагатися його звільнення. Зі мною неможливо було гратися у переляк. Тому козівські районні офіційні чинники вдалися до найпідлішого засобу: я мав битися як риба об лід у безсиллі, не маючи інформації.
Я переночував у свого колеги Петра Касінчука, а раннім ранком був уже на будівництві свинокомплексу в Конюхах. Від робітників довідався, що у справу замішаний Богдан Процик (Гринька Юркового); що справа є спровокована, а займається тим “сам” Безсонов. Хтось причетний до цього поширює твердження, що “він мусить сидіти!”. На будівництві мені пояснили, що Процик завіз на “комплекс” ніби крадений шифер і тут залишив – бомба сповільненої дії. Якраз той шифер послужив причиною братового арешту. Робітники вже навіть знали, хто буде свідчити проти Славка... Мені вдалося з’ясувати справу настільки, що ще раз твердо переконався в тому, що це запланована примітивна і безсоромна афера проти мого брата. У село я навіть не заїхав, з поля – і до Козови.
Зайшов до прокуратури. У прийомній знову сиділа мила і привітна жіночка-секретарка:
– А-а-а, ето ви, заходітє, заходітє – он у себя.
Прокурор був у не прибраному, запущеному кабінеті. Я сказав йому, хто я і чого прийшов. Він сухо й офіційно відповів, що наразі щодо тієї “справи” не може мені нічого конкретного сказати, бо матеріалів слідства поки що він не має. Я, вже роздратований, нагадав йому, що вчора з міліції мене скерували якраз до нього. Він промовчав.
– Тоді поясніть мені, на якій підставі ви санкціонували його затримання під арештом ще до вияснення справи слідством? І до суду? Чи, може, він комусь загрожував, якщо не буде під вартою?
Недотепа прокурор зблід і не дивився на мене – образився на мене за таке нахабство і не відзивався.
– Ви мені мусите те сказати, бо в іншому випадку я звідси не піду! – говорив я вже знервовано. – Мусите також підтвердити відповідним документом його провину: як рідний брат, маю право знати, за що він сидить!
Він повільно повернув обличчя в мій бік. Зрозуміло, що розглядав мою вимогу як неприпустиме непорозуміння. “Закон законом, але як може хтось із його краян-”западнікоф” дозволити собі ставити якісь вимоги перед прокурором?” Ось що крутилося у його голові! У районах Тернопільщини, та й не тільки, ніхто собі такого не дозволяв. Довелося зробити висновок, що він не бере моїх слів до уваги поважно.
– Ви, бачу, сумніваєтесь, – говорив я далі. – У Козові, виглядає, маєте справу тільки з баранами, думаєте – і я такий?! Переконаєтеся, що то не так. Без відповіді не вийду і навіть заночую тут! Буде скандальне непорозуміння... Міліцією не злякаєте – маю її десь!
Нуждала виразка шлунку. Я вийняв плящинку з “Альмагелем”, ковтнув з шийки – біль попустив.
Прокурор піднявся, підійшов до єдиної шафки, витягнув звідти папку-зшивач, на якій значилося “Дело №...”, і подав мені. Я знайшов там єдиний папірець. То був навіть не повний форматний листок, на ньому значився стислий виклад “злочину”. Справа пояснювалася так, що “ім’ярек такий, украв на будівництві свинокомплексу будматеріали, саме – шифер, на суму усього разом чи не 106 або 108 крб.”.
– І на цій підставі ви впакували його до слідчої тюрми?!
– Нє всьо завісіт от мєня! – він явно чогось не доказував. – Пазнакомілісь? – забрав від мене “Дело...” і поклав на стіл.
– Думаєте, я вже такий дурень, що не знаю, у яких випадках належиться брати людину під варту до вирішення суду? Він бігав за кимось із закривавленою сокирою, чи як? Чи зняли його з петлі? Ну? Може, сума збитків відповідає законові щодо затримання?..
– Єсть падазрєніе, что там замєшано больше людєй! – прокурор тільки розвів руками і замовк.
– “Більше людей замішано” на ті сто рублів? І – не стидно?!
Я поквапцем вийшов з прокуратури.
Ще того ж дня я був у Львові. Переночував там, де льокувалася Оксана. Ранком вона відпросилася з роботи, ми винайняли таксі і вирушили до Тернополя, до адвоката-жінки, що була вже передумовно призначена для Славка. Однак вона нічого нам не пояснила, пояснивши це тим, що, мабуть, на тому суді не буде, бо має “справу” у Зборові. Мені, битому долею старому псові, не треба було зайвих пояснень, чому вона намагалася уникнути пропонованого захисту, бо була вже поінформована, хто такий Ярослав Когут і за що його судять.
Таксиста я не відпустив, і ми з Тернополя поїхали до Івано-Франківська. Там зустрівся з прокурором Одноконним. Його рекомендував Василь Куріцин – прокурор у Миколаєві.
В Івано-Франківську від працівника прокуратури Одноконного я отримав остаточну інформацію, яка поставила край моїм старанням. Він уважно вислухав усе, що я розповів про арешт брата. Пояснив, що у цій ситуації нема сенсу намагатися щось змінити, бо судити його будуть обов’язково – це невідкличне. “Он под прицелом!” – таку оцінку дав цьому юрист. Порадив дочекатися кінця слідства і суду, а потім можна буде якось добиватися його звільнення.
Я був вдячний Одноконному за те, що він перший із цієї зграї не крутив, а відверто пояснив ситуацію і наслідки арешту.
Змучені, ми повернулися з Оксаною до Львова, а я відтак – до Миколаєва, де мусив очікувати початку суду.

* * *
Тепер спробуємо з’ясувати справу Славкового криміналу так, як воно було в дійсності.
Після повернення з Колими він опинився під пресом КГБ через місцеву владу. Його, як і інших в’язнів, викликали до сільради. Ось дослівно що сказав тодішній голова Глух Прокіп (“Прокопцьо”): “Хочу видіти того бандита каждий день на роботі межи колгоспними свиньми!” (при цьому був присутній бригадир Степан Зозуля).
Славко вже “виріс із штанят” – отож не міг погодитися на таке трактування його майбутнього життя недолугою місцевою владою. Неблагородної праці нема, те ж – і на свинарнику. Однак це був символ приниження, спеціально створювана опінія в селі.
У тому, що він опинився на будівництві, було принаймні дві причини: по-перше, він взагалі любив цю професію, по-друге, іншого вибору не було: це – наслідок окрадених дитячих років, особливо у воєнні часи, побиття до півсмерті під слідством, трибунал у Тернополі, в’язничні камери та виснажуючі тіло і душу етапи... Караганда, Норильськ, Колима. Трюми барж, кайданки, ЗУРи і БУРи. Тепер він тривалий час шевцював. В організмі відмовився функціонувати весь харчотракт. Місцевий лікар Василь Микуляк, який зайнявся його здоров’ям, скерував Славка до Бережанського шпиталю на обстеження. “Вердикт” був однозначний: “Мусиш покинути сидячу роботу і працювати там, де би ти був переважно на ногах, а не сидів куцком при шевському верстаті!”
На той час я цікавився його побутовими проблемами і станом здоров’я аж з Миколаєва; обдумував ситуацію, а відтак радив йому, так чи інакше вчинити. Врешті ми дійшли до висновку, що треба влаштовуватися на будівництво. Не відразу таке вдалося, хоч у селі на той час будувався великий типовий свинокомплекс.
Недавній арештант назавжди зостається обережним. Нишком вибрав потрібну довідку з місця проживання і довідку від голови колгоспу Савенка, що він ніби працює на будівельно-ремонтних роботах у колгоспі (хоча Славко і далі шевцював). Отож він вступив на навчання. Через певний час треба було подати витяг із трудової книжки. Савенко таку “виписку”, фіктивну, зрозуміло, “змайстрував” і завірив. Час минав – наука йшла успішно.
Згодом кагебісти спохопилися: голову колгоспу Савенка викликали до КГБ і закинули йому, що він потурав ворогові народу і т.ін. Дарма: цей був не із лякливих – він відверто заявив, що колгоспу хронічно бракує будівельників; що як тільки котрийсь з села закінчить навчальний заклад, то зараз же вибирається із села. А Славко – “жонатий, недавно побудувався, має жінку-дітей і нігде з села не дінеться...”. У кожному разі, сміливо обстояв себе і Славка – явище, неординарне на той час. Районні боси змирилися з реальністю.
В останній рік навчання потрібно було подати вже не липову “довідку” з місця роботи, а від районного “Міжколгоспбуду”. Брат пішов до начальника цієї організації Крушельницького з проханням влаштувати на будь-яку роботу на будівництві свинокомплексу. Крушельницький заявив: “Або ти приймаєш все будівництво і керуєш, або на роботу не прийму зовсім!”. На це були певні причини: попередник запустив будівництво настільки, що там кінця не можна було вивести.
Зрештою, будувалося так, як усе в тій державі робилося. Керівник будівництва тримався на тому місці силою партійного білета – це в першу чергу. У західних областях для місцевої людини навіть цього було замало. Тим більше, якщо то не був спеціаліст. У висновку – будівництво вимагало екстразаходів, бо не велося згідно з проектом. Це наслідок того, що бракувало керівників на місці з відповідною освітою. Коли Ярослав прийняв цей об’єкт будівництва, то почали виявлятися й “старі гріхи” – прорахунки в монтажі тощо, які не завше можна було стандартно усунути.
Від самого початку Славко налагодив роботу, як кажуть, за всіма параметрами. Чи не найголовніше – те, що він був у добрих стосунках з робітниками, його розпорядження завжди сумлінно виконувалися.
Він не затримував людей даремно на роботі, коли бракувало матеріалу і вони мали би байдикувати. Тому не мав якоїсь проблеми при нарахуванні заробітку. Усім було вигідно. Усе ладилося: закладав нові забудівлі, доробляв – не без клопоту – недоробки попередника. Одним словом, він був вельми задоволений.
Що найголовніше – стан здоров’я відразу поліпшився. Здавалося, що із закінченням навчання і, відповідно, – отриманням посади буде покінчено з переслідуванням КГБ. Він вдихнув глибше, відчув себе потрібною людиною; що стосується його характеру, особливо в стосунках з оточенням, то він більше був призвичаєний рахуватися з громадською і особистою опінією людей там, де справа торкалася його особи; він більш товариський, йому більше залежить на доброму імені, ніж, скажімо, мені. Славко уникав гострих моментів навіть у тому випадку, коли конфлікт йому накинений і він мав рацію. До того ж, маючи життєвий досвід, був добре підготовлений до боротьби з буденними турботами, мав розвинений естетичний смак у всьому, що робить; разом з тим – не нехтував людьми, які, що називається, кілка затесати не вміють. Зловживаючи його скромністю, зацікавлені люди спекулювали і спекулюють цим.
Славко робив усе так, як треба, з погляду комуністично-совєцької номенклатури.
Якось, перебуваючи на вакаціях удома (чи не в 1974 році?), я зайшов на будівництво свинокомплексу. То було біля полудня. Славко крутився на майданчику, відтак ми зайшли до “буди”. В той час на місце підкотив “УАЗик” (у нас цей автомобіль називають “веренька”). З нього вийшли два начальники. Я ще подумав: “Під обідню пору – це випадок чи навмисне?”. Брат запропонував їм пройтися територією будівництва. Вони відмовилися, мотивуючи тим, що “у тебе й так там всьо в порядку, а людей не треба тривожити появою начальства, – вони того не люблять!”. Свята правда – їх ніхто і ніде не любив. Вони викурили по цигарці, котрийсь з них глянув на годинник і зауважив: “Ооо, та то вже час на обід! Поїдемо, щось перекусимо! Ви, Ярославе Йосиповичу, з нами не хочете? Може, що знайдеться у вашій корчмі, бо до Козови гнати далеко!”. Брат зрозумів натяк докладно, видно, таке було не першина. “З радістю” погодився, і ми всі разом поїхали.
Нас – чотири дорослих чоловіки. Як дорогих гостей із “керівництва” буфетниця запросила у “кабіну” – невеличке приміщення за перегородкою, призначене на випадок відвідин з району чи місцевих “голів” або “секретарів”. “Плебеїв” туди не пускали. Бо ще, не дай Боже, відчули би себе близькими, як вже не рівними з начальством. Тому ця кабіна пустувала навіть тоді, коли загальна саля була переповнена. Підійшла молодичка-обслуга, і Славко замовив пляшку коньяку. Не пити ж “просту”, коли на полицях стоїть шеренга пляшок! Нас же четверо, пляшка – курям на сміх! Замовив відразу дві. “Що на закуску?” – брат обвів “гостей” очима. Молодичка поквапилася доповісти, що із Заліщик тільки-що привезли свіжі помідори (це ж перша половина червня). Славко трошки знітився. “Ну, то що!?” Чи то запитав, чи запропонував начальникам. Ті ліниво переглянулися і ласкаво погодилися: “Нехай буде, яка різниця! – промовив один. – Можна й помідори! – Воно – все рівно!” – погодився інший, скалькувавши плюгавенько з російської (“все равно”), хоча був місцевий.
А вони ж, кляті помідори, по 7 крб за кілограм! Та ще їх ріжуть тут на “салат” і обов’язково переполовинять. Та й самими помідорами такі хлопці ситі не будуть. Подали на стіл. Випили по одній і з’їли помідори. Не буде ж полумисок стояти порожній, коли на столі коньяк!.. Потім уже й обід. Впоралися, здавалося, усі були ситі та задоволені.
Трапеза закінчилася. Начальники розчервонілися, підвелися з місць і повільно вийшли на поріг корчми, не глянувши навіть мимохіть у бік каси. Закурили папіроски...
Ще досі пам’ятаю їх у кремових полотняних сорочинах “на випуск”, з пасочком вишивки на комірці-”апаш” і з таким самим – на кишеньці “а-ля кацабайка”. “Погода – люкс!” – констатував котрийсь з них, у той час коли Славко викладав на прилавок половину своєї місячної заробітної платні.
Коли я потім почав брата картати за таку практику, то він намагався мене переконати, що “тут нічого не порадиш!”. Що “один проти всіх не попреш!”. Склалися, мовляв, “традиції” між будівельниками, між якими він так хотів бути, то й мусив сприйняти засади відносин, які склалися. “А де ж гроші брати?”. По-перше: він проживав у селі – на городі попасеться; по-друге; майстри і виконроби на “участках” мають усе в руках – як матеріали, так і робочу худібку... Думай! За це ніхто за тобою не ганяється, не переслідує, контора все списує. “Хочешь жить, умей вертеться!”. У Миколаєві ще можна було поторгуватися, тут – ні.
Славко намагався робити все добре і фахово. Не збагнув чомусь, що його добра робота нікому не потрібна, що навіть навпаки: подібної конкуренції такі майстри, як його попередник, йому не потерплять. Слабу ж кісточку він мав, те він тривожно відчував і тому годив, як міг. Колеги це знали і свідомо використовували.
Мою заввагу після прийманки у сільській корчмі брат запам’ятав і почав внутрішньо опиратися цьому. Згодом, якось у ресторані у Козові, запропонував “жартома”, щоби всяк платив за себе. Компанія зрозуміла натяк – і розцінила це як замах на їхнє “законне” корито.
Усе змінювалося швидко, як у калейдоскопі: Крушельницький, ця довбня з дубовою головою, почав лаяти і обкладати нецензурщиною Славка між людьми і наодинці з ним. Почалися “перебої” з постачанням будматеріалів: їх привозили із запізненням, а люди тим часом не мали роботи. Створювалася опінія, що Славко не “ініціативний” спеціаліст, бо не вміє “дістати”, організувати, роздобути, вибити “для себе”. Це стосувалося всього – із транспортом і заробітком для людей включно. При такій системі зробилося традицією, що будівельники хаотично виконували функції постачальників. Досить було, аби на братів майданчик не квапитися навіть з робітниками підрядних організацій, як він відразу оцінювався як безпорадний нездара. Найгірше справа малася з транспортом; вантажне авто повинно постійно бути на будові. А завідувач гаражу не відпускав йому машини. Однак не на такого напали! Якось завідувач пожартував, щоби Ярослав взяв вантажівку, яка стояла вже давно за огорожею як непотріб, а з неї шофери вже давно повибирали частини, які ще чогось вартували. Ця розвалюха стояла і ржавіла, залишився тільки “нумер”. Славко взяв ці рештки до села і, використавши свої зв’язки в Бережанах, Зборові тощо, змонтував автомобіль. Помалював – і мав “своє” авто. Але і його Крушельницький відібрав – про це розповім далі.

* * *
Одного разу, коли Славка не було на місці, шофер із “Міжколгоспбуду” привіз майже 200 листів шиферу просто на будівельний майданчик. Вбіг до буди, там на той час була тільки Ольга Козак. “Де Когут?” Вона йому пояснила, що Славка нема. Шофер сказав, що привіз “організований” шифер, який належить Процикові. Але його зауважили, і тепер треба, щоби це полежало тут, на будівництві, поки все втихомириться. Бо тут є будинки, які готові під покриття, то ніхто не дорахується. Мине кілька днів, і Процик забере шифер. Ольга, нічого не підозрюючи, дозволила скинути матеріал.
Коли прийшов брат і довідався про це, то “операція” з шифером йому не сподобалася. Він ніби відчував, що то річ для нього винятково небезпечна. Розумів, що якби Богдан мав хоч трохи співчуття до нього, то не підкидав би “свиню” на його об’єкт. Можна було теж здогадуватися, що то могла бути провокація, яка не обов’язково залежала від Процика. Після роздумів погодився з тим, що шифер Богдан незабаром забере. Але – вудочка була вже закинена!
Час минав. Робота на комплексі скрипіла, але продовжувалися, – ще не в таких тарапатах Славко перебував у житті! Тільки чомусь як приходив на роботу, то Богданів шифер не давав спокою, як скалка за нігтем. А той чомусь не квапився його забирати. І навіть не цікавився. Якось Славко при зустрічі нагадав Богданові, чи, бува, той не забув про своє добро. Процик таке спускав на жарт: “Що, в штани нателефонував зі страху? Не бійся – бо й не такі справи робимо!”. Знав бо Славкову натуру.
Нарешті почалася докладно підготовлена лапанка на відьом. Ярослав підготував до здачі-прийому чотири закінчені будинки. Зрозуміло, що вповні укомплектовані. Для такого моменту в нього на майданчику завше було винятково чисто, майже виметено, всі залишки від будівництва складені на своїх місцях; поскручувано, пов’язано, позначено. Закінчені роботи він завжди здавав своєчасно, без зауважень і доробок. Прибула відповідна комісія, і акт прийому був підписаний. І тут...
– А що то за шифер там лежить на купці, так акуратно складений? – поцікавився один із представників приймальної комісії. – Це що – зайвий?
– Не зайвий, а зекономлений! – Славко мав на те готову відповідь.
Варто нагадати, що останнім часом Богдан “геть забув” про “свій” шифер і навіть не цікавився ним. Навіть дав зрозуміти, що зоставляє це на рахунок брата, – най робить з ним, що хоче.
– Ну, то що робимо?! – члени комісії ніби нерішуче переглянулися.
Ярослав розумно пояснив їм, що вони можуть забрати ці залишки до Козови чи куди хочуть – вони не на рахунку.
– А як ви могли це придбати? Адже вам більше не давали, ніж належиться за рахунком! – запитав котрийсь із нібито нетямущих.
– Завше додається певну кількість на злам. Коли нарізувати наріжні косинці із вже надламаних, то цілі листи потроху можна заощадити! – (не зраджувати ж було йому кревняка Богдана Процика).
Утаємничені в справу представники задумалися – “рибка” вислизала з рук. Вони, зрозуміло, були проінструктовані, бо не звернули б увагу на якусь мізерну купку шиферу на такому обширному будівництві.
– Слухайте, Ярославе Йосиповичу, то якось не випадає, щоби добро пропадало! Людям нині тече до хати через стріху...
Коли формальності з прийомом були закінчені і документи підписані, котрийсь із Козови вийшов зі Славком із буди, вони відійшли на бік, і той сказав до брата: “Ну? Тепер з тим шифером що? Його можна... Якщо вам, Ярославе Йосиповичу, не треба, то...”. Славко промовчав, але натяк зрозумів добре.
Він опинився перед дилемою, яка при вирішенні у будь-який бік була йому на шкоду. Віддати шифер власникові, цебто – Богданові? Але як це зробити – не понесеш же його на плечах до нього!? Віддати комусь із робітників? Так треба його винести чи вивезти із території за огорожу – “продадуть” же через заздрість інші. Потовкти і закопати? – буде мати завогнення з начальниками, що були при здачі об’єктів. Як вони собі бажали, на це натякнув один із них. Йти проти районних босів Славко не міг відважитися. Заспокоювало одне: юридично шиферу на балансі не було – це раз; його загальна ціна не тягнула навіть на сто карбованців, що виключало можливість переслідування в кримінальному порядку, – це два.
Кілька днів пізніше, коли брат заспокоївся, до нього підступив бригадир-будівельник, який Славкові підпорядковувався, і шепнув, що має купця на шифер таки у своєму селі Бишках. Цей бригадир не викликав підозри, що сексот (може тільки мав одноразове завдання на цей випадок). Брат тільки махнув рукою, практично – не відізвавшись, але це означало: “Роби, як хочеш!”.
Шифер був завантажений на автомобіль. Повернувшись з обіду, бригадир наодинці показав Славкові гроші-виручку за шифер. Брат був дуже радий, що заткне горло районним дідам... “Бо всі так роблять!”. А на душі – темно і гидко. Ці гроші, однак, передав Богданові.
3 березня 1975 року на комплекс завітали “сам” перший секретар райкому КПСС Безсонов і голова “Міжколгоспбуду” Крушельницький. Славко був на місці. Вони його не лаяли (як це робив Крушельницький), оглянули побіжно будівництво, майстру приділили стільки уваги, ніби хворому перед самою смертю. До брата й не відізвалися, і це для нього був тривожний сигнал.
5 березня з Козови прибули наряд міліції і два кагебісти. Зробили докладний обшук- “шмон” всюди – у хаті, будинках і на подвір’ю. “Поралися” майже весь день. Перевернули все, перемацали найменший папірець, перегорнули навіть зошити дітей-школярів. Кожну книжку брали за обкладинки і трясли. Забрали всі магнітострічки “для переслухання” без протоколу вилучення і не повернули донині. Перебралися до хатини, де проживали тато з матір’ю, і там продовжили обшук. У тата забрали тоді 22 зошити рукописів.
Чого вони шукали у тата? Того, що “вкрав” син Славко? Зайшли і до тої нензної хатини представники “пролетарської влади” і в того “буржуя” перекинули все догори дном. Шукали за печею, в печі, повитрясали всеньке із шухлядок. Вони не знали, що батько з матір’ю малися вже на бачності – позакопували залишки чорнових записів у землю. Знали би, перекопали би весь город, паршивці!
Нагадаю принагідно, що основні цінні папери забрали “стрибки” ще в 1950 році, коли “брали” Славка під проводом москалів з МГБ, і спалили. Далі тато писали більше з пам’яті, припадково, без системи, з частими неточностями і повтореннями. Робили малюнки і зарисовки, цінні для вивчення історії села. Зібрали дещо в переписаному вигляді. На “чисто”, без чернеток, знову зібралося сто одинадцять окремих робіт різних жанрів, переважно – з історії і побуту села. Те забрали в 1968 році. І – пропало! А оце прийшли знову... Рвали батькову душу, стерв’ятники!..
Нагінка-погибіль на тих, хто повернувся з ув’язнення, а не опинився у “свинарнику”, тривала далі: “взяли” Александровича із Тернопільського “Сельбуду”; “посадили” Снігура з Великих Гаїв – для прикладу вистачить! Як могли не заарештувати Славка?
Ми розуміли і розуміємо, що ні Богдан Процик, ні жоден інший нічого не вдіяли би на користь Славка, коли вже районні стервоїди вирішили запакувати його – вдруге! – за ґрати. Але кожна людина таки зобов’язана дотримуватися певних меж порядності. Ми теж знаємо, що мало є таких людей, які би поводилися всупереч тому, що диктує їм страх. А тому, зрозуміло, мало є людей, які би заслуговували на пошану. Провокація із шифером була затіяна відомими установами з російським шовіністом Безсоновим на чолі. Богдан не був винуватий, що Славка посадили “за злодійство” в тюрму. Не був би він, знайшли би іншого такого. Або просто ударив би “хтось” Славка, той віддав би – і засудили би за те, що бився. Однак чесна людина не погодиться взяти участь у такій гидкій афері навіть за ціну партбілета (знаємо: до цього би ніколи не дійшло, як це зробив Гедьо. Це удар ножем у спину).

* * *
Славка перетримували у Чортківській в’язниці. Слідство провадили козівські “спеціалісти”. Слідчий Борзань домагався від нього, щоби він “зачепив” людей до своєї кримінальної справи. Славко розумів, що є завдання підготувати групову справу, де та ж стаття КК буде інтерпретуватися обтяжуюче для підсудного.
Надя, жінка Славка, намагалася “по знайомству” вплинути на міліцію, робила смішні спроби домовитися з кимось тихцем, щоби Славка випустили з в’язниці. За це її не можна засуджувати, і я цього не роблю. Але хочу нагадати, наскільки наші люди наївні, не вміють розуміти обставин, які склалися у випадку цього “криміналу”. Інша справа – щодо районної влади. Бо стільки персонажів було заангажовано до цієї афери, і не знайшлося жодної урівноваженої душі, яка би спам’ятала: “Люди! Що ми робимо?!”. Навпаки: ніби канібали десь у джунглях поїдають представника “ворожого” племені, бо так велить ритуал. Пішла погибель на тих, що втратили молодий вік і здоров’я по в’язницях і таборах, і нічого не можна було вдіяти, – відбувався черговий шабаш-ритуал, освячений на зарінках двадцятих років ХХ століття.
Тоді, коли я приїхав до Козови і Тернополя поцікавитися і, по можливості, вплинути на хід подій, пов’язаних з арештом брата, всі без винятку, кого я зустрічав із знайомих, дивилися на мене як на божевільного. Не могли второпати: “Чому він такий дурний, що пхається у таку справу?!”. Міцно то вкорінилося у психіці нашого народу – триматися подалі від того, що робить КГБ, хоч би рідного батька розпинали! “Бо буде гірше!” До цього призвичаїлися і начальнички: перший і другі, і дрібніші партсекретарі, районне КГБ, горе-прокурор – усі вони й думки не могли припустити, щоби хтось впімнувся за того, хто вже був засуджений з політичних мотивів, а тепер заарештований знову.
Повернуся ще раз до Славкової дружини. Вона нишком попросила лікарку Козівського шпиталю, якусь Марійку, щоби та поговорила зі слідчим Борзанем, бо той був їй знайомий. І Марійка поговорила. На що той відповів: “Не пхайся до того, бо то справа п о л і т и ч н а!”. Дільничний міліціонер Гац, до якого Надя звернулася, спробував промацати ґрунт здалека, через Крушельницького.
Здавалось би, яку причетність може мати цей Крушельницький до кримінально-судових справ? Дівчата, особливо секретарка, розповіли потім начальникові ПТО Блавіцькому, що вони підслухали з бесіди дільничного міліціонера Гаца і голови “райміжколгоспбуду” через зачинені двері. Крушельницький небагато пояснював Гацеві, висловившись стисло: “Когута – к ногтю! Ясно?!”.
У день суду над Славком суддя (з Тернополя, до речі) побігла ще до Безсонова в нерішучості, мовляв, як судити людину через дрібничковість проступку (навіть якби такий був) і через невизначеність самого складу звинувачення. Вона запитала Безсонова: “Так за що ж ми будемо його судити?”. Останній промовив без зайвих пояснень: “На всю катушку! Ясно?!”. Думаю, що й цих прикладів вистачить, щоби зрозуміти глибину беззаконня, яке чинила московська влада над нами, над “німими... рабами!”.
Це лише фрагмент нашої історії, історії нашого народу!

* * *
Про день суду над Славком мене повідомили завчасно. Ми зі Степаном прибули в переддень. То було 15 чи 16 квітня. Судили в Козові. Було тоді прохолодно і мокро, навіть як на квітень. Надя, жінка брата, вже знала суддю і адвоката – обидві з Тернополя. Вона таки зустрілася з суддею, яка її не дуже уважно вислухала. На згадку про двоє дітей-школярів порадила: “Не пробуйте приводити на суд дітей! Якщо ви мама і маєте материнське серце, то мусите розуміти, що ви їх тим тільки скалічите! Мені їх жаль, бо вони вже все розуміють і запам’ятають, що їх батько – злочинець! Можна лише поспівчувати! Не приводіть їх на суд, бо буде гірше!”.
Дуже вже переконлива заввага судді, чи не так? Це значить – зле вже є, зосталося ще – “буде гірше”. Від краю і до краю у цій безмежній імперії темряви, де б людина не зіткнулася з цими “хранителями” добробуту і честі народної, з цими “представниками” Закону і Права, – всюди тупі, бездушні, обмежені до примітивності у розумінні людяності невігласи. У цій системі Закон функціонує не для регулювання міжлюдських відносин, а для заспокоєння дрімучих амбіцій компартійців і їх режимних ланок, через дрібничкову помсту або й просто садизм.
У судді, мабуть, зосталося ще не до кінця атрофоване сумління, і вона не хотіла бачити на суді дітей підсудного, щоби це не “розжалобило” її і не вплинуло певним чином на хід справи, яка має бути вирішена в інтересах держави.
Адвокат у переддень розправи відмовилася захищати людину-“злодія”, заплямовану в минулому злочином проти державної системи.
На суд поприходили майже всі рідні, кревні і навіть знайомі. Від самого ранку було зимно, дротяна мжичка тяла по лиці, залазила під одяг. Люди крутилися на дорозі, очікуючи, коли привезуть Славка з Чортківської тюрми. Суд мав розпочатися об одинадцятій годині, тому ми всі були там від самого ранку...
Було десь біля другої години після полудня, коли хтось гукнув: “Везуть!”. Зацікавлені рвонули прожогом на шлях перед будинком міліції. З хвіртки вискочили роз’юшені міліціонери і кинулися з брудною лайкою на людей. Розігнали нас – мокрих, перемерзлих.
Біля церкви показався “воронок”, що мчав по розмитій дощем і розбитій колесами дорозі у напрямку міліції, обтраскуючи, обкидаючи болотом тих, хто не встиг відскочити. “Спецавтомобіль” зупинився біля воріт міліції, постояв кілька хвилин, а відтак засигналив і рвонув на можливій швидкості до будинку суду. Знову всі кинулися, мов навіжені, за “воронком”. Не встигли: поки добігли, Славка вже вивели і заховали. Ті, що хотіли побачитися із заарештованим хоч на віддалі, зосталися посеред шляху, обліплені сірим брудом з-під коліс. А була там наша мати – 79 років віку, батько Наді – 76 років. Були тут промоклі наскрізь два синочки арештованого, були й Ігор і Оксанка з двох рідних. І все це бачили функціонери КГБ через вікна другого поверху. Мусило то виглядати на якусь суєту очманілих чи, може, й божевільних.
Дрібненький дощик, гнаний боковим вітром, не переставав... Усі ми з’юрмилися на подвір’ї будинку суду, який до приходу москалів був чиїмсь домом. Конвойна міліція не підпускала близько навіть до вікон. Хтось гукнув: “Суддя!”. До дверей прямувала невизначеного віку жінка в супроводі “засідателів” і Марії Цапко. Суддя прийшла безпосередньо з райкому партії, від Безсонова. Ніхто тоді не підозрював, що з певною метою мій колега за спільною доленькою у “Тайшетлазі”, Іван Рак, слідкував за нею, коли вона заходила і виходила від “першого” в районі. Незабаром з’явився чоловік, віком десь біля 50, зі шпакуватим волоссям.
Хтось пояснив, що це адвокат, який прибув з Бережан. Я кинувся до дверей за ним. Два міліціонери вхопили мене запоперек. Сіпаючись, я вимагав зустрічі з адвокатом. Коли зрозуміли, що не вступлюся, викликали цього чоловіка на поріг до мене. “Це ви є адвокат, що будете боронити мого рідного брата?” Він замислився, але відповів: “Так!” “А за що його будуть судити?” Я здогадувався, що він цього не знає. Так воно й було. “Пробачте, я не маю часу з вами говорити, бо маю ознайомитися з матеріалами “справи!” Він відвернувся і пішов у якийсь кабінет. Мене виштовхали надвір.
Суд почався десь біля четвертої години пополудні. Я вичекав, поки закінчиться перша частина розправи, коли суддя сама вияснює справу з підсудним і згідно з протоколами слідства. Потім кинувся прожогом до дверей, проскочив повз міліціонера, що не встиг навіть здивуватися, що сталося, до якого нахабства може дійти хамовитий представник роду людського, швидко перейшов через кімнату-передпокій, заставлену грубими дубовими лавами, і опинився перед дверима до кімнати, де відбувався цей, за перепрошенням, ”суд”. Біля входу вартували два міліціонери. Я рішуче запитав: “Суд хіба закритий?”. Міліціонер не відразу второпав і перепитав: “Вам што нада?”. Трохи зам’явся і ще раз перепитав: “А ви хто такой?”. Мусили прийняти мене за такого, що має “право”, бо не знали, що зробити, і тільки один пояснив: “Там нєт мєста!”. Я легко потиснув його трошки ліктем і зайшов до середини.
Було душно. Славко сидів посеред кімнати, плечима до дверей. Перед ним стояв стіл, а за столом сиділи суддя з присяжними. Ліворуч – уже згаданий прокурор, а на правому кінці стола примостилися секретар і адвокат – тіснота неймовірна. Попри стіну з того ж правого боку стояв м’який ослінчик, на ньому сиділи Марія Цапко і начальник ОБХС Якубовський – це “публіка”. Вони розсунулися, і я сів поміж ними. Тепер я зауважив, що за плечима Славка теж стояв міліціонер. Могло скластися таке враження, що всі тут приcутні засіли до спільної трапези, при одному столі.
Коли я з’явився, хід процесу раптом припинився. По обличчях судді і компанії виразно пробігла тінь легкого здивування і незадоволення. Однак так само раптово вони заспокоїлися, і розправа продовжилася. Почали викликати свідків. Свідчили: Семко Тернович (Музіль), Василь Когут – шофер із комплексу, який, до речі, пояснив, якими зусиллями вдалося поставити “на колеса” вантажне авто і таким чином вирішити проблему транспорту на комплексі. Про ту вантажівку говорив і завідувач гаражу – це було свідчення на користь підсудного. Безсторонньо висловився ще один свідок, начальник ПТО Блавіцький. Не можу мати претензій до жодного із них, бо ніхто не свідчив тенденційно, на шкоду Славкові. Але стверджую теж зовсім упевнено, що своєю появою я “змішав їм карти”, – не так свідки свідчили, як бажали того КГБ, Безсонов і Ко.
Особливої уваги заслуговує свідчення громадського позивача Гуцала. Той почав і закінчив тим, що “Когут – найліпший керівник в Управлінні; у нього найліпший порядок на будмайданчику, найкраще будує і здає об’єкти відразу, без недоробок; вкладається в кошторис, не просить дотацій, не має перевитрат. Теж дуже важливий факт: з дільниці Когута за увесь період не надійшло жодної скарги від робітників, чого не можна сказати, як воно було в Конюхах до нього... Як можна це усе погодити з отим ганебним фактом – я не знаю”.
Свідок Блавіцький майже повторив те, що сказав Гуцал. Але на кінець не стримався і вже зденервовано сказав: “То що? Так, як я виджу, виходить: не треба господарити ощадно, не берегти матеріали, не використовувати на потреби – як сам чоловік розуміє, но ламати, бити, закопувати, загортати, щоби ніхто не казав, що “краде?”. Роздратований таким виступом свідка, прокурор перервав: “Так! Виходить, так!”.
Завідувач гаражу також підтвердив розторопність Славка щодо “Газону”. Він сказав на кінець: “Та машина робить в Управлінні дотепер, і всі називають її “Когутове авто!”.
Свідок Василь Когут, шофер таки з нашого села, розповів, як їздив з Ярославом Йосиповичем до Бережан і звідти вони привезли повний комплект заднього моста і масу частин до мотора. Василь захопився настільки, що розповідав про речі, про які його й не питали. Вимальовувалася картина, як Славко з Василем не доїдали, не досипали, а практично – власним коштом змонтували “Газон”. Шофер бідкався, що “цю машину не зоставили на комплексі, щоби хоч відробила!” – проста хлопська мова завше влучна і зрозуміла. Зміст і тон пояснення вказували на цинічне знущання Крушельницького, Ждана й інших причетних від партії з “першим” на чолі. Бо Славко виглядав наївним чоловіком, довірливим і незіпсутим, а над ним попросту насміялися. Це над людиною, яка вже стільки горя в житті скуштувала, що в звичайних умовах тих страждань вистачило би на десятки літ, для багатьох людей.
Якось уже після покарання я запитав його, нащо він так старався, то він навіть не зміг це пояснити. “Я хотів щось побудувати для села, для людей...”. То виглядало, що він не зовсім усвідомлює реалії життя, це не збігалося з настроєм егоїстичного облаштування, як це вже закорінено у психології вихолощеного з чесності і благородства люду з червоного Сходу. Його мрійливість скидалася на фантазію.
Головною частиною “процесу”-фарсу належить визнати звинувачувальний виступ прокурора. Він, забравши голос, почав з того, що заявив: “Перед нами – непоправний злочинець!”. Зупинився на тому, який важкий злочин він вчинив, і перерахував усіх, кому підсудний завдав непоправної шкоди. Що він ще від дитинства мав схильність до бандитизму. Що його гуманна мати-батьківщина – СРСР – великодушно простила (а даремно простила!), надала всі можливості чесно спокутувати свою ганебну провину перед... І знову перерахував – перед ким. Що після того, як занадто довірливі партія і уряд “благосклонно” дали йому “образованіє”, він і не думав стати на шлях виправлення, а здійснив свої, давно виплекані в душі чорні, невдячні замисли – шкодити на кожному кроці, при кожній нагоді нашій милій Вітчизні – Радянському Союзові. “Але нехай не сподівається! Радянський народ не спить! Він – хоч добрий, але своєчасно вхопить за руку найпідступнішого ворога нашого соціалізму, на який замахнувся “отой”, що перед вами...” Цьому, здавалося, не буде кінця. Пояснивши суть злочину, що його так підступно і злісно вчинив підсудний, прокурор кваліфікував вчинене за статтею 84 пункт 1 КК. Запропонував засудити підсудного на три роки позбавлення волі, з утриманням у місцях суворого режиму.
Трохи мене заспокоїло те, що статтю 84 перекваліфіковано з пункту 2 на 1. То було ліпше, бо, згідно з другим пунктом, прокурор вимагав би до семи років ув’язнення з конфіскацією майна. Тепер це не загрожувало. Які то ми ще нерозумні: замість обуритися, що брата взагалі віддали під суд, то я ще й мало не підскакував від радості, що йому замінили один пункт статті на інший, м’якший.
Суддя милостиво дозволила виступити адвокату. Цей захисник сказав так: “Я вповні усвідомлюю, кого мені доводиться отут захищати. Переді мною людина, яка у свій час вчинила найганебніший злочин проти партії, держави, власного народу! Він вступив у злочинну банду кривавих буржуазних націоналістів, що різали, вбивали, в студнях топили мирних, ні в чому не винних наших дітей, жінок і стариків! Його правильно тоді засудили!.. Випустили, щоби став на шлях спокути і розкаяння, а він не зумів впоратися з власними навиками...
Враховуючи ту обставину, що він утримує двоє дітей, що щиро визнав свою вину… прошу зважити на це і засудити мого підопічного на мінімальний строк ув’язнення...” Якийсь масний, слизький і плаксивий голосочок отого бережанського горе-адвоката, тобто – дубельт-прокурора, вражав більше, ніж виступ рафінованого звинувачувача. Цей говорив принаймні службово – не намагаючись надати своїм словам більшого значення, ніж вимагала формальність. Слова ж цього ворога підсудного в личині адвоката пробирали аж до кісток, як отой пронизливий дощик, що не переставав йти надворі; дощик мочив зверху, а тирада адвоката зрадливо проникала якось ніби зі споду, холодна мов гадина. Ні слова про сумнівність самої затії розправи, жодного аналізу складу “злочинного вчинку”, ні його оцінки з погляду захисту.
Із моїх спостережень за поведінкою Славка я зробив висновок, що під кінець цієї “вистави” він більше зібрався з духом, ніж то було на початку судової розправи над ним. Зрозуміло, що своєю поведінкою він не зміг би вплинути на рішення суду. Але мимоволі людина може зламатися і в останньому слові плаксиво проситися, принижуватися, забувши, що це нічим не допоможе. Бо одна справа, коли його судили безтурботним юнаком, а інша річ, коли він залишає двоє неповнолітніх дітей, дружину, стареньких батьків. І він тільки сказав байдуже: “Претензій не маю. Сподіваюся, що суд винесе рішення згідно з існуючим законом!”. Виглядало так, ніби справа не торкалася його особисто.
Суд пішов на нараду, через кілька хвилин – як цигарку випалити – суд повернувся. У суміжну кімнату впустили батьків, братів, сестер і дітей підсудного вислухати вирок.
Славка засудили на два з половиною року ув’язнення й утримання в місцях строгого режиму, оскільки це враховується вже як друга судимість – злочинний рецидив.
Маленька довідка: у коментарях Кримінального кодексу зазначено, що наслідок судимості не може числитися за людиною більш ніж 15 років від того часу, коли вона звільнилася з-під варти. Подумаємо: брат звільнився у 1956 році. У 1975 році минуло 19 років від того часу! Ось вам і закон!
Смеркалося. Четверо дітей (двоє синів і двоє дворідних) стояло під паскудним холодним дощем на проході до ґанку перед будинком міліції: промоклі до нитки, промерзлі до кісточок, голодні від досвітку... Чекали можливого побачення з татом і дядьком. Повз них снували міліцейські чини: зодіті, взуті, нагодовані й – не виключено – після чарочки,
Після суду мене запросили “прихильники” до ресторанчику. Були там і козівські, і з села. Поїли-випили – мені не дозволили заплатити. Була нещира бесіда за столом. А мені, зрештою, було й не до бесіди – я боявся, щоби часом виразка шлунка не ‘’відгукнулася” на ці події, – адже весь день під нервовою напругою і в голоді.
Коли я повернувся до будинку міліції, то застав там перед входом, на тому самому місці, під дрібним їдким дощиком дітей. Вони стояли посинілі, покорчені від зимна. З одежинки скапувала вода. Це ж вони цілий день навіть не присіли. Змучені личка – поморщені, брудні. А був то вже вечір...
– Чого ви тут ще чекаєте?
– Мами!
– А де мама?
– Не знаємо! Вона казала, що прийде з татом! І щоби ми чекали! – поруч прошмигнув вгодований, нівроку, майор міліції і зник у приміщенні. Я подався у “дижурку” міліції і запитав (досить неввічливо), чи буде побачення із засудженим.
– Нєт! – відповів майор російською.
– То чому діти мокнуть і мерзнуть вам під самим носом?
– Пусть ідут дамой! Нє дєржім вєдь!..
Я не стримався, почав їм дорікати, що вони навіть не поцікавилися, чому ці діти мокнуть перед порогом. Врешті отримав стандартну фразу: “Пусть би нє дєлал прєступлєнія, то і дєті би нє страдалі!”. У глибині кімнати сидів на канапі старшина міліції, який зауважив мені: “Вас тоже слєдуєт прівлєч за нарушенія во врємя суда”.
Вийшовши надвір, мене охопила шалена лють на ті неподобства, які я бачив перед собою і не міг цьому зарадити. Я забрав дітей знадвору і запровадив на ґанок міліції. Тут вони, не ївши цілий день, посідали, мокренькі, попри стіну, оперлися, бідолашні, плеченятами і поснули відразу у відносному теплі й затишку. З-під них потекла по долівці вода, що спливала з пересиченої дощем одежинки. Я пригадав своє сільське бідолашне дитинство... Колись вияв милосердя між людьми був звичайним явищем, особливо – до дітей. Тепер оті бездушні болвани у міліцейських мундирах сновигали сюди-туди і не зауважували, що перед самими дверми мерзнуть мокрі до кісточок діти. Слава Всевишньому, хоч не вигнали з ґанку, тільки поглядали скоса, коли проходили мимо.
Геть вечером два конвойні міліціонери, озброєні пістолетами, припровадили засудженого брата на “видження” з жінкою і дітьми. Побачення таки відбулося, і ми всі виїхали до Конюх колгоспним автобусом (ним приїжджали на “зльот” ветерани війни), який на нас ласкаво зачекав. Прибули до села пізнім вечором.
 
Наші Друзі: Новини Львова